Наша правопись

Лучило ся мені ходити до школи, коли то у нас ширилось язичє. Були також тогдї ріжницї в правописи, на котрі однакож не звертано уваги. Писане рускої бесїди латиньскими буквами, а польскою правописею рішучо відкидувало ся Русинами, а навіть декотрі приклонники польскої правописи (Йосиф Лозиньский) пізнїйше стали писати „рускими“ буквами, кирилицею або гражданкою. По виданю декотрих утворів Маркіяна Шашкевича і Граматики Якова Головацкого язик руских писателїв що раз більше занечищував ся, ставав що раз тяжший і безжизненнїйший. На язик у Русинів тогдї не зважано; „рускі букви“ се одно, що ободряло і оживляло Русинів, а дуже велику вагу мало тогдї ы і ъ, на котрі, іменно на ъ, по части також нападано, але без’успішно.

Я частив до школи „рускої“, так званої „поєзуїтскої“ (директором тої школи був Русин: Юркевич), котра містила ся тогдї в ринку в теперішнім домі „Просьвіти“. З великою охотою я вчив ся з власної пильности рускі евангелія на память. Вивчені евангелія я здавав перед моїм катехитом к великій єго радости (бл. п. катехит руский звав ся Левицкий, тогдї молодий, 26—30 лїтний мужчина). З руских книжок шкільних найліпше подобала ся менї: „Читанка для малыхъ дѣтей до школьного и домашного употребленія сочинена Маркіяномъ Шашкевичемъ ч. 7. Въ Львовѣ 1850. (вид. Галицко-Руска Матица). Ту книжочку я дуже полюбив і яко девятилїтний хлопець співав з захватом із „Пісень“ уміщених при кінци ,, Читанки“:

Вже сонце красно Хвалабогъ встало,

Бачьте, якъ ясно Свѣтомъ засіяло;

Ночни, сонливи Мраки розбило,

Боже, ахъ Боже То твоє дѣло!

Дивно! ту книжочку я заховав на памятку по нинїшний день — а мали ми і инші рускі шкільні книжки, але они не зробили на мене нїякого враженя; по скінченю шкіл нормальних я ті книжки продав яко менї вже непотрібні, і навіть забув, як виглядали; лишень читанка Маркіяна Шашкевича остала мені яко дорога памятка по нинїшний день.

Відтак я записав ся до ґімназиї академічної. По зданю іспиту вступного принято мене до І. кляси. Викладний язик в тій ґімназиї був тогдї нїмецкий. Лише релїґія і руский язик викладались в нашій бе́сїдї. Для низшої ґімназиї була приписана читанка Ковальского. В тій читанцї переважала правопись етимольоґічна, але в многих річах панувала „воля“, на що однакож не звертано уваги. Перві мої учителї руского язика Цибик, Омелян Огоновский, Попель позваляли в задачах писати былъ і бувъ, жолтый, желтый і жовтый, волкъ і вовкъ, долгій і довгій і пр. Тимчасом, що раз більше проявляла ся неохота до язика літературного Русинів.

Р. 1859. відбули ся під проводом намісника ґр. Аґенора Ґолуховского засїданя*), на котрих обрадувано о новій шкільній правописи рускій, котра вправдї р. 1860. була введена в школах, але Русинами була ненавиджена, жадна книжка шкільна не була печатана в тій правописи, сама-ж правопись р. 1861. мінїстериєю Просьвіти і Науки знесена і привернена правопись, якої перед тим Русини вживали. Заведене давної правописи в школах вельми врадувало Русинів; тож викликували: вірність веде до побіди! Treue führt zum Siege! (Die ruthenische Sprach- und Schriftfrage in Galizien Lemberg. 1861. стор. LXV.).
------------------

*) До комісиї скликаної ґр. Аґенором Ґолуховским належали: єпископ Спірідіон Литвинович, крилошанин Михаил Куземский, крилошанин Михаил Малиновский, о. Иосиф Лозиньский, о. Яков Головацкий, ц. к. професор руского язика в університеті львівскім, др. Амврозий Яновский, ц. к. радник шкільний і директор ґімназийний, др, Евсевій Черкавский, ц. к. інспектор шкільний, о. Тома Поляньский, ц. к. директор ґімназийний, Кароль Мош, ц. к. радник двора, др. Ернест Зелїґ, ц. к. радник намісництва. мінїстериї Просвіти і Науки присланий був Йосиф Йіречек (Jireček) до тої комісиї. По урученю мінїстерийному секретар Йосиф Йіречек зладив пропамятне письмо з предложенєм ужити латиньскої азбуки для руского письма. (Ueber den Vorschlag das Ruthenische mit lateini sehen Schriftzeichen zu schreiben. Im Aufträge des k. k. Ministeriums für Cultus und Unterricht. Wien, aus der k. k. Hof- und Staatsdruckerei 1859). Комісия відбула 4 засїданя в будинку намісництва (1. засїданє 30. мая 1859). По нарадах предложенєе секретаря не удержало ся. Але на підставі ореченя комісиєю 8. червня 1859 поданого завела мінїстерия нову правопись шкільну. Рускі учебники шкільні мали печатати ся виключно кирилицею. В словах закінчених суголосною опускало ся наконечне ъ; лише в середозвучю клало ся ъ по суголосках, котрі через слідуючу голосівку не змягчають ся: розъярити, съѣсти, адъютант. Стиснене о віддавало ся через ô. Кромі, душею, вербою: уживано: душев, вербов і пр.

Одно лише письмо краєвих законів (Landesgesetzblatt) виходило в тій правописи. Руска публика відвернула ся від тої правописи зовсім. В школах введена була тота правопись р. шк. 1860., та вже р. 1861. привернено перед тим уживану правопись. Головно причинив ся до приверненя давнїйшої правописи митрополит Григорий Яхимович двома жалобами зверненими прямо до ц. к. апостольского Величества Франца Йосифа.

І.В.

