Дослідження почалося із крику душі старшокласника. Перед п’ятою річницею завершення Революції гідності Назар Голянич написав есей, у котрому звернувся до дорослих: «Говоріть з нами про Майдан».
«Ви винні в тому, що покоління, котре насправді мінятиме країну, не пам’ятає про Майдан. Не розуміє його і не розуміє вас. Ми знову вдаримося в дерево, коли зрозуміємо, що Майдан став частиною зубріння ЗНО. І все одно радітимемо тактичним перестановкам у нашому істеблішменті. І знову будемо щасливі, що пенсію підняли на 100 гривень. І від того, що ціни на газ знизять. І знову відведемо вічі від вогню і будемо дивитися на тінь. Будь ласка, поговоріть з дітьми», – писав Назар для сайту NV.ua. У той час він був одинадцятикласником київської школи. Її назва, до речі, – «Майбутні».
Минуло ще два роки. Музей Революції гідності в Києві після Назарової публікації ініціював декілька проєктів, сфокусованих на роботі з дітьми, – фільми, книжки, експозиції, новаторські програми для шкіл. Перед сьомою річницею Музей Майдану профінансував соціологічне дослідження про те, що діти знають про Майдан і що хотіли би знати.
Назар Голянич навчається в Гаазькому університеті прикладних наук у Нідерландах.
Тривога з користю
«Два роки тому ми відреагували, зокрема, на той пост київського школяра: «Дорослі, говоріть з нами про Майдан». Це був крик душі – до батьків, до дорослих. У дітей дуже мало інформації. Такої не формальної, а живої... Опитування свідчить про те, що підлітки, молодь потребують сучасних форм й інших джерел отримання інформації. Бачимо, вони мають негативний досвід відвідування сучасних українських музеїв – попит на них невисокий», – зізнається Ігор Пошивайло, директор Національного музею Революції гідності.
Пан Пошивайло характеризує результати соцопитування евфемізмом – вони є «корисними». Натомість директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович трактує підсумки категоричніше – називаючи їх «тривожними».
«Я ознайомився з результатами. Ну, вони мене насправді стривожили, – додає Антон Дробович. – Бо впевнено знають про Революцію гідності лише 8%. Це дуже мало. Для мене це тривожна цифра, яка говорить про те, що нам треба більше працювати».
Згідно з даними соціологічного опитування Українського центру вивчення громадської думки «Соціоінформ», лише 8% українських школярів добре поінформовані про Революцію гідності – знають, як вона розпочалася, як проходила і якими наслідками завершилася. Опитування охопило 1200 учнів 6-11 класів по всій Україні. Паралельно соціологи організували фокус-групи зі школярами, щоб розібратися з їхніми відповідями ґрунтовніше.
Результати свідчать, що 36% знають про Майдан небагато. Ще 40% – чули, але майже нічого не можуть розповісти. Ну й 15% кажуть, що не знають анічогісінько.
Керівниця «Соціоінформу» Наталія Зайцева-Чіпак пояснює: ці 15% не так свідчать про рівень поінформованості школярів, як про їхнє ставлення до Майдану.
«За результатами якісного дослідження ми баичли, що така цифра пов'язана із тим, що в тих регіонах, в тих сім'ях, де не особливо підтримували Революцію гідності чи не дуже вболівали за неї, ця тема не проговорюється. І тому вона випадає з поля уваги школярів», – коментує соціологиня.
Наталія Зайцева-Чіпак під час презентації результатів
Рівень поінформованості про Майдан має регіональну специфіку – учні в західному та центральному регіонах краще поінформовані, ніж ровесники зі сходу та півдня. Обізнаність є вищою серед старшокласників.
Діти занурені в цінності Майдану
Наталія Зайцева-Чіпак сприймає результати опитування з набагато більшим оптимізмом, аніж колега з Українського інституту національної пам’яті. Соціологиня розпочинає свою презентацію з громадянських цінностей, котрими проймаються школярі. Виявляється, що старшокласники цінують власне ті ідеали, котрі обстоювала Революція гідності. Навіть якщо вони про Революцію чули лише краєм вуха.
«Щоб краще зрозуміти школярів, ми вирішили дізнатися, на яких цінностях базується їхній світогляд, і запитали, які цінності є для них важливими. Найважливішою цінністю серед усіх запропонованих є незалежність України. Це покоління, яке народилося вже в незалежній Україні, і воно розуміє, що це безумовна цінність. Але якщо подивитися далі, то на другому місці опинилася своєрідна тріада – справедливість, свобода, гідність. Це власне ті цінності, які відстоював і сповідував Майдан», – звертає увагу соціологиня.
