(Від нашого кореспондента)
Варшава мовчить. Мовчить з таким назверхнім спокоєм, немов усе те, що діється в Европі, та ціла велика драма з невідомою кількістю дій, з яких перші чотири називалися Прага—Братислава—Хуст і Клайпеда — відбувалася десь далеко, без ніяких відгуків, без галасу і наслідків. Все це шумить з нечуваною силою експресії, рокоче, як предвісник нових бурей, а в польських орґанізаційних колах — тиша. Можна тут дивуватися і не дивуватися. Політична мовчанка завсіди означає або тактичну стриманість, або конечність вичекати, що буде завтра.
Блискавкова політика "Гітлєрових тижнів" заскочила зрештою цілий світ, сусідів Німеччини збентежила, а ворогів німецького імперіялізму примусила гарячково зміцнити темпо мілітаризації. Чи треба пояснювати, як і чому ті останні події вплинули па громадянство, яке в своїй більшости свідомо і підсвідомо ісповідує ідеольоґію Дмовського? Адже польські патріоти, йдучи навіть на Сибір за свою визвольницьку роботу проти царату, співали найбільш патріотичну польську пісню — протинімецьку "Роту Конопніцької"...
Польське політичне "ґерманофільство" Студніцьких було виявом немалої політичної зрілости деяких польських політиків, але ніколи не мало тривких, орґанічних підстав. Знайдете у ньому усі розумові елєменти і арґументи — зате — ані крихітки того сентименту, що його так легко стрінути у польській душі для тривкого і широко викоріненого русофільства... Тому не дивниця, що безприкладна капітуляція Праги, роззброююча наївність Словаччини, кривава драма Карпатської України і тиха траґедія Литви скріпили настрої польської протинімецької вулиці, ще більш переконаної у німецькому імперіялізмі. Польська вулиця заманіфестувала свої правдиві почування супроти західних сусідів ще перед останніми подіями в судетських демонстраціях, які припали на час побуту у Варшаві німецьких комбатантів і ґрафа Чяно. Білянс довершених фактів на лінії Прага—Клайпеда обєднав також і старше польське громадянство в один, хоч не формальний, проте фактичний табор. Ендеція, людовці, П.П.С., консерватисти, демократія і всі інші польські політичні ґрупи зрозуміли вагу теперішної "дивно особливої хвилини". Фактично, існує вже сьогодні один суцільний польський громадянський фронт проти Німеччини, створений на основі питомого польському народові автоматизму реакції на акцію, що дійсно загрожує або ніби загрожує народові, як цілості.
Так було у 1920 р., так було в недавньому конфлікті з Литвою, так було і так є на парадоксальному фронті "боротьби в українською небезпекою", так буде від тепер супроти німців. Очевидно, Варшава повна вщерть сплітками. Поширюють сплітки шевці і редактори, говорять на вулиці, в театрах і банках. Найбільш фантастичні чутки, неймовірні поголоски, "довірочні" інформації кружляють між людьми, пасіонують, перелякують, тривожать, інші знову підбадьорюють. Серед тої повені спліток офіціяльні чинники воліють мовчати.
На голови польських політиків впала неабияка журба. Польська сторона, зокрема незалежна польська преса навіть не пробує цього скривати, взиваючи до негайної, спонтанної, а не механічної консолідації.
Сумний і задуманий ходив по кулюарах парляменту посол Санойца, що за один запит, спрямований до міністра в непринятій інтерпеляції, мусів розстатися з орденом, для якого покинув старих товаришів партійної боротьби... Нервово вносить свої інтерпеляції посол Дудзінський, ліпше вражіння робив сивоголовий ґенерал Желіґовський, якого патріотичну інвокацію заглушила нехіть більшости ОЗН. За нетерпеливі та нервові поклики й оклики опинився в Березі ред. Цат-Мацкевич. У таких умовинах марнуються атути партії, яка певна своїх сил, зате зростає потенціял опозиційного патріотизму.
Поки не було великих міжнародніх подій, доти польська суспільна енерґія і політичні зацікавлення виладовувалися внутрі держави двома головними течіями, що називаються антисемітизм і українофобія. Не хочемо суґерувати погляду, що обі ті течії вже — не модні. Їx проте не можна поминути мовчанкою цікавих спостережень, які — можливо — непомітні там у Львові, в Чолгині, Крушельниці, Залізцях, Яворові, та які даються зауважити тут, у Варшаві, в центрі польської політики.
Зачнімо від жидів. Жиди ніде і ніколи на континенті, поза Анґлією, не почували себе, здається, в останніх часах так добре, як у Польщі. Тому й не диво, що їхні симпатії по розгромі Чехії посунулися так далеко в бік Варшави. Не будемо тут згадувати про такі факти, як літаки з жидівськими емблємами для польської армії, як безліч інших проявів льояльности. Дозволимо собі зацитувати ориґінальний жидівський голос з жидівського щоденника. Варшавський "Гайнт" з 21. ц. м. звертає увагу, що в польській пресі припинилася від деякого часу протижидівська акція. Навіть у таких орґанах, що жидоїдство вчинили своїм фахом, зі свічкою требі шукати образи чи зневаги на адресу жидів. На польській вулиці запахло весною внутрішнього мира. Хотіли б ми думати — пише далі щоденник жидівських мас, — що з ударом дванацятої години віднайшли розум одурманені люди. Видно запало нарешті рішення, що в обличчі великих завдань, перед якими може знайтися край за день чи два, не вільно кидати на польський ґрунт засіву, що мусить принести буряни і отрую розкладу"...
На жаль, навіть найбільш "опортуністичний" український часопис не міг би сьогодні написати щось подібне про становище польської преси до українців. Зате можна вже сьогодні сказати одно: польська сторона потрохи починає розуміти, як мало часу має той, хто проповідує сьогодні дефетистичні гасла національно-віроісповідної боротьби. Ніхто вже сьогодні з поважних поляків не летить на жалюгідні пародії протиукраїнських відчитів. Геройство карпатоукраїнської молоді знайшло належне зрозуміння навіть серед польських шовіністів, дарма, що редаґована "універсальними жидками" "червона преса" разом з львівським "Дзенніком Польським" безсоромно виливає помиї, забувши про примітивні засади джентельменства.
Польська відповідальна думка починає розуміти капітальну справу: українське питання це — найважніша політично-національна справа у державі. Покищо — бодай це одно...
[Діло]
28.03.1939