Росія приходить з байдужістю

Західні експерти погоджуються: Росія досягнула високої майстерності в методах інформаційної війни та психологічних операціях. Якщо російську дезінформацію ще досить легко розпізнати в потішних сюжетах Дмітрія Кісєльова, то низку складних успішних кампаній вкупі з Трампом-2016 і «Брекзитом» донині не вивчено.

Фінська письменниця Софі Оксанен відома за книгами на тему травматичного радянського спадку та природи насильства. Для неї все почалося понад десять років тому. Оксанен досліджувала авторитарні практики Росії в країнах Балтії – а натомість зазнала атак з боку російських інфокілерів. Їхній реквізит був класичним: задля того, щоби скомпрометувати діяльність ворога, треба скомпрометувати його самого – через приватне життя, звички тощо.

На початку вересня Оксанен виголосила яскраву доповідь на Гельсінській етичній конференції, про котру ми в редакції Z довідалися завдяки рекомендації від активної української громади у Фінляндії. У цій промові письменниця кілька разів згадувала про досвід України, критикуючи Захід за сліпоту та користолюбство.

Софі Оксанен дає влучне антропологічне пояснення російським старанням – до цього не завжди доходять класичні дослідники дезінформаційних кампаній. Найсприятливішим ґрунтом для роботи Росії є байдужість, а інструментом – мова ворожнечі.

«Концтабори не падають з неба»

– Нещодавно під час подорожі до Норвегії я відвідала Музей війни в місті Нарвік. На початку експозиції на стіні я прочитала слова, які описували настрої в країні у 1940 році: «Війна ніколи не прийде в Норвегію! Тримайте Норвегію подалі від війни!» За цими словами так і не пішли роки миру, яких бажав народ Норвегії. Натомість почалася битва за Нарвік. У червні гітлерівські війська захопили місто. Німецька окупація тривала роками.

Коли норвежці жили надією, що їм вдасться уникнути біди, Німеччина вже мала намір завоювати Норвегію. Їй потрібен був порт Нарвіка для перевезення залізної руди зі Швеції. Крім того, норвежців вважали арійцями – вони були потрібні для відродження німецької раси. Норвегія не мала шансу залишатися нейтральною, як вона того відчайдушно бажала, оскільки Німеччина не мала наміру поважати її суверенітет.

Подібні слова, настрої, вірування повторювались в історії багаторазово з прикрою регулярністю. Люди завжди хочуть вірити, що конфлікти, котрі відбуваються поза їхніми кордонами, їх не зачеплять. Але ця віра ніколи їх не захищає.

Як можна назвати це вперте вірування в те, що погані речі не переступлять наших порогів? Може, ми могли би назвати це наївністю. Або довірливістю. Браком фантазії. Люди раз у раз заплющують очі на речі, які відбуваються з іншими людьми, вважаючи, що це не стосується «нас», а стосується лише «їх» – тих людей, котрі якимось чином «інші», «різні», «чужі».

Це сталося зі Заходом, коли Росія на початку 2000-х років почала проводити інформаційні атаки на країни Балтії. Вона надавала особливої уваги твердженням, які мали підірвати суверенітет цих націй та їхнє право писати власну історію. Історичні факти про окупацію балтійських країн не вписувались у наративи «великої Росії» та в єдину історію ідентичності, котра досі об'єднує росіян із покоління у покоління – міт про «велику вітчизняну війну» та її перемогу. Тому Росія атакувала ці факти.

Російські агітатори ставили під сумнів спогади про те, що сталося. Знущалися над жертвами. Вони зводили наклепи та переслідували кожного, хто наважувався говорити. А також кривдили цілі країни, оголошували їхню незалежність недійсною. Вони вербували людей, створювали групи та фабрикували фейкові новини. Вони створювали канали на YouTube, блоги і стежили за масовими медіями. Вони брали участь у телевізійних інтерв'ю в Росії та в своїх країнах…

Нічого подібного не толерувалося б для тих, хто заперечує Голокост. Але все ж країни Балтії виявили, що до нападів проти них ставлення було інакшим.

