З нагоди промови Пуришкевича в Думі.
"Відьма" — се остання поема, написана Шевченком перед засланєм, на воли, в Седневі 7. марта 1847 р. Героїнею поеми зробив поет жертву панської розпусти, доведену до божевіля, яку народ задля її великого морального і coцияльного упадку назвав відьмою і по смерти пробив у могилї осиковим колом, з котрого й виросла заклята осика. "Осикою" мала бути й названа первісно поема. Бо й була вона вихідним пунктом в поетовій концепциї фабули, як такимже вихідним пунктом ранше була в иншій поемі тополя, що й дала їй титул. Як у тій раншій поемі тополя, так у "Відьмі" осика є предметом настроєвого початка і закінченя поеми, що має значінє вказівки на повтарянє в Шевченковій творчости деяких концепций.
Росте в полї на могилї
Осика заклята;
Отам відьма похована,
Христїтесь дівчата!
Христїте ся, і не кваптесь
На панів лукавих,
Бо згинете, осміяні,
Наробите слави.
Отсе початок поеми; отсе й закінченє її. Не лиш для викликаня настрою грози, але і для вираженя моралїзаторської ідеї подібним способом, як се стрічаємо в народній поезії, приміром, в пісни про ту дївчину, що гине з рук зводників, згорівши разом зі сосною.
Отже не тільки цілим змістом поеми, але й специяльними висловами зазначене відношенє поета до трактованої ним теми й головної фіґури. Значить, нїкому навіть на гадку не повинноб прийти ідентифікувати божевільні гадки відьми з гадками поета, добачувати в божевільних гадках її гадок чи переконань самого поета. Противно, божевільність відьми повинна кидати тїнь божевільности й на все, що вона говорить у формі яких-небудь сентенций, хочби вони виражувались у формах виїмкової пісенної творчости народа. Кождий повинен тямити, що се говорить божевільна відьма, з якої навіть волоцюги цигани сьміють ся. Коли б з говоренєм її хто зсолїдаризував ся, то був би то не лиш її триюмф, не лиш триюмф відьми, але й триюмф божевіля взагалї.
Бо чи міг би приміром чоловік при здорових змислах зсолїдаризувати ся з гадками, виспіваними відьмою в такій формі:
"Стоїть кутя на покутї,
А в запічку дїти;
Наплодила, наводила,
Та нема де дїти.
Чи то потопити?
Чи то подушити?
Чи Жидови на кров продать,
А гроші пропити?"
Таких розважань в здорово мислячої матери хиба нїхто не взяв би за правдиві; найострійший прокуратор не міг би на основі їх владити акту обжалованя в наміренім злочинї. На правду так розважати може тільки божевільна мати.
І тільки в уста божевільної відьми позволив собі Шевченко вложити натяк на ритуальний морд у Жидів.
Бо що у Шевченка не могло бути анї тїни підозріваня Жидів у практикованю ритуального морду, се засьвідчують усї його писаня, в яких він нераз мав би нагоду дати вираз такому підозріваню, коли-б його мав. Засьвідчує се й ціла інтеліґенция поета, ціла його ідейність. Вкінци засьвідчуєть ся се характеристичним фактом з його житя.
А.Чужбинський, приятель Шевченка, в своїх "Воспоминаніяхъ" про нього, друкованих в Русскомъ Словѣ і в окремій книжці в СПетербурзі 1861. р., оповідає, як він з 1846. р. їздив в Шевченком з Лубен до Нїжина. На стациї в Прилуках вони задержались довше, дожидаючи коний, і тодї саме зайнялась пожаром убога хатина якогось Жида. Жиди кинулись помагати йому, але місцеві християни дивили ся на те нещастє зовсім рівнодушно. "Шевченко — каже Чужбинський — кинув ся ратувати маєток погорільців і по придушеню пожару мав промову до християнського населеня, котре якось так неохотно заховувалось тому, що горів Жид. При всїй своїй антипатиї для того племени, що не дивним було тодї не лиш у простого Українця, але і в висших клясах суспільности — Шевченко горячим словом докоряв зібраним в рівнодушности, доказуючи, що чоловік в горю і бідї, якої б не був він нациї, яку-б не визнавав він віру, стаєть ся для нас найблизшим братом".
Чи можна-ж хоч би помислити, щоб такий Шевченко міг брати участь, приміром, в "істинно-русских" погромах Жидів нинїшнього часу?
Чи можна припускати, щоб він причиняв ся до викликуваня таких погромів при помочи такого способу, який "істинно русским" представляєть ся найкрасшим способом — при помочи пусканя поголосок про ритуальний морд у Жидів? Такі поголоски він уважав достойними відьми, людини божевільної. І вона — та відьма була б не дочекалась триюмфу своїх думок, а може й ми не знали-б, що хтось солїдаризуєть ся з нею поза домом божевільних, як би не "істинно-руский" посол думи, Пуришкевич.
В епільоґу ювілейно-Шевченківської дебати в думі Пуришкевич промовив:
"Ми не виступаємо проти пошанованя памяти поета Т. Шевченка; коли б говорилось тільки про малоруського поета Шевченка, то хиба, ви думаєте, не було-б одної мисли на лавах думи? Але дїло в тім, що до моменту пошанованя пристїбаєть ся зовсїм инші мотиви, які не мають нїчого спільного з благородними поривами його. Т. Шевченко не в однім подїляв наші полїтичні погляди. На стор. 295 повного виданя творів його, ви знайдете такі стрічки:
Стоїть кутя на покутї,
А в запічку дїти"... і т. д.
Підчеркнувши в своїй промові натяк відьми на ритуальний морд, Пуришкевич закінчив:
"Таким чином квестия о ритуальнім морді була порушена ще поетом Шевченком. І сьміхом ви не заглушите неприємних для вас споминів!"
Не заглушили сьміхом і цигани цитованих Пуришкевичем слів відьми, — пригадаємо Пуришкевичеви, дякуючи йому за те, що відкрив нам ідейний звязок своєї партиї з тою відьмою й допоміг ідеям її до несподїваного триюмфу серед росийських націоналїстів.
[Дїло]
26.03.1914