 

P. 1861. передостала ся до Галичини сумна вість о смерти Тараса Шевченка (ум. 26. лютня 1861.). Декотрі стихи Т.Шевченка в відписях ходили між нашими людьми, але про самого поета ледви чи у нас відано. Доперва р. 1862. більше зачато у нас занимати ся Шевченком і україньскою літературою. Старанєм Ксенофонта Климковича відбуло ся перве поминальне богослуженє за Шевченка в право славній церкві 26. лютня 1862. Климкович розповсюдняв лїтоґрафовані стихи Шевченка (Кавказ, Сон). Федор Заревич видавав „Вечерницї“, в котрих богато поміщав творів Шевченка, Кулїша і инших україньских писателїв. До тогож причинив ся до розширеня творів україньских звісний „малорос“ бл. п. Богдан Дїдицкий. Він то через купця Димета спровадив перший запас книжок україньских, межи ними Кобзаря Шевченка, твори Кулїша, Вовчка, Котляревского... Продавав їх незвичайно дорого (через кпигарню Ставропигийску). Мимо те ті так дорого продавані книжки розішлись скоро межи рускою публикою, іменно межи молодежею.**)
------------------

**) Спроваджених книжок було що найбільше стокількадесять. Купувала їх понайбільше молодь, переписувала і так розширяла головно також межи молодию в цілім краю.

І.В.

 

Росийских книжок тогдї Богдан Дїдицкий не спровадив мабуть тому, бо тяжко булоб їх межи нашою публикою розпродати, ледви чиб їх тогдї читала і розуміла. Але ті україньскі книжки стали для наших „старорусинів“ вельми неприємними. Публика, іменно молода, щораз більше нарікала на язик літературний Галичан, а україньскі книжки зискували, іменно у молодих, що раз більшого взятя. Тож наші „старорусини“ передовсім славили свою „етимологическую“ правопись і морочили нашу публику, що в україньских книжках язик єще-б „ушов“, але правопись зовсім неможлива. Як-жеж можна писати: стілъ, стола, двіръ, двора, всюда місто ѣ пишуть і: діло, сімя, чоловікъ — місто ы пишуть и: гризти, риба і пр., те все неможливе. Нам слїдує задержати наше „тысящьлѣтное правописаніе“, а не вигадувати якісь чудовища. Те все морочило не одному голову, а старші майже без виєму порікали правопись Українців. Але що до язика таки і межи старшими згадували, що „Слово“ такой пише нераз „за твердо“. Приклонники етимольоґічної правописи називали себе гордо „старорусинами“, „твердими“. В етимольоґічній правописи оказували часто велику непевність і хитність. Іменно часто помилялись в писаню ы в назвищах на пр. Бѣлыкъ, Дудыкъ, Юрыкъ, Борысевичь, Гаврылюкъ, Кобрыновичъ, Решетыловичь, Струтыньскій, Тыховскій, — в названих місцевин: Гладышовъ, Грыбовичи, Крыве, Мокрывы, Ратыще, Татарыновъ, Устрыкы, Ярычовъ, Гаврылôвка, Крывче, Кудрынцѣ, Кутыска, Худыкôвцѣ. Місто Львів писали звичайно Львовъ, декотрі твердіші „Львѣгородъ“ або навіть „Львѣградъ“, додаючи часто „нашь искони рускій городъ“. *)
------------------

*) Відай найтвердше буде „истинно руское“: Лембергъ. — Примітка складача.

„Страхопудъ“ видаваний Ливчаком у Відни так парафразував остатні стихи Шевченкового „Завіщаня“:

І мене в семї великій,

В семї во́льній, но́вій

Не забудьте помянути

Не злим, тихим словом.

на

И мене въ семьи великой

Въ семьи вольной, старой

Не забудьте помянути

Не злымъ, тихимъ словомъ.

Тим то і побивали з почину всї старші молодих (переважно до приклонників народного язика, до так званих „народовців“ належачи молоді люде) своєю назвою „старорусини“ і „тверді“.

Не треба думати, що ті попреки старорусинів були без всякого впливу. Переважно у нас уважали „Кулїшівку“ за правопись нездалу, а яко єдину правильну так звану „етимологическую“ правопись, котра красувалась буквами ы, ѣ і ъ, але мала також розличні відміни, як до місцевого людового говору, оттак не була без рускої „волі“.

До нас пришли україньскі книжки писані так званою „Кулїшівкою“, в котрих всюда писало ся ъ. Ото-ж і народовці з почину писали ъ, не роздумуючи богато, чи оно тепер потрібне, чи нї. Але всї ми увикли так до ъ, що нїкому з нас і не припало випускати ъ, котре в нашій бе́сїдї стратило вже свій звук або перемінилось на повні голосівки. Коли-ж при кінци р. 1864. я купив Номиса „Українські приказки, прислівъя и таке инше, збірники О.Н.Марковича и других“, де побачив рускі слова закінчені на суголоски без ъ, мені впрочім приклоннику народного язика, стало дуже жалко про те випусканє букви ъ, до котрої я, як і всї народовці, привик. Не даром то й кажуть: consuetudo altera natura.

P. 1864. видав 2. видане своєї граматики Осадца, в котрій правопись етимольоґічна значно була змінена в користь народної бесіди. А опісля в читанках і граматиках, які видавались, все змінювано правопись в користь народного язика. Вишла граматика Омеляна Огоновского, одна з найліпших наших граматик. Так оно було аж до введеня фонетичної правописи в школах. В тій правописи вишла нова граматика д-ра Смаль-Стоцкого і д-ра Ґартнера, підручники Коцовского і Ілярія Огоновского, вишла „Руска правопись зі словарцем“ зладжена І. Кокорудзом. Всї ті виданя старають ся в правописи, о скілько можливо, завести лад і одностайність. Не треба забувати, що і в тих книжках подекуда припускав ся розмаїтість, але головна їх заслуга в тім, що хоронять руский характер бесіди, чого давнїйше уживані правописи, так звані етимольоґічні, не зовсім заховували, а давали нагоду до хибного а легкого поправляня. Сли на пр. етимольоґічно хто написав спасибôгъ. то строгий „етимольоґ“ поправляв на „спасибогъ“, що впрочім меншої ваги, але также дôмъ, стôлъ, вôлъ, снôпъ зміняв на „долъ, столъ, волъ, снопъ“, нѣсъ на „неслъ“, говоривъ на „говорилъ“, молодѣжь на „молодежь“ і пр.

