Минулого тижня одіозний лідер Ліберально-демократичної партії Росії Владімір Жиріновський укотре привернув увагу до своєї персони. Цей російський політик звернувся до уряду Польщі з пропозицією вимагати проведення референдуму про приєднання до польської держави п'яти західноукраїнських областей. Схожі пропозиції отримали Угорщина та Румунія. Натомість він очікував, що Польща визнає аналогічні референдуми у низці східних областей України щодо приєднання до Росії. Міністерство зовнішніх справ Польщі, устами речника відомства Марціна Войцеховського, висловило сум з приводу того, що російська політична думка так і не вийшла з парадигм пакту Молотова-Ріббентропа. Угорщина зреагувала подібно, Румунія зазначила, що заява така безглузда, що не потребує коментарів.
Нібито все гаразд, всі наші західні сусіди чітко продемонстрували повагу до цілісності України й відкинули провокації з боку ворожого східного «брата». Але залишається питання: чим все-таки було звернення Жиріновського? Дуже легко це позиціонувати як намагання одіозного політика опинитися в інформаційному мейнстрімі. Та насправді в російській політиці кожен крок будь-якого гравця, який вписаний у систему офіційної влади, на щось та й направлений. А надто у сфері зовнішньої політики. Як і будь-яка країна з імперськими хворобливими амбіціями, путінська Росія надає зовнішньополітичному сектору надзвичайної ваги. Тому все-таки проаналізуйємо, чи мав Кремль підстави очікувати іншої реакції. Чи справді, звертаючись до офіційних установ, він звертався до них чи до когось іншого?
Всі три країни, до яких звертався рупор найбільш фантастичних мрій Кремля Жиріновський, є країнами, які дуже активно впливають на інформаційне поле України. І це природно, бо саме ці країни не лише є сусідами нашої держави, а й опікуються чималими національними меншинами, які досить компактно проживають на нашому прикордонні. І якщо аналізувати інформаційний вплив України на ці країни, то він куди менший, і причини цього ми будемо розглядати трошки пізніше. Якщо ж аналізувати аґентів впливу, то це не лише офіційні державні установи, а й різні політичні та громадські рухи, часто з гострою націоналістичною програмою. Наприклад, угорська партія Jobbik відверто пропаґує ідеї Великої Угорщини і повернення Закарпаття до її складу. Не дивно, що депутати саме цієї партії Бела Ковач та Йохан Штадлер були присутні на кримській пародії на референдум і закликали світ визнати його результати. Тож заяви Жиріновського мали мету підсилити прагнення націоналістичних сил країн-сусідів України розхитувати ситуацію на нашому західному кордоні, як це росіяни роблять на південно-східному. Ну і стимулювати національні меншини в Україні активно цьому сприяти. Завдяки зваженій позиції національних урядів країн-сусідів цієї мети не було досягнуто. Та чи доклалася до цього українська сторона?
І тут ми переходимо до питання, що його події на Євромайдані та аґресія Росії в Криму, як відповідь на його перемогу, поставили дуже гостро, — інформаційна політика України назовні. Насамперед той її аспект, який усталено називати інозмі, тобто національне мовлення іноземними мовами. Його метою є надати світові офіційну позицію країни щодо подій як в її межах, так і її реакцію на міжнародні позиції. Чи потрібно це робити — однозначно так. У нашу інформаційну добу, подію, яка не була висвітлена провідними міжнародними ЗМІ, просто не помітять. І водночас будь-яку подію можна показати під будь-яким кутом і тим самим сформувати те сприйняття, яке диктуватиме чи то позитивне, чи то неґативне ставлення. Один з останніх прикладів — повідомлення французької Le Figaro про боротьбу Путіна з нацистами у Криму чи інформація сербських газет про утискання православних вірян в Україні. Це все — чітка інформаційна позиція нашого опонента, спочатку ретрансльована російськими інозмі, а потім підхоплена іноземними виданнями. Тимчасок яке Україна слабко користується з тих невеликих ресурсів, які у нас таки є.
Міжнародне мовлення Всесвітньої служби «Радіо Україна», телебачення УТР та Перший Ukraine, інформаційний центр «Укрінформ», англомовні сторінки українських інтернет-видань — наша головна зброя в міжнародній інформаційній боротьбі, яка у протистоянні з Росією переходить у стадію війни. Ключовими проблемами цієї «зброї» є ставлення до неї як до чогось другорядного і, як наслідок, недофінансування, а через це втрата якості продукту. Саме через це у 2012 році «Укрінформ» «відзначився» кількома ляпами, як то передрук критики української опозиції з посиланням на неіснуючу німецьку газету та інформація про арешт Кучми, яка не підтвердилася. Іншою проблемо є неузгодженість і несистемність подачі інформації — наші інозмі, попри те що переважно належать державі, не «говорять однією мовою». Звісно, можливо, це було й на краще — у часи протистояння на Майдані, навіть журналісти державних ЗМІ могли дозволити собі досить вільне позиціонування.
Громадськість, розуміючи слабкість присутності України на міжнародній арені, внесла свою посильну лепту у вирішення цього питання. Так, вже на початку Євромайдану «Українська правда» почала силами волонтерів і не тільки перекладати основні події англійською. Інформаційний ресурс «Євромайдан» теж почав перекладати частину своїх постів іншими мовами, з'явилася ініціатива EuromaidanPR тощо. Найсистемніше підійшли до вирішення проблеми громадські активісти після початку аґресії в Криму через створення Українського кризового медіа-центру в готелі «Україна» (місце скупчення найбільшої кількості іноземних репортерів під час Майдану). Забезпечивши оперативні брифінґи представників влади, експертів, громадських активістів, провідні українські медійники фактично виконали бодай частково роль держави у просуванні українського погляду на події в Криму та Україні у березні 2014 року. Цього не зміг забезпечити створений на кілька днів раніше прес-центр у Верховній Раді України.
Утім лише громадською ініціативою навіть найкращих медійників та піарників системне питання присутності українського погляду на міжнародному інформаційному просторі не вирішиш. Тут потрібна чітка, консолідована позиція влади та ефективне використання всіх наявних ресурсів. Благо, вони є. Ми не маємо права сподіватися лише на свідомість наших сусідів-партнерів. Ми маємо самі дбати, щоб Україна не була інформаційною периферією світу. Бо це чи не перший крок подолання периферійного мислення всередині України — світ цікавиться тобою і ти автоматично починаєш ним цікавитися. Щоб ніякий Жиріновський не зміг накинути свою думку світові про нас, нам її треба формувати самостійно.
02.04.2014