Роками решта країн Заходу уявляла, що мазкові кампанії, спрямовані проти балтійських країн, не впливають на інших. Фінляндія не вірила, що Росія, котра присягалася у добрих стосунках, застосує коли-небудь ті самі методи проти неї. Ми сподівалися, що якщо будемо просто мовчати, то Росія ніколи не перейде до інструментів дифамації та спотворення фактів проти нас. Але «гра в мертвого» нечасто допомагає у таких ситуаціях. В останні роки Фінляндія також була змушена захищати своє право писати власну історію.

Коли в 2003 році я почала писати про проблеми, пов'язані з Росією, світ все ж таки був трохи іншим. Методи Росії ще випрацьовувалися. Однак ситуація швидко змінилася, коли президент Путін зміцнив свою владу. Я зауважила, що певна діяльність завжди породжувала одні й ті самі дивні коментарі. В риториці цих проросійських сил завжди спостерігалося рясне використання і нескінченне повторення радянської термінології, а також гендерна лексика, перехід на особистості. Наприклад, вони висловлювали претензії або фантазували щодо моєї сексуальної орієнтації. Активісти цих груп відвідували дискусії щодо Росії на Гельсінському книжковому ярмарку та знімали на відео ноги жінок із передньої частини сцени, щоб опублікувати його на YouTube.

Одним із найбільш помітних був випадок, який відбувся у Гельсінкі в 2010 році з нагоди виходу книги про сучасну історію Естонії «Страх позаду всіх нас». Початок презентації перетворився на «карнавал» – цілі групи ходили з банерами та плакатами. Вони прибули зі Санкт-Петербурга і до пуття не могли пояснити репортерам, проти чого чи проти кого виступають. У той же час путінська партія «Єдіная Росія» організувала в Гельсінкі пресконференцію, щоб висловити занепокоєння з приводу «русофобності» книги. Втім, галас довкола цієї книжки ще не сприймався в той час як інформаційна війна – ця мова все ще була чужою для фінів.

Мова ворожнечі – лише один із інструментів у широкому репертуарі, спрямований на те, щоб заткати рота людям, які пишуть про Росію. Але він особливо ефективний, оскільки перегукується з речами, які вже причаїлися в суспільстві – такими, як мізогінія та расизм.

Типовим є поширення чуток про чиєсь психічне здоров’я. Якщо ви пишете про Росію, то вважатися божевільним, неврівноваженим чи одержимим стане буденною справою. Важко уявити собі, щоб письменник, який має справу з колоніальним минулим Великобританії, отримав такий «відгук». Або щоб автора, який написав кілька книг про Голокост, звинуватили в германофобії або одержимості Німеччиною. Але з Росією все інакше.

Росія має довгу історію таврування художників, інтелектуалів та інших особистостей, яких вона вважає неформатом як божевільних. Сама російська держава є великим прибічником політичної психіатрії, котра практикувалась іще Радянським союзом. Політичну психіатрію створили після смерті Сталіна спеціально для того, щоб затулити рота дисидентам та всім, хто критикував панівний порядок. Оскільки систему ГУЛАГу ліквідували, а радянська влада хотіла донести решті світу, що поважає права людини, їй була потрібна нова каральна система для ізолювання «неблагонадійних». Названа евфемізмом, «спеціальна психіатрія» була закріплена за міністерством внутрішніх справ, а не міністерством охорони здоров'я.

Проросійські діячі апелюють до поширених стереотипів, гомофобії, ісламофобії, антисемітизму та жінконенависництва для того, щоб розширювати коло однодумців. Вони вишукують спільноти, які вже якимось чином чутливі до цих речей. Наприклад, у Сполучених Штатах високу активність мають ті самі афілійовані з Росією суб’єкти, котрі допомогли президенту Трампу перемогти на виборах 2016 року.