Чи дійсно правопись річ така важна? Правопись про вартість твору не рішає. Виписуєм нарочно думку Шевченка, приставлену невластиво до елєґії „На вичну память Котляревскому“ в виданю: „Ластôвка. Сочиненія на малороссійскомъ языкѣ“. Собралъ Є.Гребенка. С. Петербургъ 1841. стор. 312. (Єсть то той сам примірник, який в своїм часї мав під рукою Маркіян Шашкевич):

Тече вода въ сыне море

Та ни вытикае,

Шука козакъ свою долю,

А доли не мае.

Пишовъ козакъ свитъ за очи;

Грае сыне море,

Грае серце козацькее,

А думка говорыть:

„Куды ты йдешь не спытавшись?

На кого покынувъ

Батька, неньку старенькую,

Молоду дивчыну ?

На чужыни не ти люде,

Тяжко зъ нымы жыты !

Ни скимъ буде поплакаты,

Ни поговорыты“.

Сыдыть козакъ на тимъ боци;

Грає сыне море,

Думавъ доля зостринется,

Спиткало ся горе!

А журавли летять соби

До дому ключамы!

Плаче козакъ, шляхы быти

Зарослы тернамы.

То одна правопись, якою печатано стих Шевченка. А кілько то, як звісно, ріжних правописей, якими печатано твори нашого ґенїя. Правопись тим творам зовсїм не шкодить: Шевченко завсїгди Шевченком! Инша річ правопись в школї, правопись для загального вжитку. Чим одностайнїйша така правопись, тим більша користь для учеників, для загалу. Розуміє ся і тут в певних границях.

Новійшими часами почато підносити декотрі ріжности в теперішній шкільній правописи, котрі мають дуже утрудняти науку руского язика. Я такої великої небезпеки з причини розмаїтости правописи у нас не виджу.

Не перечу, що в декотрих річах не згоджуюсь з правописею в школах тепер переважно уживаною. Так перед всїм не пишу : „кобзар, кобзаря“, тілько, як єще в перших часах писали Українцї: кобзарь, кобзаря. Далї, як то вже раз о тім писав, уживаю: співати, світити, святий, звір, звізда і пр. В Галичинї у Лемків, в говорі Долів, Батюків, на Поділю... говорять сь в словах: „сьпівати, сьвітити, сьвятий (сьватий)“, зь в словах: „зьвір, зьвізда і пр. Чи то єсть вплив польский, рішучо не можу сказати. В говорах виступають подекуди місцеві приміти згідні на пр. з власностями польского язика, котрі однакож рішучо годї означити яко польонїзми. Але так думаю: єсли би хто вживав: spiewać, sniadać, snić, zwierz*), то би уважати треба сей виговор яко руский; так само єсли на пр. Поляк на Українї вживав spać, spię місто spać, śpię, то вважаю сей виговор spię яко неправильний, під впливом руского сплю повсталий. Місцево в деяких словах у нас с і з мягчить ся, однакож суть слова, котрі скрізь задержують, незмягчену суголоску пр. свиня, świnia, свистати, świstać, свиснути, świsnąć, свитати, świtać, спілий, доспілий, dośpiały, звідати, звістити, звісний.
-------------------------------

*) Тепер многі пишуть zwierz, zwierzę; уважаю се фальшивим; повинно по польски писати ся: źwierz, źwierzę. І .В.

Однакож против тих, що пишуть „кобзар, косар... сьпівати, сьвятий“... не маю причини огорчати ся; можна писати „кобзар, косар... сьпівати, сьвятий — а мимо тоє утвір може бути зовсім добрий.

Новійшими часами оголосив др. С.Томашівский статї: „В справі нашої правописи“ („Дїло“ 1912. ч. 158. з 9. липня, І.; ч. 158. з 16. липня, II; ч. 168., з 27. липня III.; ч. 174. з 3. серпня IV.; ч. 186. з 17. серпня V. і ч. 191. з 24. серпня VI.). Розберім сї статї подробно; декуди горять они яркою поломіню; ми віднесемо ся до кождого уступу з спокоєм: вже сама правопись річ така, про котру надто горячити ся шкода. Жадна правопись на світї не єсть виключно льоґічна, нераз правописні правила становить призвичаєне, уживанє — а оно побиває инодї всякі льоґічні згляди. Тотеж при поодиноких становах правописи подамо лише наші мізкованя.

При самім вступі автор нарікає на неодностайну правопись, при чім занадто сильно покликує ся на осуд учеників, у котрих „дотеперішнє безголовлє на поли правописи компромитує нас яко культурну нацию“. Молодь повинні ми любити і старати ся їй помочи, але, як то нераз буває (Наша школа), покликуванє на молодїж в тій річи єсть того рода, що ледви чи хто одобрить таке поведенє. Не перечу межи молодию можуть лучати ся ученики — дай Боже, що б лучали ся як найчастїйше! котрі пізнїйше по скінченю студій будуть значними діячами в літературі, науці і иншях річах, але передовсім треба добре памятати, що ученики яко ученики мають учити ся, слухати, а не судити. Всяке відношенє до учеників яко судіїв єсть не лише для учителїв компромітуюче, але і для самих учеників вельми шкодливе. Пізнїйше, коли минуть лїта первої молодости, пізнають давнїйші ученики, як невластиво втягано їх до того мов синедріону, щоб у них узискати крітерию в річи, котра натурально пересягала їх компетенцию. Трудно справди зрозуміти, як може найти ся ученик, котрий задля троха одмінної правописи красу рідного язика перестав цїнити. Любов до рідного язика чей не містить ся в так дрібній річи, як правопись.

„Анархиї“ в правописи годі достеречи. Бо хоть і суть певні одміни що до правописи і, що далеко важнїйше, певні нерівности що до форм граматичних, таки поволи они уступають і зєдностайняють ся. От приміром, давнїйше писано: „говорицця, кажецця, говоритця, кажетця", тепер (переважно) вже пишуть на Українї: говорить ся, кажеть ся. Щоби скрізь на Українї і у нас писали однако, се дуже бажана була би річ. Чи однакож може се сподїяти ся так скоро? Нам здає ся, що наш язик розвиває ся в так некорисних обстановах, що годї про те тепер навіть і думати. Задля правописи тепер розпинати надто сильну борбу було би кроком нерозважним, а навіть шкодливим, тим більше, що живемо в ріжних державах. Галичина, Буковина і Україна живуть в обстановах жалких, але одмінних, а на Угорщинї єсть положенє Руснаків зовсім инакше, трохи чи не найгірше.

