Н. B.

 

(Знадібки до національного питання).

 

З приводу прилучення Холмщини й Підлясся до України наслїдком її миру з центральними державами т. зв. холмська справа знов опинила ся на дневнім порядку, а саме у звязку з масовим і загальним протестом Поляків проти вище згаданого її полагодження. Недавно доводило ся нам писати про становище Поляків до сеї справи під час війни в нашім нарисї: Поляки й т. зв. "східні окраїни" (Пор. "Вістник" за 1917 р. чч. 178—179). І коли ми знову вертаємо до сього питання, робимо се через те, що воно не має характеру та значіння лише льокального польсько-українського спору, але дуже типове для національних відносин у східній Европі, а подекуди й з огляду на Балкан (Македонїя) й осередню Европу (пор. польсько-чеський спір на Шлеську або чесько-нїмецький з приводу т. зв. "Deutsch-Böhmen"). Зрештою загально-громадський інтерес виявляє отся справа ще й під иншим оглядом: а саме — яко дуже цїкавий знадібок до національної, мовляв, психольоґії й етики, отже неабияких чинників при полагоджуванню національних питань нашого часу.

 

Дальші уваги сього нарису викликані таким чином вище згаданими причинами й мотивами та на нашу думку вповнї ними виправдані. Одначе насамперед мусимо зробити одно застерсженнє. В справі, яка нас тут цїкавить, треба розріжнювати два моменти: формальний спосіб її полагодження берестейським миром і фактичну її істоту під національним оглядом.

 

Проти першого з погляду демократичної полїтики — можна робити закиди, бо полагоджено се питаннє старою дипльоматичною методою (при зачинених дверях і закулїсовою махинацією), суперечною з основними принципами новочасної полїтики, опертої на засадї загальної прилюдности як внутрішньої, так і заграничної полїтики. Але ся обставина очевидно не може нїяким робом вилинути на зміну фактичного боку сеї справи під національним оглядом, про що говоритимемо далї. Вона може лишень спричинити потребу ревізії в напрямі демократичного й модернїйшого її розвязання в дусї засад і технїки, які відповідають новочасному розумінню національної проблєми й думок про її полагоджуваннє.

 

Польський протест, звернений як проти форми розвязки сього питання, так, і се головно, проти його фактичної полагоди саме з національно-етноґрафічного становища. Оскільки сей останнїй польський погляд обґрунтований, про се є мова далї. Тут хочемо лише висловити сумнїв, чи польська полїтика, котра під час війни систематично признавала й навіть послугувала ся сею старою дипльоматичною методою, коли розходило ся про поширеннє державних меж майбутньої самостійної Польщі на схід і включеннє до неї непольських провінцій колишньої Річипосполитої (головно Білоруси й Литви, а навіть Курляндії), має моральне право протестувати й застерігати ся проти форми прилучення Холщини й Підляша до України?!

 

Ось тут саме натрапляємо на першу цїкаву рису національної психольоґії й етики, на яку звернув увагу шведський соціольоґ Челєн: "Народи вимагають здебільшого для себе окремої мірки. Вони засуджують в инших те, що в себе уважають справедливим і добрим". У Поляків ся риса особливо сильно розвинена. Для них польська справа є якимсь европейським унїкум, що виходить поза межі цїлого комплєксу решти східно-европейських питань і вимагає якихсь спеціяльних норм для свого полагодження. Всї инші національні справи в східній Европі се, мовляв, маловажні справи, без полїтичного значіння й необхідности для західньої й осередньої Европи. Поляки спокушають ся неначе обєктивним робом доказати, що сильна й велика польська держава є не лише в національних інтересах польського народу, але також і неминучою передумовиною полїтично-економічної могутности центральних держав.