Спочатку може видатися дивним: який стосунок мають російські інтернет-тролі до кору та інших інфекційних захворювань в Америці чи в Європі? Чому взагалі Москву це цікавить? Головною метою, котра проєктується з Росії на Захід, є підрив довіри до демократичної системи. А якщо це можливо, то її падіння. Їх влаштує все, що послаблює демократію.

Девід Бронятовський, професор Університету Джорджа Вашингтона, з 2014 року вивчає діяльність російської фабрики тролів – «Агентства інтернет-досліджень». Бронятовський не знайшов доказів, що тролі послаблюють західні демократії безпосередньою відмовою від щеплень. Їм радше йшлося про інше. Тролі маскуються під звичайних користувачів і завойовують довіру в групі. Здобувши авторитет та послідовників, вони починають працювати над новими темами для спілкування, якими їхні послідовники згодом починають ділитися. Група людей, схильних до антивакцинальних настроїв, – то лише ворота, через які можна поширювати інші ідеї.

Так само Росія прагне проникнути у спільноти, що виражають антиміграційні настрої, антиамериканізм та мізогінію. Це явища, які вже існують у нашому суспільстві: мова ворожнечі з’являється внаслідок конфліктів, котрі вже нуртують серед людей. Дії Росії ці конфлікти підживлюють.

Зараз, у 2020 році, назви інструментів, котрими користуються ці проросійські агітатори, уже стають звичними для громадськості: шельмування, збір інформації, мова ворожнечі, демагогія, дезінформація, фейкові новини. Хоча вони користуються ними ще з двотисячних років. На початку було дуже мало охочих, готових захищати жертв цих нападів. Однією з причин цього були міфи, котрі Росія культивує ще з радянських часів. На думку Росії, країни Східної Європи та Балтії є залежними від неї країнами. А тому втручання в їхні справи є не лише виправданим, а й природним.

Мислення в контексті «сфер впливу» сягає корінням Другої світової війни та років радянської гегемонії. Але «сфери впливу» – це лише колоніалізм з іншою назвою. Він несумісний із цим тисячоліттям. Але в стосунку до Росії це толерується. І така поблажливість посприяла розширенню уявлення про рамки дозволеного для Росії. Політики були тільки раді заявляти, що Росія рухається до демократії. Деякі з них мали економічні інтереси. Саме звідтоді почалися теплі стосунки багатьох ультраправих політиків із Росією.

Інформаційна війна є невід’ємною частиною російської воєнної доктрини. Психологічні атаки є цілісним методом діяльності. Згідно з доктриною, атаки проводяться цивільними особами, політичними силами, масовими медіями та російським урядом. Вона передбачає використання художників, дипломатів, експертів, журналістів, авторів, видавців, перекладачів, експертів комунікацій, гакерів та фахівців ІТ-галузі. Оскільки спектр професій, котрі виробляють контент, є щонайширшими, то проникнення їхніх повідомлень до вільних медій є неминучим – якщо тільки західні ЗМІ цілковито не припинять речі на кшталт цитування російського керівництва держави.

Ці атаки використовують старі міфи подібно до того, як мова ворожнечі черпає силу з давніх конфліктів. Однак міфи завжди можна розвіяти. То чому неможливо зробити те саме з коментарями міністра закордонних справ Росії Сєрґєя Лаврова, що так наполегливо пропагує міфи про Росію? Міфи втрачають свою силу, коли їх розбирають, аналізують та дають їм контекст. Наприклад, «велич» і «непередбачуваність» Росії – це міфи, що виправдовують російську агресію. Їх можна порівнювати з міфами про «темінь» Африки або стереотипами про фригідність жінок-лідерів. Необережне повторення цих міфів у повсякденному мовленні або на шпальтах газет лише їх нормалізує.