Виговор буває по части ріжний, але в лїтературній річи належить старати ся по можности той виговор уєдностайнити. Говорять „сливкы“, „сливкє“ і „сливки“, хоть всї пишемо: сливки.

Буква ё виговорює ся як йо і чи напишемо ёго чи його на одно вийде. Не можна прихилити ся до того, що ёго, до нёґо читати-б: єго, до него або його, до нйого. Правильні у нашого люду звичайно вживані форми суть єго, єму, до него, всего, всему і так належить писати. Впрочім форми його, йому, всього, всьому також можна припустити.

Окремішностий язикових і правописних часом неможливо точно розмежувати. Та думаєм таки сей і цей, сего а сього, чоловікови і чоловікові уважати яко правописні ріжницї.

У нас перемогла фонетика, хоть по части в теперішній нашій правописи і етимольоґія по части має свій примін.

Що до форм на і тай и (у женьских сущників) належить примітити, що україньскі писателї вживають і, галицкі переважно и. Стрічаємо в україньских писанях: на Русі, матері сталі, міді, печаті, молоді і пр. Але таки мимо те находимо: солы товченои (Ластôвка Гребенки 184-1. стор. 251.) — соли товченоі (Повісти Квітки 1858. II., стор. 323.) — немае й соли (Записки о Южной Руси. П.Кулиша II. 1857. стор. 67.) — Не поцурайтесь хліба-соли (Писання Котляревського. Скт. Петербургъ 1862. стор. 178) И соли Кримки и Бахмутки стор. 134. И хліба-соли не цуратись стор. 187. — Не поцурайтесь хлиба солы ст. 152. И солы крымкы и бахмуткы 116. И хлиба, солы не цуратись 118. И. П. Котляревскіи. ред. Катрановъ. Кієвъ 1875).

Часом находим теж и у сущників на я. Ми дяковати будемъ сатис Бенефиценціи твоєй. (Писания Котляревского, 1862. стор. 135).

В україньских книжках находим найчастїйше форми на і пр. братові, Господеві, матері... та инодї також и пр. наробили там крику, сміху, радости та веселости гл. Повістки Марка Вовчка. Другим виданєм, коштом К.Тиблена. G. Петербургъ 1861., стор. 114.
Автор предкладає писанє Маруси, доли, в Тернополи, на кони, в поли місто укр. Марусї (3. і 7. падеж). долї (3. і 7. падеж), в Тернополї, на конї, в полї — що лише підперти можем; впрочім у сушників женьского рода на я дочиняє ся ще і легка формальна відміна падежів: 1. Маруся 2. Марусї 3. Маруси, 7. в Маруси. — 1. доля 2. долї 3. доли. 7. в доли — 1. воля 2. волї 3. воли 7. на воли.

Думаю принятє ї (етимол. ѣ) яко йі і ьі не причиняє жадної трудности в писаню так пр. в словах їда, їсти, об’їхати, як також по суголосках *), що мягчать ся перед і (ьі) як дїд , лїто, сїно . а те легко в виговорі пізнати можна (старосл. дѣдъ, лѣто, сѣно).
------------------

*) В шкільних книжках vocales зовуть ся „самозвуки“ a consonantes „шелестівки“. Розуміє ся, що в школї повинні ті терміни вживати ся, як і находять ся в приписаних книжках. Поправляти ті терміни перед учениками єсть зовсїм неодвітно. Ми пишемо тут не книжку шкільну; тож позволимо собі що до тих термінів на слїдуючі мізкованя.

Єсли принято „самозвуки“ на vocales, то опоруч на consonantes було б „созвучні“. Та великі поступники не допускають слова звук а лише „згук, гук“. (Оно то і чудно виходить: „ніжні згуки музики“, „відгук любови“! наче у тигра! — люд каже: гук гармати), тож хиба: vocalis самозгук, самогук“ (якби яка гармата) a consonans „співзгук, сузгук“. Так припало-б нам мовби пяницям самими „гуками“ говорити. Consonantes названо „шелестівки“. Шелест значить Rauschen, Sausen. Руский термін повинен предся бути такий, щоби означав вірно річ. „Шелестівки“ могло-б від біди вистати на сичні (sibilantes) с, з, ц, і на піднебенні (palatales) ж, ч, ш. Але як ту назву примінити до плавних (liquidae) л, р, зубних (dentales) т, д, н. гортанних (gutturales) к, г, х, губних (labiales) п, б, в, м? — Я називаю vocales голосівки, a consonantes суголоски.

І.В.

 

і, що вишло з давного о (вол, вул, вуел, вуіл, віл; стол, стул, стуел, стуіл, стіл). За етимольоґічним знаком ô Максимовича, думаю, нема що жалувати. Не перечу, що можна би вживати вôл, та писати голосівкою і легше і головно те, що устає для наших „етимольоґів“ нагода умисне випускати дашок. Форма віл єсть безперечно руска. В декотрих околицях єсть лише по л трохи инше і, як: лôм, лôй. В бойківскім нарічю говорять „лїм, лїй, сїл, стьіл; в переважній части наших говорів чуєм: лім, лій, сіль, стіл. Так о стїсняє ся в замкнених складах на і, що в письмі, по моїй думцї, не потрібно означати осібним знаком; і вистає зовсїм.

Також на і (ї) одвічаюче етимольоґічному ѣ не потреба осібного знаку; мід, меду, лїд, леду (в декотрих говорах: мюд, меду, люд, леду). Переважно говорять: сїно засїв. — нїс одвічає старосл. неслъ, в декотрих наших говорах: нюс, несла, несло.

При писаню чужих слів (головно латиньских і грецких) єсть певна розмаїтість. Здає ся, одностайности в писаню чужих слів не буде. Тепер і пишуть трояким способом: ї (лїтература, унїкат), і (архів, академічний) та и (президент, стипендист) або і мішано в тім самім слові: унїверситет, мілїтаризм. Др. С. Томашівский дораджує всюди писати и, покликуючись на много виразів з чужих язиків взятих, у люду вживаних, де і, грецке ί, υ, η віддає ся голосівкою и. Той спосіб писаня, здає ся менї, був би одвітний. Здає ся, лучше було би все рівно писати: литература, уникат, архив, академичний, президент, стипендист, університет, милитаризм (от в остатнім слові пишемо: милитаризм, Militarismus — „милитарисм“ нїхто не пише; подібно: президент а не: „преcидент“).