 

"Nowa Reforma" (ч. 71) в статї "Четвертий подїл" зауважає напр. з приводу відокремлення Холщини від Польщі: "Щоб не зробив австрійський мінїстер заграничних справ, се не змінить факту, витвореного історією та ґеоґрафією, що в інтересї Австрії є, щоб повстала Польща сильна й здатна до життя". Трохи низше читаємо так в сїй статї: "Задля рівноваги сил в осереднїй Европі неминуча відбудова самостійної та здатної до життя Польщі". Але се реченнє "здатна до життя" вельми гнучке. Польська публїцистика, як се ми бачили вже в цитованім вище нарисї про польську полїтичну ідеольоґію в справі т. зв. "східних окраїн", розуміє сї апокалїптичні слова в сенсї по змозї повної відбудови колишньої Річипосполитої або бодай і в кожнім випадку з прилученнєм до майбутньої польської держави Литви й Білоруси.

 

Найцїкавійше при сїм те, що Поляки рівночасно покликують ся на засаду національного самоозначення народів і саме в імя сього гасла протестують проти відокремлення "польської" Холмщини. Але вони нїчого не хочуть чути про сю засаду, коли розходить ся про адмінїстративно-національний подїл Галичини, щодо якої Українцї хиба мають неменше права нїж Поляки до Холмщини та до Підляша, як і не добачають далї нїякого нарушення гасла національного самоозначення в тім випадку, колиб Литва, Білорусь або бодай Курляндія були прилучені до майбутньої самостійної Польщі. Саме се є дивовижним "міркуваннєм мозку" в національній льоґіцї, котре головно стоїть і ще певно довго стоятиме на перешкодї справедливому полагодженню національних спірних справ.

 

_________

 

Від сих загальних уваг вертаємо ся знову до нашої справи, а саме до фактичного її боку. В своїх теперішніх протестах Поляки покликують ся на польський характер відокремлених від Польщі двох країн; отже заявляють щодо них не лише історично-державне право, але й етноґрафічно-національне. В українській пресї й публїцистицї взагалї, а зокрема на сторінках сього орґану останнїми часами чимало писало ся з сього приводу й докладно були зясовані фактичні національні відносини в обох спірних країнах, які нас тут цїкавлять (пор. напр. ґрунтовну розвідку М. Кордуби: Північно-західна Україна); було б отже зайвим знову тут писати про се. Одначе заслугує на увагу неоднакове зясованнє сих відносин з польського боку перед війною та під час війни. А отся саме обставина дуже характеристична для національного боку польського становища в сїй справі й тому слїд при нїй трохи зупинити ся.

 

Адже до війни польська публїцистика (бодай поступова й лїва) признавала справедливість українських претенсій щодо Холмщини й Підляша. Тодї вона не уважала ще сих країн за національно й етноґрафічно польські. Так напр. відомий польський спеціялїст від національної справи в східній Европі Л. Плохоцький у своїй брошурі: "Chełmszczyzny і sprawa jej oderwania" (Холмщина та справа її відокремлення), стверджуючи неумотивованість російських претенсій щодо сеї країни, з огляду на українські зауважав: "Инша річ є з твердженнєм Українцїв, що виступають за відокремленнєм Холмщини від імени унїятського населення. Бо не підлягає сумнївови, що Українцї (Rusini) творили й творять на території Підляша та Холмщини тубільне й численне населеннє і щo отже їх інтереси треба взяти під увагу" (стор. 26). Той самий автор в иншій своїй працї "Współczesna Słowiańszczyzna. Zarys etnograficzno-statystyczny" (Сучасна Славянщина. Етноґрафічно-статистичний нарис. Варшава, 1900), означуючи українську національну область, зачислив до неї і південно-східню частину Польського Королївства: частини повітів янівського, більського й володавського в сїдлецькій ґубернїї та холмського, грубешівського, замостенського, білгорайського й томашівського в люблинській ґуб." (ст. 127), себто отже признав подекуди під етноґрафічним оглядом право Українцїв до Підляша та Холмщини.

