«Кримська криза» провокує глибокі трансформаційні процеси як в міжнародному політичному житті, так і в політикумі окремих держав. Розглянемо для прикладу вплив російської агресії в Україні на внутрішньополітичні й партійні справи в Німеччині. Передовсім варто звернути увагу на скандал навколо Лівої партії (Die Linke). Він є яскравим свідченням того, як ультралівий рух в певних обставинах легко об’єднується з ультраправим, аби спільно послужити імперським інтересам Росії.
Референдум, який відбувся 16 березня в Криму, був ще напередодні його проведення проголошений нелегітимним і Радою Безпеки ООН, і ОБСЄ, і Європейською Унією, і Радою НАТО. Який може бути референдум, коли він суперечить міжнародному праву й Конституції України, а тим більше – проводиться під дулами автоматів окупаційних військ – заявили західні політики й твердо вирішили не відряджати на путінську клоунаду в Криму жодного спостерігача. Тим не менше ця обставина не завадила представникам Лівої Парії Німеччини поїхати до окупованої української території, аби зіграти роль спостерігачів на референдумі.
Не думаю, що Ліва партія – котра між іншим є не якоюсь нам маргінальною політичною силою, а входить до Бундестагу – не розуміла, що таким чином вона виступає штрейкбрехером щодо всього демократичного світу й дозволяє, принаймні, зробити позірність легітимності антиконституційний процес. Хоча проблема, яка виникла для німецької партії, навіть не у цьому, тобто не лише в цьому.
Значно серйознішою проблемо для іміджу «лівих» стала міжнародна компанія, до якої вона потрапила в Криму. Отже четверо спостерігачів від партії: двоє депутатів ландтагу Мекленбургу-Передньої Померанії – Торстен Коплін і Гікмар Аль-Сабті, а також двоє райців з Берлінської ратуші – Моніка Мерк і Пйотр Лучак. Тож з ким ці четверо «товаришів» (у Німеччині членів цієї партії називають саме Genossen) мали приємність співпрацювати в Криму?
Наприклад, серед іноземних спостерігачів у Криму був представник крайньої правої угорської партії Jobbik Бела Ковач, в угорському парламенті він гордо виступав за обмеження прав національних меншин, любив кидатися антисемітськими гаслами, а ще прославився свого часу твердженням, що мовляв російська журналістка Анна Політковська сама замовила своє вбивство.
Був там і Евальд Штадлер – член австрійської ультраправої Партії свободи. Попри те, що Штадлер є чинним депутатом Європейського парламенту, він без жодних докорів сумління називає Європейську Унію «інструментом масонської політики». Для нього не проблема обливати брудом представників національних і меншин, бомбардувати мультикультурну політику Брюсселя, оголошувати війну іммігрантам.
Варто згадати й польського політика-ультранаціоналіста Матеуша Піскорського, котрий свого часу був активним членом праворадикал них спілок, потім сумнозвісної антиєвропейської партії Samoobrona Анджея Лєппера. Поляки ще не забули його промови, де робилася спроба відбілити Адольфа Гітлера й політку Третього Райху.
Додалися до компанії і грецькі неосталіністи, і сербські нацисти-четники, і російські фашисти. Словом товариство зібралося до неможливості вишукане.
«Спостереження за виборами – це засіб, за допомогою якого можна спрямувати політичний процес у ненасильницьке річище», – так пояснював своє відрядження до Криму німецький «товариш» Коплін. Але що вийшло насправді? Приїхали «ліві» німці до Ялти, прийшли на дільницю, а досередини їх не пускають озброєні автоматами «зелені чоловічки» і агресивні «казакі»: куди, мовляв, прете «немєцко-фашистскіє захватчікі». Ну, потім ніби-то розібралися, що хоч німці, але все ж свої: «рот-фронт», «фройндшафт».
Німецькі гості не образилися, вони зрозуміли всю гостроту й відповідальність моменту. Тому й написали у звіті: «Серйозних порушень не виявлено, все було надзвичайно відкрито, а мешканці Криму виявили високу політичну свідомість». Та й дійсно, які вже там порушення, Богу дякувати живим вирватися з того «освобождьонного» Криму.
Але по поверненню «спостерігачів» до фатерлянду Ліва партія нарешті усвідомила, в яке лайно вшелепкалася. Партійна централя в Берліні спробувала дати заднього й заявила, що жодних спостерігачів до Криму не відряджала, що це суто їхня приватна ініціатива. «Спостерігачі» дивуються, мовляв як це так, ми ж чітко домовилися з керівництвом фракції ландтагу, всі знали про нашу поїздку ще за тиждень до неї. «Знати, може й знали, але треба було завчасно провести дискусію з цього питання, дебати. У будь-якому випадку Партія вас не вповноважувала», – відрубав один з керівників Лівої партії Петер Ріттер. Зрештою крапку в дебатах поставив співголова партії Бернд Ріксінґер: «Ми нікого не посилали й нам не потрібен жоден звіт. Референдум був небезпечним кроком у напрямку ескалації».
На з’ясуванні цієї обставини можна було б поставити крапку в безславній поїздці німецьких «товаришів» до Криму в ролі спостерігачів на референдумі. Можна було б, якби не розв’язав язика один з чільних представників Лівої партії, голова її фракції в бундестазі Ґреґор Ґізі. Варто нагадати, що Ґізі – стара, досвідчена партійна лисиця (чи шакал?). Починав він свою кар’єру ще в лавах ендеерівсьої Соціалістичної єдиної партії Німеччини. Після падіння Берлінського муру, на уламках прорадянської СЄПН було створено Партію демократичного соціалізму, куди й увійшли всі колишні гонекерівські функціонери. ПДС не змогла довго витримувати конкуренцію й на другій каденції зійшла з парламентської дистанції. На її щастя з лав Соціал-демократичної партії Німеччини 2004 року вийшли дуже потужні кадри – фактично все ультраліве крило партії на чолі з колишнім головою СДПН Оскаром Ляфонтеном. Колишні звідти й звідти об’єдналися й створили Ліву партію, де згаданий Ґізі здобув собі одну з провідних посад і повернув згодом депутатський мандат.
Так от, попри те, що Ліва партія нібито й засуджує анексію Криму Росією, сам Ґізі вже неодноразово встиг виступити із захистом політики Кремля. То йому здається, що Європейська Унія разом з НАТО не менше винні в тому що сталося в Криму, то він заявляє, що санкції проти Москви – це безглуздя. «І взагалі, – стверджує Ґреґор Ґізі, – щодо Росії треба виявити більше розуміння».
Але як же це зробити, якщо самі росіяни стверджують, що «умом Росию не понять». У будь-якому випадку хочеться сподіватися, що німці зрозуміють, чого вартує Ліва партія, й дадуть їй свою оцінку на наступних виборах.
24.03.2014