В чужих словах шкільна правопись приписує писати ія (мумія), їя (манїя) і ия (нация). Я-б предкладав писати скізь ія. Отож; мумія, манія, нація, стадія, матерія, матѳріяльний, Австрія, Росія, Фінляндія, австрійский, російский, стадійний.

Покликуванє на чужинцїв, котрим має бути ся або та наша вимова просто „комічна“(!), зовсім ничеве. Правопись ладимо для себе, а не для чужинцїв. Чужинці і без того мало дбають про наш язик і мало знають єго. Розуміє ся, тому правопись зовсім не виновата. Русин з часта глубоко бере на міли Чому так мало наш язик зацікавлює чужинців? Коли наші предки так гарно господарили що майже все стратили, що становить добро народа, коли навіть межи нами і тепер в таких жалких обставинах панує незгода і колотня — якже-ж і жадати від чужинців, щоби дуже нашим язиком занимались? чи мали-б з того яку користь? Навіть межи славяньскими ученими нераз буває, що язик руский знають недостаточно, звичайно як „братів“ пригоноблених і бідних. Наше руске г (h) читають часто як росийске г (g). Один ческий учений, фільольоґ славяньский, говорить про говор долівский, наче б той говор а місто е мав з польского (!?) і подає в доказ ніби то польскі форми, з котрих рускі мали уробити ся, такі, які в польскім нїколи не бувають (sic!,) (Докладнїйше не можу подати, бо не маю тої статі під рукою). Як руский нарід розвине ся, як чужинці з ним війдуть в близші зношеня (торговельні і инші), тогдї навчать ся (не для забавки а з потреби) по руски і присвоять собі нашу правопись, хоть би она була труднїйша від анґлїйскої.

Що до віддаваня в правописи чужого l за помічю ль, як фільольоґія, Вальони, Льондон..., як тепер в школах приписує ся і майже всї в Галичинї вживають, або самим л, як пишуть Українцї, єсть неодностайність. Я б був за писанєм: філолоґія, Валлони, Лондон..., як се подав і др. Томашівский.

Писане приложникових закінченій на ский, цкий. Після шкільної правописи вживають ся форми: руский, україньский, паньский. Ті форми в Галичині переважно вживані мають етимольоґічне оправдане. Перші народовці галицкі писали 1862., 1863., 1864. р.: „ми руські, а не рускі“ — те нашло тогдї у молодежи живий одзвук. Всі писали „руський“. Але придивім ся тому без пристрасти. Головний клич походив від тогдїшних редакторів „Вечерниць“, „Мети“ ...і то саме ві Львові, де всі Русини говорять (подібно як переважно в Галичині) руский, а не руський, руска церков, руске свято. У переважної части Галичан „руський“ виговорює ся якось неприродно, так що дійсно аж разить. Українці (коло Києва) говорять: руський, панський, козацький... зовсім легко і природно. Те говорене „ми руські, а не рускі“ давало лише притоку „Старорусинам“ до висміваня тої і инших форм народних. Др. С.Томашівский єсть за формами: панський, український... В Галичині пр. в говорі гуцульскім єсть панский (декуди навіть панцкий), сокілский... Я поважаю всї форми вживані у люду, але радив би в книжках уживати форм тепер в школі і декотрих галицких виданях принятих: руский, паньский, україньский, козацкий...

Яка „фальшива анальоґія“ в писаню духовеньство? Єсть то форма зовсїм правильна: доуховьнъ + ьство = доуховьньство = духовеньство; — подібно також: панъ +ьскъ + и = паньский; панъ + ьство = паньство.

„військо, пасовисько“ форми місцеві неправильні.

„иньший“ форма правильна, але мало де вживана; в письмі завладїла загально вживана форма: инший.

Чи питанє, зїлє, весїлє, житє, чи питаннє, зіллє, весїлле, життє або чи питання, зїлля, весілля, життя (іменяк ч. ед.) чи бурак, чи буряк і много инших річей менше важних полишимо на пізнїйше.

Бачимо у дра С.Томашівского велике залюбованє в ріднім язицї, та, по нашій думцї, трохи за горячо говорить; те іменно чудує, коли зважимо, що правопись річ змінна і така, про котру шкода дуже паленіти.

*

Небавом проговорив в „Дїлї“ (ч. 210. з 17. вересня і ч. 211. з 18. вересня) др. Смаль-Стоцкий в двох статях: „В справі нашої правописи“. Др. Смаль-Стоцкий звісний з своїх невтомних праць для Руси буковиньскої. Єсли тут в дечім не согласимо ся з д-ром Смаль-Стоцким, то з гори застерігаємо, що виявляємо тут лише нашу думку, иншої цїли ні проти Смаль-Стоцкого, нї проти кого другого не маєм. Справедливо зазначує др. Смаль-Стоцкий, що вираженя „правописна анархія“, „правописне безголовлє“, „розпучливе становище педаґоґів в школі“, „у нас в теперішних обставинах просто неможлива річ навчити учеників правильно писати“ і тим подібні вискази в статях д-ра С.Томашівского переборщені і з дійстностию мало згодні. Але і сам попадає в подібну пересаду, кажучи: „що міг би я подумати про той нарід, що тепер всіма силами заходить ся здобути собі університет, а не може собі дати ради з своєю правописею“. Університет, а правопись — то предся дві річи зовсім одмінні і з собою не суть в звязи. Був час не так дуже давний, коли то Німці сварили ся, чи писати teutsch чи deutsch. І через якийсь час писали тоє слово на початку одні буквою t, другі буквою d, аж в кінци другий спосіб писане став загально вживаний. Саме у той переходовий правописний час і література і численні нїмецкі університети дуже красно розвивали ся, нїмецка лїтература, нїмецка наука ярко засіяли в Европі і нинї займають одно із первих місць в світі.

Дальше проводить др. Смаль-Стоцкий свою річ так, що властиво не подає нич нового, тілько опирає ся на своїй граматиці, котру і в правописи вважає яко єдино можливу і незміниму. Що тикає ся закінченя ови, то таки, по нашій думці, прихилити ся-б на сторону д-ра Томашівского. Але се річ не великої ваги, чи написати лїсови чи лїсові, те жадного впливу не може мати на літературу, на язик і пр.