 

Під час війни Поляки забули нараз отсї свої писання сперед кількох років і почали говорити про "цїлком польське" Підляше, про очевидний польський етноґрафічний характер відокремлених сьогоднї двох країн, про їх приналежність до Конґресівки не лише під історично-державним і культурним оглядом, але й під національним (пор. численні протести заяви та статї з сього приводу в польській пресї після прилучення Підляша та Холмщини до України). Для характеристики сеї експресної еволюції польських поглядів на холмську справу дуже цїкава саме недавня полєміка між "Naprzod-ом" і "Arbeiter-Zeitung". Віденська соціялїстична часопись в статї про Холмщину навела національну статистику, правдоподібність якої заквестіонував краківський соціял-демократичний орґан і запідозрів навіть її в московськім походженню. Нa се "Arbeiter-Zeitung" відповіла, що сї статистичні дати черпала з працї відомого польського вченого з вшехпольського табору проф. Ромера.

 

Вище зазначена еволюція в польській публїцистицї щодо справи, яка нас цїкавить, скоїла ся протягом заледви кількох років (навіть менше нїж десяти). Загально відомо, що етноґрафічні відносини утворюють ся нормально історичним процесом і що не змінюють ся за кілька лїт. В такім короткім часї може настати (наслїдком деяких анормальних умовин) лише зміна в зовнїшнїй поволоцї національно-культурних відносин. Але така зміна звичайно не буває тривкою та є тільки тимчасовим і перехідним станом. Бо нормально національні відносини в кожній країнї утворюють ся на природній основі дїйсно етноґрафічного в нїй матеріялу, а зовсїм не на історичнім ґрунтї чужої державности й чужонаціональної культури, а тим менше очевидно на анахронїчній підвалинї релїґійної засади.

 

В Холмщинї та Підляшу стрічаємо ся саме майже зі зразковим прикладом такої аномалїї в розвитку національних відносин, умовою якої був саме релїґійний момент. Ми не мусимо хиба читачеви пригадувати, що маємо на думцї траґічну долю унїї в боротьбі між православєм і католицтвом, національними виложниками якої були (або мали бути) змосковщеннє та спольщеннє унїятського українського населення. (Сей бік холмського питання добре зясований в брошурі Ю. Білоусенка "Холмська справа", Київ, 1900. Відбитка з "Ради").

 

Безоглядний протиунїятський похід царизму силоміць пхав українську унїятську людність в обняття католицтва, що потім культурно вело напростець до спольщення.

 

Сей процес найсильнїйше відбував ся після скасування унїї, а потім по 1905 р. у звязку з проголошеним толєранційного указу в Росії. Подекуди подібний вплив мало й насильне відокремленнє холмської ґубернїї від Польщі, що причинило ся до поводження польонїзаційних заходів у сих країнах. Звідсїль деякі наглі зміни в їх національній статистицї на користь Поляків, на що вони тепер саме дуже покликують ся. Врештї в сїмже напрямі вплинула війна, наскільки евакуовано з холмської ґубернїї православне населеннє, через що взаємні національні відносини в нїй ще більше змінили ся на шкоду Українцїв. Навіть польські писання здебільшого признають вище зясований тут характер розвитку національних відносин на Холмщинї та Підляшу, як се видко з вище наведених доказів.

 

Згаданий вже тут Плохоцький, закидаючи Українцям, що в часї переслїдування унїятів у Холмщинї вони "świecili zupełną nieobecnością", констатує далї: "Справу гнобленого на Холмщинї населення взяла під свою опіку польська суспільність; вона йшла йому назустріч з потїхою, якої воно передовсїм потребувало, себто релїґійною, й ось зовсїм стихійна польонїзація робить на Холмщинї величезний поступ не в часах Річипосполитої, не в часах Конґресівки, але саме тодї, коли польськість підлягала найбільшим обмеженням, коли саме засуджена була на загибіль" (Chełmszczyzna, ст. 49—50). Се відкрите признаннє факту недавньої навіть польонїзації українського населення Холмщини таким визначним польським знавцем сеї справи є свідоцтвом неабиякого значіння, котре є цїкавим знадібком і коментарем до новітнїх польських тверджень про "виразний етноґрафічний" характер сеї країни.