Діти доволі точно орієнтуються в мотивації, котра вивела людей на Революцію гідності. Власне, ціннісна рамка учнів дуже точно відтворює майданівські інтенції старшого покоління.
Так, головною передумовою Євромайдану учні вважають порушення прав, гідності, свобод людини – понад 37%.
При тім дуже виразно проявляються регіональні відмінності – учні тих областей, котрі брали найактивнішу участь у Майдані, схильні виокремлювати ідеологічні першопричини.
«Можемо зауважити регіональний феномен: учні з Центральної і Західної України частіше обирають ідеологічні чинники – такі, як порушення прав і гідності, свобод людей, відмову від руху України до Європи, посилення корупції. Тоді як представники Східної та Південної частіше акцентують на матеріальному аспекті – погіршилось економічне становище в країні, були низькі зарплати; це їх не задовольняло та спонукало вийти на протести», – коментує Зайцева-Чіпак.
Коли ж соціологи пропонують школярам назвати конкретний привід спалаху Революції гідності, конкретну подію, то тут, власне, й унаочнюється проблема обізнаності. Діти плутаються у фактах. Їм важко відтворити хронологію. Вони не знають, як функціонував Майдан зісередини, які мав внутрішні інституції тощо.
«Ключовими чинниками, які спонукали людей вийти безпосередньо на масовий протест, визначено відразу чотири приводи – це побиття мирних протестувальників 30 листопада, бажання негайно усунути від влади Віктора Януковича, відмова підписати Асоціацію з ЄС, а також прагнення змін і реформ в Україні. Школярам важко обрати одну причину – для них це все комплекс. Натомість зверніть увагу, що якісь такі причини, які можуть мати негативне підґрунтя, – побутувала така версія, що люди виходили за гроші, чи їх вивели політики, які хотіли захопити владу, – ці версії підтримав дуже незначний відсоток школярів», – зазначає соціологиня.
Підтримує – лише третина
Найпекучіше питання: то як учні ставляться до Революції гідності? Відповідь може видатися прикрою – менше ніж третина школярів, 31%, підтримує Євромайдан безумовно. Втім, соціологи заспокоюють і в цьому випадку: правдиві дитячі емоції треба досліджувати глибшими й еластичнішими інструментами.
«У нас є доволі великий відсоток, який говорить про нейтральне ставлення. Ця невизначена позиція прояснилася нам на фокус-групах, які ми проводили зі школярами. Так, частково вона пояснюється браком обізнаності або відсутністю зацікавлення до цієї тематики. Але ми також зауважили феномен – запитуєш у дітей: «Ви підтримуєте Революцію гідності?» – «Ні» – «А чому?» – вони відповідають: під час Революції гідності загинуло дуже багато людей. Це покоління, для якого життя має високу цінність і смерть є неприйнятною. Коли вони дають оцінку Революції гідності, то говорять не так про своє ставлення до Майдану, як про ставлення до певних наслідків», – тлумачить Зайцева-Чіпак.
На погляд соціологині, найточнішим маркером для визначення учнівського ставлення до Майдану є солідаризація зі сторонами революції. «Рівень підтримки громадян, які підтримували Майдан, – 64%. Рівень підтримки волонтерів – 73%. Зате рівень підтримки влади, силовиків, Росії (котру теж трактують як сторону Революції гідності) – менше як 5%», – деталізує Зайцева-Чіпак.
Опінія про наслідки Майдану теж може засмутити. Лише 28% вважає, що Україна безперечно виграла від Революції гідності. При тім 9% кажуть, що держава програла, а 8% певні, що нічого не змінилося.
Українські учні вважають найбільшою втратою держави на Майдані людей, героїв – 41%. Для порівняння, друга за популярністю відповідь, економічна криза, має лише 6%.
«Смерть – це те, що болить дітям. Вони це переживають. Водночас, інші акценти, які часто можна почути від політиків – наприклад, що після Майдану почалася війна, – звучать вкрай рідко, не більше як 5%», – пояснює соціологиня.
Із позитивами школярі губляться. Найпопулярніша відповідь – усунення Віктора Януковича (15% серед відповідей). На переконання Наталії Зайцевої-Чіпак, саме тут слід братися до найбільшої роботи.
«На фокус-групах часто лунало, що на Майдані відбулося народження української нації. Водночас, бачимо, що 55% не змогли назвати жодного позитивного наслідку. На цьому треба акцентувати увагу. Тому що ми розказали історію. Діти знають те, що розповідають дорослі. Але ми ж не пояснили, що з цього отримали. Коли виникне усвідомлення того, що здобули, за що боролись, тоді буде й інший рівень підтримки та зацікавлення», – резюмує Наталія Зайцева-Чіпак.