Про закінченя ский, цкий була вже в горі бе́сїда.

Віддаванє чужого l змягченим л (то єсть через ль) єсть новійше; в 1860—1890 р. писано у нас як і передше все (або по крайній мірі переважно) через л — а до того способу иисаня прихиляє ся др. C.Томашівский що уважаю зовсім слушним. Чи звісно др. Смаль-Стоцкому, як тоє ль у нас повстало? Повстало у наших складачів, котрі після своєї спо́видки (Eigendünkel) з манускриптів чуже l віддавали через ль (приміром: фільольоґія), на що і самі автори не дуже зважали. Причинив ся до того і один писатель, котрий — річ дивна — в правописи був крайний незнайко (в єго манускриптї приладженім до печатаня стріли ми: широкем(!) полем, зеленем(!) листєм==широким полем, зеленим листєм), та в шкільних річах мав рішучий голос. Таке то у нас бувало! мрака, мрака, а в тій мрацї нераз трухлявина світила ся мов ильща і уважано її за чисте світло. Тепер безперечно тоє мракосвітє скінчило ся раз на все! Єще і доси декотрі „чічки“ з давнїйших часів лишили ся, треба їх усторонити, але уважати, бо надто наре́мним дїянєм більше можна пошкодити, нїж помочи.

З чужими словами в правописаню не раз заходять трудности; причиняють ся до того час і ріжні обстанови, серед яких се слово приняло ся. І так приміром каже ся в польскім: łacina, але Lacjum. І у нас не одно таке слово найде ся, до котрого не можна буде примінити загального правила.
Безперечно правопись для язика, а не язик для правописи. Але того закиду, здає ся мені, взагалі не мож примінити до д-ра С. Томашівского.
Грубе л находить ся також в говорах нїмецких. В Швейцариї чув я від кондуктора: дер цуґ зол ланґе штеген.

В говорах наших мож відріжнити трояке л: 1) грубе л як в словах: лава, лоза, луска, лита і литка, лижка 2) середнє: леміш, поле, лен, ліс (лис), лістє (листе), пліт (sic! місцево), ми пеклі (пекли) 3) мягке л (ль) в словах як: коваль, лїс, лїто, любити, людский. В письменнім язицї приняли ми лише тверде л і мягке: лава, луска, поле, лис, листє; — коваль, лїс, лїто, любити, ляк, лячний, переляк, лякати.

(Тут єще випадає згадати за л, котре в виговорі переходить на коротке у як: говориу, писау, місцево: стіу, діу — у Лемків масуо, уавка, декуда у Лемків ходиуа єм, ходиуо єм. Також в старосл. лъ переходить л на у як: влъкъ, жлътъ, на воук, жоутий. Тоє коротке у в лїт. язицї виражають суголоскою в пр. ходив, ходила, ходило, писав і пр., вовк, жовтий.).

Українці пишуть в чужих словах л а не ль, а те по словам д-ра Смаль-Стоцкого „лежить“ у впливі московскої вимови і писаня тих слів. По моєму єсть те не конче в згаданім впливі; не треба забувати, що в таких словах як „фільольоґія“ не лише в московскім але і в нашім язицї властиво звучати має л. Завсїгди памятати, що в подібних випадках ль в правопись всунуло, по правдї сказати, незнанє; принято той спосіб писаня, хоть він не природний для руского язика; ми так вже до того ль-каня привикли, що наре́мно єго викидати було-б тепер для нас ледви чи можливе, а навіть шкодливе і дійсно за др. Смаль-Стоцким сказати випадає „сю справу треба полишити дальшому розвиткови укр. язика, бо силоміць на тій ниві нічого не вдїєш“.

Наре́мність не тілько в правописи, в тім впрочім малім дїлї, нічого не вдїє, а навіть пошкодити може, але і в справі язиковій. Трохи не кожде людове слово в літературний язик мною введене стрічало у декотрих народовців-лїтератів посміх і клевету, на що я зовсім не вважав. Дивно, що той пустий сміх підносили нераз писателї походженя селяньского, котрі найголоснїйше сміялись із сїльских слів. Я на те все був спокійний. Боліло мене лише, що наш хороший язик єще так не вироблений, що праве розвиванє єго будить саме у своїх людей недовіряне і противність Те все однакож я поясняв неприродними обстановами, серед яких нашій інтелїґенциї припало животіти. Ті самі сміхолюби, котрі вступаючи пр. до ґімназиї, зовсім добре володіли своїм сїльским говором, через кілька літ ґімназийної науки і пробуваня в місті так сковірили свій язик, що потом (вже на становищах) часто власне з тих самих слів сміялись, котрих уживали, коли пасали гуси. Видко забули давної своєї бе́сїди. Я терпеливо мовчав! Та згодом-перегодом сміхи уставали, поволи переконувались клеветники, що вирази ними висмівані єствують в устах люду і ті слова поволи вникали н язик літературний і стали загально уживати ся.

Про світ, співати, сміятися, звір, звіздами вже говорили попереду. Можна би, правда, і тут дещо навести против такого писаня. Але то вже так з правописею, що нераз можна найти дещо такого, що не влїзе в уложені правила. І так можна привести: сьвіт і свій, зьвір, зьвіра і звір, звору, звірити і звірити ся (пр. дошки звірили ся), сьмілий, сьвіжий і пр. пр.

Тут єще мусим примітити, що нїяк не годимо ся на вираз чужі лахи, а вже наші власні шати. Ту лахи*) ужито, як загально в літ. язицї в значеню дрантє. Якже ж можна лахами прозивати те у язиків висше нашого образованих, що у нашого менше образованого язика звемо шатами.
------------------

*) лахы (уахы) значить у Лемків: одежа, білє. Тому н. пр. сьваточни лахы, прати уахы. В инших говорах і в лїт. язицї „лахами“ іменуємо стару, подерту одежу, Lumpen, Hadern. В говорах попадає ся инодї слово в иншім значеню, нїж в лїт. язицї. І так в Щвайцариї чув я Schmutz в значеню: товщ, Fett; тим часом в лїт. язицї значить Schmutz бруд, нечисть.