 

Се цїкавий зразок того, як імперіялїстичний націоналїзм фабрикує відповідно до потреби та до вподоби етноґрафічні докази. Під сим оглядом дуже цїкава передовиця "Now-oї Reform-и" (1917, ч. 396) "Холмщина сьогоднї", про яку ми вже писали в нашій статї "Поляки й т. зв. "східні окраїни" (Вістн. 1917 ч. 178, ст. 76) та в якій плястично зясовано розвиток національних відносин на Холмщинї на релїґійнім ґрунті, як і стверджено факт польонїзації непольського унїятського населення, оскільки воно перейшло на католицизм. "Білоруські або українські елєменти, які початково лише через релїіґію напів свідомо тяжіли до Польщі, опісля під виливом реліґійних переслїдувань почали щораз більше усвідомлювати свою приналежність до польськости й Польщі. Так отже під впливом насильних русифікаційних заходів, уживаних російським правительством, навіть після подїлу Польщі відбувало ся далї дїло зєдинення етноґрафічно чужих для польського народу чинників. Що за часів Річипосполитої дїяло ся зі шляхтою тільки за посередництвом школи, спільного громадського й товариського життя і через спільний побут, то після подїлу продовжувало й далї здїйснювати ся з народом за посередництвом церкви. За днїв національної поражки польськість зискувала далеко більше визнавцїв нїж у часї істнування власної самостійної держави".

 

Як вже вище зазначено, ся всесвітня війна стала ся чималим "етноґрафічним" чинником у зверхній польонїзації Холмщини. Признає се відкрито цитований саме автор польської статї про Холмщину під сей час, який констатує, що у звязку з релїґійно-національним подїлом холмського населення "в Холмщинї під час війни відбув ся цїлковитий переворот в національних відносинах на користь польськости". Се стало ся через примусову евакуацію православного населення з сеї країни в часї уступлення царської Росії з Польщі. "Очищувала ся Холмщина —зауважує з сього приводу польський публїцист — від чужого або до чужини тяжіючого елєменту. Відбувало ся остаточне спольщуваннє сих країн, що віддавна належать до Польщі. Тепер їх число (себто православного населення на Холмщинї — П. В.) не може відгравати нїякої ролї..." "Війна — закінчує свої міркування цитований автор — цїлком прочистила сей елємент, який мав бути передньою сторожею російськости в її походї на захід і який всїма силами підтримували галицькі Українцї, ведені ненавистю до польського народу. Отже українська аґітація — самопевно проголошує він далї — не знайде на Холмщинї ґрунту, на якім могла-б оперти ся".

 

З наведеного тут вище видко, що в дїйсности претенсії Поляків до української частини Холмщини й Підлясся мають виразно історично-територіяльний характер, далї подекуди національно-культурний, обґрунтованпй властиво на своєрідности, а заразом аномалїї реліґійного розвитку в сих колишнїх провінціях Річипосполитої. "Окатоличеннє Українцїв рукамп польського клєру, як зауважив Білоусенко, довело їх до спольщення".

 

М. Кордуба, наводячи у цитованій своїй моноґрафії про північно-західну Україну національну статистику Холмщини, замітив: "Щодо Холмщини — то перш усього кидаєть ся в очі відносно мале число православних, а з другого боку в прирівнанню до инших українських земель безприкладно високі відсотки римокатоликів. Се викликує ілюзію, немовби то була не українська, а в найлїпшім разї мішана польсько-українська територія, й польська публїцистика використовує се в тім напрямі. Але се явище стане зрозумілим і ясним, коли читач пригадає собі те, що ми підчеркнули в історичній части нашого огляду. Се просто наслїдок скасування унїї й насильного навертання унїятів на православє" (стор. 28). Автор, звертаючи далї увагу на недавню зміну національної статистики Холмщини на користь римокатоликів, що в польській полїтичній інтерпретації означає на користь Поляків, зазначив виразно, що сей стан "датують ся щойно від тогож 1905 р., себто триває не цїлих 12 лїт". У світлї обєктивно-наукової аналїзи холмських відносин польський "етноґрафізм" сеї країни якось дивовижно виглядає. Бо тут стрічаємо ся з етноґрафічним, мовляв, парадоксом національної чужомовности: себто "Поляків", що говорять по українськи. Маємо на думцї українську людність, котра після 1905 р. перейшла на католицизм, а тим самим з польського боку уважаєть ся польською та про яку Білоусенко зауважив: "Є се чисто українська етноґрафічна маса, але стаючи ся католицькою, вона рівночасно й переважно уважаєть ся польською, хоча заховала весь побут українського життя та навіть українську рідну мову". Цитую за Плохоцьким: Chelmszczyzna, стор. 57.