#пам’ятати
«ЗАБУТТЯ ПОВ’ЯЗАНЕ З ПРИМУСОМ»
Лариса Осадча, культурологиня:
– Здавалося б, здатність пам’ятати – те, що залежне від наших ментальних зусиль; фізіологічна властивість, за яку відповідає лімбічна система мозку. Але насправді для того, аби залишився спогад, його потрібно промовити. Навіть на індивідуальному рівні ми те залишаємо в пам’яті, що можемо сказати.
Чому ми переживаємо явище вибуху пам’яті? Флеш-моби у Facebook – #ЯНеБоюсьСказати, #MeToo. До певного часу про певні речі було не прийнято, непристойно говорити. Для цього не існувало словникового запасу. Тоді, коли про це хтось вперше заговорив, назвав це, з’явилися підстави для легітимації індивідуальних спогадів. Саме тому, як говорить французький дослідник П’єр Нора, ми переживаємо вибух пам’яті. Світлана Алексієвич, 2016 рік – це прецедент, коли Нобелівську премію з літератури отримала людина, яка нічого не вигадала.
Існують такі явища, як пам'ять комунікативна і пам'ять культурна. Комунікативна пам'ять є емоційною. Вона живе в сім’ї, вона щира. Таким свідченням довіряють, тому що довіряють свідкам, які розповідають. Ян Ассман, який запропонував це поняття, говорить, що комунікативна пам'ять є дуже сильною, бо живе в теперішньому. Але живе лише три покоління – доки є останній оповідач про певну подію. Ну, наприклад, мені про Другу світову війну розповідали дідусь і бабуся. І тому в моєму дитячому світогляді було таке уявлення, що десь-колись Бог створив світ, були Адам і Єва, тоді щось незрозуміле, а потім дідусь і бабуся, війна – і далі вже те, що я сама пам’ятала.
А вже пізніше формується культурна пам'ять. Її носіями не є мовці – її носіями є фахівці, історики, ті, хто можуть аналізувати джерела. Отже, комунікативна пам'ять – це свідки, це ті, хто дуже часто не наважувався про щось говорити. Натомість культурна пам'ять – це те, що транслюють ті, хто не був свідком, хто структурує і дає логічну відповідь. Той, хто легітимує всі ці словники-оповіді.
Небезпека забуття Революції гідності походить із того, хто про неї говорить. Ця подія все ще перебуває темпорально у сфері комунікативної пам’яті. Ця інформація добре й переконливо заходить тоді, коли її оповідають безпосередні свідки. Коли з дітьми діляться емоціями. Не страшно, що діти не можуть передати логіки подій. Важливо інше. Це момент, коли комунікативна пам'ять має перерости в культурну пам'ять. Важливо поки що ось цим дітям не нав’язати якраз жодного наративу. Не змушувати запам’ятати, скільки загинуло, скільки пропало безвісти... Забуття може статися якраз тоді, коли цю подію нав’язуватимуть наративно, примусово і дуже однозначно.
Щороку 18 лютого, в річницю початку розгону Майдану, мій чоловік збирається разом із друзями біля тієї верхньої барикади, з якої почався штурм. Там були і Руслан Сан-Марино, і Георгій Тука… Вони зустрічаються – і мені дуже цікаво слухати, як вони згадують ці події. В культурній антропології є таке важливе поняття – communitas. Це стан колективу, коли всі люди мають певну єдину спільну мету, вони діють злагоджено і ними ніхто не керує. Стан «коммунітас» характеризує стан психіки хлопчиків у тубільних племенах, коли їм треба проходити ініціацію. Дуже часто ця ініціація була пов’язана з якимись фізіологічними болісними процедурами, свідомими соціальними приниженнями. Одній людині було важко її пережити, тому зазвичай хлопці проходили ініціацію разом. Відчуття «коммунітасу» пов'язані з тим, що людина втрачає свій попередній стан і переходить до іншого. Вона в цей момент дуже вразлива. Все це дуже подібне до того, що я чую, коли зустрічаю свідків Майдану і слухаю, як вони розповідають про цей небачений пережитий стан поєднання.
До Майдану в нас не було процедур колективної ініціації. Це дуже важливий досвід. Його треба поширювати серед учнів і студентів. Оцей «коммунітас», об’єднаність, демократичність, об’єднання навколо ідеї – залишилися з нами досі. Це велика соціальна цінність.
Революцію гідності варто згадувати не лише як простір, де загинули люди, а простір, де народилася практика колективної дії, практика колективної творчості, де формувалися інститути. То був простір свободи. І саме в такому просторі народжується гідність. Треба бути дуже обережними, щоб не трактувати ці події з точки зору травматичності. Ми маємо зберегти таку амплітуду згадування, яка не зникне на межі між колективною і культурною пам’яттю.