„Першим обовязком стояти на сторожи чисто україньского язика супроти московского“. Ту нема якогось „першого обовязку“ — обовязком єсть стояти загалом на сторожи чистоти язика; розуміє ся, той обовязок не повинен сходити на смішність. І так на пр. дехто думає, що справди вельми прислужить ся для чистоти язика, єсли буде писати „підвизшити“ м. підвисшити, „найнисший“ м. найнизший, „дорозший“ м. дорожший... Щоби лише одмінно: нехай гірше, аби инше !

Що тикає ся декотрих слів з инших язиків взятих, то тут мабуть будуть декотрі виєми.

Обід не можна разом класти з словами біда, білок..., бо се слово повстало із приіменника обійід, старосл. обѣдъ, польск. objad, рос. обѣдъ; — в нашім лїтерат. язиці єсть обід, так само і в переважній части наших говорів; однакож в говорі долівскім стрів я обйід, вобйід гл. Про говор долівский Написав Іван Верхратский стор. 15. Записки Наукового Товариства імени Шевченка. Т. XXXV-XXXVI. Обід повстало через заміну йі (ї) на і (б не мягчить ся) тай сплив попередної букви б з ід в один склад так, що місто об-ід дїлять о-бід, як би се було не зложене слово, а поєдинче.

Про і, що подибує ся і в отвертих складах, згадано в примірах: кінець. В україньских виданях находимо: кінець, рідн. кінця, але в галицких говорах майже без виєму стрічаєм: коне́ц (коне́ць), рідн. кінця.

„...таке і, як в 1. відм. мн. у прикметників: зелені і заіменника ті. В деяких говорах чути тут зеленї, тї. Однак се зовсім не доказ, що первісне (праслов.) і в укр. мові може мягчити попередну шелестівку. Причина тому „лежить“ зовсім де инде, про що на сім місци годї говорити. Та справа у нас Богу дякувати вже настілько упорядкована, що не треба над нею дальше застановляти ся, хиба знов таки поставити жаданє, щоб вистерігати ся писати і говорити зеленї, тї“.

В літ. язиці всі пишемо зелені, ті — де і в котрих говорах чути „зеленї, тї“ треба було докладно навести. Де єсть тота причина, чому і таке не мягчить попередної суголоски, треба було докладно подати.

Декуди находим місто звичайного і в іменяку міюгого числа и

Повісті Григория Квітки (Основъяненка). Томъ первий Издавъ П. А. Кулішъ. Скт. Петербургъ

Не одни старости стор. 66. — сами себе понижають стор. 245. —діточки голеньки и боси стор. 250.

Писання И.П.Котляревського Скт. Петербургъ 1862.

А са́ми мовчки одступили стор. 134.

А деякі були так сміли стор. 193.

Ви сами мали пані’ матку стор. 204.

Поступки ваши всі не гожі стор. 229.

И ради мордувать людей стор. 229.

Богині въ гніві также ба́би

И также на утори сла́би стор. 235.

И.П.Котляревскій. Собраніе сочиненій на малороссійскомъ языкѣ издано подъ редакціей С. П. Катранова. Изданіе второе. Кіевъ 1875.

А самы мовчкы одступылы стор. 115.

А деяки булы такъ смилы стор. 164.

Вы самы малы пани-матку стор. 173.

Поступки ваши вси не гожи стор. 195.

И рады мордовать людей стор. 195.

Богыни въ гвиви также бабы

И такъ же на уторы сла́бы стор. 200.

„баби... на утори сла́би“ — слаби єсть іменна форма 1. падежа мног. числа для женьского рода старосл. слабы . Форми: голеньки, боси, сами, сміли, ваши, ради так об’ясняєм: форма женьского рода стала спільною і для мужеского і середного рода — подібно як форма 1. пад. мн. ч. добрі (властиво мужеска) стала загальною для всіх трех родів старосл. добри, добры, добра (іменна форма). В многім числї добрі можна уважати також яко стягнену, зложену форму з добри + и = руск. добрії, добрі. Форма мужеского рода стала в руск. загальною для всіх трех родів старосл. добрии, добрыję, добрая.

В україньских книжках находимо зложені форми: великиї, молодиї... тиї.

Такі форми як тверди, слаби, червони в 1. п. мн. ч. найшов я і у нашого галицко-руского люду, побіч звичайних: тверді, слабі, червоні.

В бойківскім говорі: тоты хлїбы.

Зложені форми у галицко-руского люду: зелениї, ворониї... тиї, такиї побіч частїйших: зелені, вороні... ті, такі.

В україньских книжках находим: лелїя, у нашого галицкоруского люду: лилїя , лелія. В пісни часто та сама співачка вимавляє раз лилїя , раз лелїя. Приводим тут на примір коляду співану в Болехові.

Лю́ляй, лю́ляй, лилїє!

Люляй, лелїє!

Породила дїва сина

Дїва Марія.

Не мала го в чім скупати

Дїва Марія,

При водици, у кирници

Там купала Cyca Христа

Дїва Марія.

Люляй, люляй, лелїє,

Люляй, лелїє!

Не мала го в чім повити

Дїва Марія.

Пішла она до престолу,

Взяла шати із престолу

Дїва Марія.

Люляй, люляй, лилїе,

Люляй, лилїе!

Не мала в чім колисати

Дїва Марія,

Межи трома вівтарями

Колисочка з кутасами

Дїва Марія.

Люляй, люляй, лелїе,

Люляй, лелїе!

А хто прийде, заколише,

Ісус Христос тим ся тїшит —

Дїва Марія.

Місто линїя говорить наш люд: ленїя, ления; місто фамилїя говорить часто люд: фамелия .

Що має значити: рв укр. язицї не може мягчити ся? До того приводить автор слово: різати. Тим часом р мягке находим в гуцульскім косарь рідн. косарє (косаря). Українці з початку писали кобзарь, кобзаря і тепер (у Гуцулів: теперь, у Українців декуди: теперя) пишуть кобзаря, а і автор каже, що ми закинули говорити „рабий“ місто „рябий“. Пишемо і кажемо: буря (в говорах: бура, буре, буре). Мало змягчене р, котре означимо через р’ стрічаємо в говорі долівскім: косар’, качур’; вер’ба, вер’х, сер’це, б’ер’еза (по при бер’аза), смер’ека, дер’ти, тер’ти, бур’е; р’ідкий, р’ізати, р’існий, тр’істи, п’ер’ец гл. Про говор долівский. Нап. Ів. Верхратский. Стор. 3. Записк. Наук. Товариства ім. Шевченка XXXV—XXXVI.