 

Отже польський "етноґрафізм" Холмщини (зглядно Підляша) є здебільшого релїґійного походження. Але час, коли умовою національної приналежности був релїґійний момент зглядно коли національна приналежність утворювала ся під впливом релїґійного моменту, є в наш час очевидно полїтичним анахронїзмом і аномалїєю. На ґрунтї спірних вище згаданих провінцій Річипосполитої ся аномалїя могла дожити до наших днів і буйно розвинути ся лише завдяки їх траґічній новочасній історії, про що згадувало ся вже вище. Отже відповідальна й демократична полїтика не повинна робити висновків з неприродних обставин і наслїдків крівавої мартирольоґії унїятського населення Холмщини та Підляша, котре поки-що не знаходить ся в положенню психо-національної відповідальности. Використовувати під сей час його очевидну національно-полїтичну непритаманність або макіявелїстично змушувати його до якихсь заяв щодо його національної приналежности було-б такою самою полїтичною несовісністю, як вимушуваннє якихсь зобовязуючих свідоцтв від людини, визволеної саме з насильного інтернування в ролї божевільних.

 

Польська публїцистика рахуєть ся з сею обставиною, коли розходить ся про українські зголошення до холмсько-підляської людности; але вона зовсїм іґнорує се, як що розходить ся про власні імперіялїстичні забаганки щодо згаданих спірних країн. Красномовний доказ сеї подвійної мірки в питанню, яке цїкавить нас тут, знаходимо саме в цитованій розвідцї Плохоцького про холмську справу. Квестіонуючи автентичність заяв холмських Українцїв про відокремленнє Холмщини від Польщі, він не без слушности зауважує: "...безглуздєм (niepodobieństwem) було-б вимагати якихсь актів національно-полїтичної самосвідомости від населення національно несвідомого" (ст. 60). Але на другій сторінцї згаданої працї він преспокійно закидує Українцям, що вони уважають своїми земляками "ті шари населення, які, хоча українського походження, всеж-таки зовсїм свідомо уважають ся польськими" (стор. 61).

 

Звідки нараз така національна "самосвідомість"? Чи вона тривка? Не є се скорше патольоґічною хвилевою проявою релїґійного утиску й мучеництва? Історія поневолених народів дає чимало прикладів національних метаморфоз, але вкінцї кінцїв побіджає звичайно національна приналежність на справжнім етноґрафічнім ґрунтї, а зверху засимільовані народнї шари скорше чи пізнїйше вертаються до своєї природної народности. Так само в Холмщинї й Підляшу національні відносини прояснять ся й остаточно уложать ся лише згодом в атмосфері вільного полїтичного й культурного життя, коли щезне на все з життя його населення крівавий привид страшенної релїґійної мартирольоґії.