«ДІТИ СПРИЙМАЮТЬ СВОБОДУ ПРИРОДНО»
Олександра Бакланова, компанія pro.mova
– Багатство пам’яті важливе не просто як травматичний чи геройський досвід, а радше як досвід, що дасть змогу зрозуміти: наскільки ми можемо з цього стати ще сильнішими? Українське суспільство – одне з найцікавіших на планеті з точки зору суспільних трансформацій. Це суспільство виходить із двох великих травм відразу – посттоталітарної і постколоніальної. Нема готових наукових досліджень про те, як це відбувається, тому що нема іншого суспільства, яке несе не просто травму, а подвійну травму. І при тім це суспільство ще й примудряється долати випробування за випробуванням і навіть розвиватися попри складності. Нам доводиться самим визначати своє майбутнє, бо нема в кого підглянути.
Наше завдання – переродити і переосмислити пам'ять таким чином, щоб будувати майбутнє. Витягати з минулого те, що нам допомагатиме будувати життя. Ми вже зараз можемо чітко стверджувати, що ми жили би в зовсім іншій крані і в зовсім іншому суспільстві, якщо б не Революція гідності.
Діти спроможні осягнути події настільки, наскільки вони природні для сприйняття. Ми дорослішаємо, набуваємо нових досвідів… Нічого страшного, якщо в дітей спрощене уявлення. Далі воно буде доповнюватися. Наше завдання – слідкувати за дискурсом, за тим, які питання ми підіймаємо. Не просто повертатися до питання Майдану щороку, щоб провести урок… Суть у тому, щоб нашаровувати сенси. І з кожним роком додавати відкриттів, наприклад про те, що було для нас раніше недоступним. Про речі, які люди не могли робити – а тепер можуть. Про можливості, яких раніше не було. Про те, наскільки природно ми сприймаємо свободу. А люди живуть у суспільствах, де свободи немає, – і такі суспільства у нас зовсім близько, подивіться направо і наліво. Поговорити з дітьми про речі, які стали для них природними, але насправді їх хтось виборював, – це вже вивести дитяче розуміння проблеми на новий рівень.
#дорослі
Кількість українців, які підтримують Революцію гідності, у грудні 2020 року зросла порівняно з 2018 роком. Про це свідчать результати соціологічного опитування, проведеного Центром стратегічного розвитку територій. Згідно з даними дослідження, 34% респондентів підтримують Євромайдан – це на 3% більше, ніж двома роками перед тим.
При цім 22% опитаних зазначають, що підтримували Революцію гідності, однак зараз не впевнені, чи вона була потрібна (у 2018 році цей показник становив 27%).
Водночас дослідники констатують скороченя частки українців, які вважають, що Майдан об’єднав країну. У 2018 році таку опінію підтримувало 48%, а наприкінці 2020 року – 40%.
«Як у 2018 році, так і в 2020 році для українців події Революції Гідності – в першу чергу це усвідомлена боротьба громадян на захист своїх прав та цінностей. По-друге, це боротьба за Незалежність України. По-третє, – і це в цьому році ми виявили, – це боротьба проти корупції та олігархії в Україні, – 25% це зауважує. П’ята частина на сьогодні вважає, що це був державний переворот, підготовлений опозиційними політиками: якщо у 2018 році так вважали 17% населення, то у 2020-му є динаміка зростання до 20%. Тобто кожен п’ятий українець», – сказав директор Центру стратегічного розвитку територій Андрій Орлов.
#пам'ятати
«Я БИ НЕ ХОТІВ ПОВЕРНУТИ РУКИ В ОБМІН...»
Олександр Терещенко, заступник міністра у справах ветеранів України
– Ми живемо у важливий час. І Майдан, і війна стали певною критичною точкою. Маю надію, що вони стали точкою неповернення. Свою Незалежність, яка нам, фактично, впала на голову, подарована в 91-му році, – ми могли втратити. Якби не герої Небесної сотні, якби не їхній приклад… Вони вплинули і на мене. І потім ми пішли воювати. Бо розуміли, що можемо втратити країну.
Важливо розуміти, що загибель героїв – це не ціна Майдану. Це ціна, яку ми заплатили за відстояну Незалежність. І я в житті ніколи не пожалію… Я би не хотів повернути свої руки в обмін на те, щоб нічого не сталося. Щоб ми і далі жили при Януковичі – зате всі були живі, всі були здорові. Але ми поступово повернулися би туди, де століттями жили наші пращурі і тільки мріяли бути незалежними.
24.02.2021