Росія не є «непередбачуваною»: російські дезінформаційні атаки взято прямо з підручника по дезінформації. Це предмет, який ти можеш вивчити, а не якась загадкова окультна наука.

Міфи та евфемізми часто переплітаються. І навіть керівництво Фінляндії часто наголошує на необхідності діалогу з Росією. Але «діалог» у цьому контексті завжди є евфемізмом, оскільки діалог означає взаємну дискусію. Діяльність, спрямована на заохочення мови ворожнечі та психологічних маніпуляцій, не є взаємною. Очевидно, коли ми говоримо про важливість діалогу з Росією, то насправді маємо на увазі економічні інтереси. То навіщо використовувати слово, яке настільки не відповідає реальності?

Слова, підбирання слів лежать в основі діяльності Росії. Відповідно, вони потребують нашого сфокусованого захисту. Ясність думок, точність висловлювання та факти – це зброя, яка може захистити нас від російських дій, спрямованих на сіяння хаосу. Якщо ми добровільно використовуємо евфемізми, які просувають інтереси Росії, ми підриваємо свою опірність.

За радянських часів люди, які жили в окупації, були змушені вигадувати евфемізми для речей, про які було небезпечно говорити вголос. Це був захисний механізм, який дозволяв мати справу з речами, про які інакше довелося б цілковито мовчати. Громадяни цих країн знають, що таке – альтернативна радянська реальність. Зараз Росія намагається створити нову реальність за межами власних кордонів.

Захід почав змінювати свої підходи лише тоді, коли Революція гідності в Україні перетворилася на війну. Преса почала використовувати слово «війна» для позначення війни в Україні замість слова «конфлікт».

Після того, як Дональд Трамп став президентом, стало зрозуміло, що Росія втрутилася у вибори в США, вплинула на Brexit та зробила багато іншого у країнах, котрі не є Східною Європою, не є країнами Балтії – які не є будь-якими іншими «іншими». Раптом це питання торкнулося всіх, кого «не мало» торкнутися. Друга світова війна затягувала одну країну за іншою – тепер різні держави одна за одною стають мішенню Росії.

Це не мало бути несподіванкою ні для кого. Існувало багато попереджувальних знаків. Мішені попередніх атак попереджали нас. Але решта вважали, що це їх не стосується. Хтось був наївним, хтось хотів заплющити очі, а хтось хвилювався за торгівлю з Росією.

Коли цілі нації відводять погляд – це немовби залишити наодинці того, над ким знущаються або кого переслідують. Їхнє мовчання опосередковано свідчило: мабуть, жертва зробила щось таке, за що заслужила такого ставлення… Саме так працює мова ворожнечі: вона намагається принизити ціль, звинуватити її, паралізувати і посилити наратив про те, що ціль сама винна в ситуації.

Демократія базується на участі, а мова ворожнечі зменшує участь. Саме тому вона небезпечна і в довгостроковій перспективі веде до тиранії.

Коли ми заплющуємо очі на мову ворожнечі, я називаю це «байдужістю». Шибениці для журналістів не просто так падають з неба. Письменники та блогери не випадково потрапляють до в’язниць чи психіатричних установ із політичних мотивів. Концтабори та геноциди – це завжди результат довгострокового розвитку подій. Їм передує довга дорога, кожен сантиметр якої стирає межі між тим, що є білим, а що чорним. І на самому початку цієї дороги стоїть людина, яка відвернула очі, уявляючи, що це ніколи її не торкнеться. Такою поведінкою вона пропустила вперед ворожнечу та насильство.

Байдужість – одна з найбільших загроз демократії та свободі слова. Але визнати її не так просто, як ви можете подумати. Байдужість має багато облич, багато пальт, багато камуфляжів. Вона проявляється по-різному в різний час і в різних ситуаціях. Іноді це просто відвернути обличчя, а іноді й радість, що, дякувати Богу, я та моя сім'я до цього не замішані… Це не змінює того факту, що врешті це байдужість. Я використовую слово «байдужість», тому що це не евфемізм, і майже ніхто не хоче вважати себе байдужим. Люди не хочуть бути в цій команді навіть тоді, коли їхні дії показують, що вони насправді є байдужими, або пристосуванцями, або пройдисвітами, або тими, кому чхати на мораль, категорії добра та зла.