 

Національно спірні країни вимагають для справжньої свого самоозначення якогось часу, часового віддалення від доби свого поневолення й утиску, щоб їх людність могла свобідно віддихнути, зорієнтувати ся й пізнати себе. Лиш тодї вона зможе показати своє справжнє національне обличчє. Отже такі країни треба-б на якийсь час національно зневтралїзувати, поставити під міжнародню охорону, яка забезпечувала-б їх населенню дїйсно вільний і незалежний національно-культурний розвиток. Було-б полїтичним блудом і обдурюваннєм спекулювати зараз на них навіть через національний плєбісцит. Чи парляментарні вибори не показали (особливо в Галичинї й на Угорщинї), як чудово можна фальшувати "волю народу"? Чи полїтична недавня минулість Европи не повчає про те, що й з плєбісцитів можна робити величезні швиндлї (напр. наполеонівський у Франції або царсько-боярський в Румунїї).

 

Відповідальні полїтики, як напр. відомий ревізіонїст Е. Бернштайн, пропонують, щоб такі плєбісцити в спірних країнах не відбували ся зараз, мовляв, під туман війни та в зворохобленій її атмосфері, яка знаменито надаєть ся для всїляких імперіялїстичних махинацій, але за кілька лїт після її скінчення. Бернштайн пропонує напр. для Ельзас-Льотаринґії добу трьох років. У східній Европі, особливо в деяких частинах колишньої Річипосполитої з національною мозаїкою вельми переплутаною під історичним і культурним оглядом, така свого роду національна "карантана" майже неминуча, бо полагодженнє тамошнїх національних справ прихапцем і нашвидку спричинило-б незабаром ще гірше й небезпечнїйше їх загостреннє або, як тепер инодї влучно про се говорить ся, збалканїзувало-б лише східно-европейські національні відносини.

 

Одначе Поляки, становище яких до "східних окраїн" подиктоване здебільша історично-державними й націоналїстично-імперіялістичними оглядами, зрозуміло, не хочуть потерпіти з полагодженнєм спірних їх справ з сусїдами, колишнїми своїми підданими. Тому їх полїтичне поступованнє під час війни щодо сих справ загалом, а зокрема щодо холмсько-підляської, можна-б було схарактеризувати словами: "лови момент". Щодо останньо-згаданого питання — се найлїпше видко з ролї евакуаційного доказу в їх полїтичній арґументації з приводу свого "національно-етноґрафічного" права на всю Холмщину й Підляше. В польських писаннях останнього часу сей евакуаційний арґумент відграє таку першорядну ролю, що мусимо йому тут присвятити спеціяльний огляд.

 

_________

 

В наведеній вже тут статї "Холмщина сьогоднї" читаємо з сього приводу: "Православне населеннє майже в усїх селах зараз на початку російського відвороту дістало заклик від попів, аби спакувало своє майно й виселило ся у глибину Росії, де йому уряд мав призначити землю. В працї Васїлєвського про східні окраїни Річипосполитої читаємо, що селянам предкладали ся цїлком виготовлені пляни нових осель в естонській, орловській і тверській ґубернїї. Отже сї православні порозпродували своє рухоме майно та худобу й евакуаційними потягами або на возах помандрували далеко на схід. Лишили ся тільки ті, хто з причини родинних звязків з католицькою людністю мусїв зістати на місцї".

 

Нa сю евакуацію православного елєменту з Холмщини під час війни покликують ся, як вже зазначено, всї польські публїцисти та часописї, як по сей, так і по той бік фронту. Ось напр. голова ради польського взаємного кредиту у Холмщинї з радістю констатує, що перепись населення в сїй країнї в часї окупації нарахувала лише 3% в нїй православної людности. "Все католицьке населеннє — додає він — уважаєть ся Поляками". На його думку віднинї нова ера почала ся в життю сеї країни з польською більшістю, а довоєнні "гарні днї Аранжуецу" минули безповоротно".

 

Ми, Поляки — закінчує цитований автор свої міркування — можемо щиро бажати, щоб з огляду на братнї відносини до укpaїнськoro народу (!) самоозначеннє Холмщини й Підляша відбуло ся через плєбісцит. Результат для нас не підлягає "сумнївови" (Пор. статю "Справа Холмщини" в "Now-ій Reform-i", 1917 р., ч. 410). Сї слова дуже характеристичні для польського становища в сїй справі, а заразом є цїкавим знадібком до "братнїх" польських відносин щодо Українцїв.

