Дві речі ще нам не ввійшли в кість і кров: телєфон і каварня. Телєфон — розумію, це заґраничний дуже ще новий винахід, але чому каварня?!
Адже каварня, як нас учили історики та історичні письменники, це винахід нашого земляка зпід Самбора Кульчицького! Він, захвативши пару мішків кави, відкрив у Відні першу каварню і тим зробився такий славний, що до нині сваряться народи за нього як за Коперника, якої він був народности і якою мовою послугувався.
Та не про Едісона чи Кульчицького мені йде, ані про їx винаходи. Не хочу подавати історії тих винаходів, чи фахової оцінки. Хочу сказати кілька слів про користування тими двома винаходами.
— Гальо! Чи редакція? Хто при телєфоні?
— А хто говорить?
— "Менша з тим". Ви повинні сказати, хто там, а я вам тоді скажу своє імя!
I здається робить при цім ображену міну, що хтось міг йому не подати свого імени. Маю вражіння, що ображується несправедливо, бо викликаний перший повинен знати, з ким його получила доля телєфонічним дротом.
— Гальо! Чи редакція?
— Так.
— Тут Іксович. Панове! Скажу вам щось дуже дискретного. Але дуже прошу не подавати джерела.
— Пане Іксович! Чи не ліпше було б, щоб ви зайшли особисто...
— Но, знаєте! Не досить, що подаю вам цікаву, просто сензаційну вістку, а ви — "потрудіться до редакції!" Чи думаєте, що я не маю інших клопотів.
— Так, але... все таки ліпше устно, як телєфоном.
— Не хочете?! То я зателєфоную до іншої редакції. Напевно будуть дуже вдячні.
І вішає з очевидним пересердям слухавку, маючи святе переконання, що сталася йому щонайменше прикрість.
— Гальо! Хто при телєфоні?
— А там хто?
— Тут Ипсильомський.
— Поважання. Тут Григорович. Чим можу служити?
— Панове, що нового?
— Все, що знаємо, подаємо в часописі.
— Так, так. Але я цікавий на те, чого не можна подати в часописі. Мусить бути щось такого.
— Та... дещо.
— А саме...?!
— Знаєте... тяжко так телєфоном.
— Чому?! Цеж найліпший спосіб! А так і я буду йти і ви зі мною стратите час.
— Ні, вибачте, але якось незручно. Хочете, — зайдіть?
Слухавка на другім кінці дроту досадно дзинькає до гачка...
А тепер дещо про каварню.
— Цікаву річ я вчора довідався.
— Де?
— В каварні.
— З ким-жеж ви там були?
— Сам. Але три столики далі сиділо кілька наших і говорили. Один із них має в Варшаві якогось знайомого достойника і той йому сказав, що...
— І ви це все чули через два столи?
— Даю слово, що чув. На власні вуха чув. Зрештою, столики малі і стоять не далеко один від одного.
Щоправда, то облекшуючі обставини є: малі столики і їx велика близькість...
— Колись тут ми зробили в каварні чудовий дискусійний вечір. Зібралося, вважаєте, з десять наших. Ми зсунули три столики і втяли собі цікаву політичну дискусію. На ріжні теми. Брали під увагу всі можливости, ріжні "про" і "контра" і дійшли до дуже цікавих заключень...
Не перечу, що дійшли. Але чи Ви, Ш. Читачі, не приходите разом зі мною до одного заключення:
Телєфон і каварня — це винаходи, з якими ми ще не вміємо добре обходитися!?
[Діло]
30.03.1939