Історик Тімоті Снайдер нагадує нам, що Захід після Другої світової війни почав протиставлятися Гітлеру. Але в 1930-х роках переважали настрої умиротворення й захоплення. До 1940 року більшість європейців уклали мир зі славною і привабливою Німеччиною. А зараз ми захоплюємося тими, кого в свій час вважали диваками чи божевільними – тими, хто виступав проти тоталітаризму. Тими, хто, незважаючи на ворожнечу, переслідування і приниження, стали проти тиранії. Тими, хто захищав жертв кампаній ворожнечі. Тими, хто не залишився байдужим.

Мова ворожнечі – явище не нове. Тоталітарні системи завжди використовували її як інструмент. Це опора для держав, які черпають свою силу у протистоянні з ворогами. Це паливо для послідовників, які прямують дорогою до геноциду. Людська подоба ворога підлягає знищенню. Мішені зображуються як гидкі істоти – або як підозрілі з сексуальної точки зору, або як тварини, знищення яких є виправданим. Результат однаковий: внаслідок цього люди стають більш сприйнятливими до насильства.

Росія почала розвивати можливості свого інформаційного впливу через те, що цілі російської влади перевищують її здатність діяти як справжня наддержава. Амбіції Росії не відповідають її реальним здібностям – тому вона цілеспрямовано шукала прості та дієві засоби. Продукування брехні обходиться дешево. Використовувати слова – дешево. Кричати на опонентів – дешево. Приниження демократичних цінностей – дешево.

Можливо, дехто, хто дивився ззовні на війну в Україні, сміявся з незграбних російських кампаній дезінформації. Та незабаром відрізняти маніпулятивні образи від реальності стане все важче. Незабаром автоматизовані боти можуть відійти в минуле – їх замінять значно витонченіші імітатори. У перші дні війни в Україні активісти почали помічати одних і тих самих людей, які скрізь з'являлися на різних проросійських демонстраціях, граючи роль простих громадян з різними іменами та різними ролями. Розпізнавати їх стане складніше. Під час українських парламентських виборів 2019 року спецслужби заарештувала людину, яка зізналася, що є російським агентом, і її робота – змусити місцевих мешканців надати в оренду або продати облікові записи у Facebook, щоб потім використовувати для поширення фейкових новин.

Росія прагне не лише послабити Захід, а побудувати світ постправди, в якому факти вже не мають жодного значення. Звичайно, для всіх нас, хто є продуктом демократії, ці зусилля здаються абсурдними. Але принцип західних медій покладатися на факти зовсім не є очевидним для всіх громадян світу. Людина, яка виросла без ЗМІ, базованих на правдивій інформації, може не розуміти їхньої цінності. Для інших користувачів безкоштовні сервіси на кшталт Facebook можуть стати синонімом усього інтернету, і кожна інформація, що виливається з екрана, може мати цінність.

Тут, у північних країнах, легко бути байдужим до того, що Росія робить в Африці. Але така байдужість є небезпечною. Під час Другої світової війни німці запозичували досвід радянських концтаборів. Так само Росія зараз поширює свій досвід на інші авторитарні та тоталітарні режими. Подібним чином Росія може продавати своє ноу-хау кримінальним та терористичним організаціям, діяльність яких не знає кордонів. Розвиток можливостей Росії в галузі інформаційної та психологічної війни більше не є загрозою тільки для західного демократичного порядку. Тепер вони є глобальною загрозою. Це велика проблема. Безкарність служить «зеленим світлом» для інших суб'єктів, які бажають знищити демократію.