 

На евакуаційний момент покликують ся польські питання й після прилучення Холмщини до України (Пор. напр. відносно статї в "Now-ій Reform-i", чч. 70, 71, 75). Ми не знаємо, як з погляду полїтичної етики квалїфікувати утворюваннє національно "етноґрафічних" станів посїдання на евакуаційнім принципі. Але думаємо, що ся евакуаційна метода в нїякім разї не вяжеть ся з основними засадами національного самоозначення та демократичної й раціональної полїтики загалом. На нашу думку було-б невибачальною хибою полагоджувати спірні національні питання, беручи під увагу непевні відносини, витворені примусовою евакуацією під час війни, Се означало-б властиво закладаннє будівлї майбутнього міжнаціонального миру на дуже сипкім пісковім ґрунтї звичайної припадковости.

 

Чейже царизм так само, як евакуував православну людність Холмщини, міг евакуувати значну частину тубільного польського населення Конґресівки, як він виселив напр. примусово в глибину Росії 5/7 лотиського населення надбалтійських країн і почав ними кольонїзувати Сибір! Ми хотїли-б знати, якби Поляки дивили ся на те, колиб у згаданім вище випадку нїмецькі імперіялїсти зголосили "етноґрафічне" своє право до польських евакуованих країн або колиб вони евакуували польське населеннє з тих сумежних країн Польщі, котрі з економічно-промислових оглядів нїмецькі анексіонїсти хочуть відокремити від Конґресівки та прилучити до Нїмеччини.

 

Се не утопійний привид, але цїлком можлива річ, бо в нїмецькій анексіонїстичній лїтературі зовсїм серіозно трактуєть ся справа евакуаційної методи у звязку з проєктованою нїмецькою кольонїзацією західних російських окраїн. (Пор. про се моноґрафію Челєна: "Полїтичні проблєми світової війни", стор. 52). Або як поступити напр. при узглядненню евакуаційної засади з Лотвою, більшість тубільного населення котрої силоміць виселено, наслїдком чого нїмецька меншість стала ся під час окупації як що не більшістю, то дуже великою частиною людности сеї країни? Не слїд чейже забувати, що примусово евакуоване населеннє після війни природно та здебільшого захоче вернути ся до рідної країни, як часто густо вертають ся до дому еміґранти з чужини, які добровільно виселили ся з рідного краю. Тому большевицька формула засади самоозначення народів зовсім справедливо признала право участи в національнім плєбісцитї всїм членам даного народу без огляду на місце їх побуту, отже й закордонним еміґрантам і воєнним виселенцям.

 

Чейже в польській публїцистицї писало ся чимало під час війни про поворот до рідного краю американських Поляків. Як отже можна потім користувати ся проблєматичними результатами примусової евакуації при полагоджуванню пекучпх і спірних національних справ? Зі становища демократичної полїтики й національної справедливости з огляду на тривкість майбутнього миру та спокійного співжиття народів після війни треба як найкатеґоричнїйше відкинути сю евакуаційну методу при полагоджуванню національних справ. Бо її приложеннє лише роздмухало-б полумя національної ненависти й ворожости, було-б крівавим посївом нових майбутніх міжнароднїх катастроф в родї теперішньої.

 

_________

 

Ми скінчили наші уваги з приводу холмсько-підляського питання яко одної з типових форм національної справи взагалї. Зясоване вище не вимагає узагальнюючих коментарів; що найбільше, приводить до от якого висновку: при полагоджуванню спірних національних питань треба мати на увазї не те, що було, могло-б або мало-б бути, але те, що справдї є та що неминуче буде, себто що лежить в природних прямуваннях живого розвитку. Иншими словами — вільне життє має бути при сїм головним критерієм, а не національний або державний імперіялїзм, більш чи менш принадно й гарно причипурений та замаскований!

 

[Вістник полїтики, лїтератури й життя]

10.03.1918