Застановимо ся дрібку на вираженю: „вимова таких слів ще не устаткувала ся“, Єсли на пр. у кого син на унїверситеті нїчо не робить, гуляв і легко проводить время, а відтак отямить ся і стане пильно працювати, щоб осягнути потрібний степень, чи яко професор, чи урядник, лїкар і т. п., то кажемо: син єго устатковав ся, тепер з него статочний чоловік. Але говорити „вимова устатковала ся“ мов яка вітрогонка, се менї видає ся чудно. Певна вимова рівно як і правопись може лише стати сталою, усталити ся.*)
----------

*) сталий уживає ся у люду (сталий покупець; стала праця, стала платня; з зарібника усталити робітника), та декотрим притьма хоче ся що иншого, бо в польскім єсть stały. Неперечно єсть в польскім, єсть і в рускім. Але утворяють собі нове слово: „постійний“ після росийск. постоянный. Слово добре, тілько люд єго не вживає. Від сталий зовсім правильно утворяє люд усталити. Сталий слово вживане у люду для декотрих „неможливе“, бо пригадує польске stały. Зате крадене з польского „cпpaвозданє“ декотрими „знатоками“ захвалює ся яко „зовсім правильне“.

І.В

 

Щоби правопись для всїх Русинів (в Галичинї, Буковинї, на Угорщинї і на Українї) була одна, єсть річию нами дуже бажаною. Але по крайній мірі тепер — єсть се просто неможливо. Обставини, серед яких доводить ся нам коротати жизнь, непригожі і так ріжнородні, що одностайність в правописи не може утвердити ся. Єсли Галичина і Букови на, хоть і дуже в плачевних обставинах, єще як-так згодні — то вже .Україна проживає в таких відношенях, що і жадати тут якої одностайности з нами на тепер відхочує ся. А Русь угорска живе знов в обставинах зовсім одмінних, а до того література руска на Угорщині ледво блимає; угорскі Руснаки представляють такий занепад рускої жизни, якого на тій нещасній Малій Руси нїгде не знаходим.

*

По тій заяві д-ра Смаль-Стоцкого появили ся в „Ділі“ ч. 215. з 24. вересня, ч. 220. з 1. жовтня і ч. 221. з 2. жовтня, статї: „Ще у справі нашої правописи“ д-ра С. Томашівского, в котрих він відповідає д-ру Смаль-Стоцкому. Безперечно виражена „анархія“ в нашій правописи і тим подібні наріканя усилені. Жалкі наріканя на правопись не тілько у д-ра С. Томашівского, але і у инших лиць і корпораций брані через верх.

Але не в однім має — по нашій думці — др. С.Томашівский слушність, а др. Смаль-Стоцкий робить закиди неоправдані, що вже в горі змічено. Повторює ся тут важна гадка: „обовязкова одностайність для австрийскої України і зближенє до закордонної“, але тепер, як висше згадано, неосущима.
Не одвітно, а таки по просту чудне єсть сказане про „польскі похибки“ в означаню знаками l і ł. В тій то статї, котра будь що будь, хоть і веде про правопись, отож про річ, по моїй думцї, меншої ваги, але все таки заходить в царину наукову, стрічаєм виражене пригадуюче нам хиба давнїйше якимсь Поляком гумористично написаний лист захожого Чеха, залюбленого в гарній Юльцї:

Luby Ulka — prosim tego —

Ucz si język niemieckiego

де розказує ся про ріжні диварности Поляка:

Co sam diabelnie wymyślał

Co l w gurze poprzekryslal...

Такими то „затраценими“ Чехами-бемаками і юрними Німцями роїлась давнїйше наша Галичина. Головно були то захожі урядники а також купцї і ремісники; всї они були „завзятими“ противниками Поляків а горячими поборниками нїмеччини, та не богато пошкодили Полякам, не богато помогли Німцям. Дїти сих нїмецких „патріотів“ стали перегодом — при змінених обставинах — всеполяками, забули про нїмеччину, а хотїли-б всїх і вся спольщити та приносять Полякам лише шкоду а не пожиток, хоть дуже їх вихваляють роз’їлі та короткозорі провідники всеполяків. — Наші народовці, що так все деклямують про „оригінальність“, що навіть язик (Sprache) для „ориґінадьности“ хотїли-б змінити на „мову“, ті самі народовці „похибками“ зовуть инодї річ, котра не взята слїпо від других, а виробила ся самостійно як пр. польске ł.

Хоть в дечім з др. С.Томашівским не згоджуємо ся, ми далекі від того, щоб єго тому оскверняти або менше цінити. Противно заявляємо, що хоть тон єго бесіди трохи за палкий, всюди видко горяче залюбованє до рідної бесїди, а то залюбованє так дїлає, що всюди подаємо єму приязну руку.

*

В ч. 244. „Дїла“ з 29. жовтня подав Василь Сїмович свої замітки в статї: „В справі анархії в нашій правописи“. Коли у д ра С. Томашівского видко залюбованє до предмету, коли у д-ра Смаль-Стоцкого бачимо апольоґію власної єго граматики, а в данім разї анальоґію поданої в тій граматиці правописи, котрої бажав боронити „глубокими дослідами науковими“, то у Василя Сїмовича не бачимо нічого, тілько на жаль розповсюднене тепер у части наших писателїв живе почуванє своєї великої вартости. На чім опирає ся тота велика вартість, годі сказати. На Василя Сїмовича покликав ся др. С. Томашівский яко на знателя правописних річей (бачите велике дуже дїло!) —та се дуже неприємно вразило, а навіть образило єго. Він застерігає ся, що полємізовати не буде, „бо цїлком не має амбіциї на те, що-б за ним було останнє слово і тому., тому, що серед теперішних обставин у нас, на жаль, до полеміки беруть ся із дуже невеличким засобом знаня і правописної справи і істориї мови (язика) і її законів так, що полємізовати на ніщо (= na nic, нї-на́-що) не здасть ся“. Як сам Василь Сїмович каже, учить в ґімназиї вже від девяти лїт рускої граматики з підручника дра Смаль-Стоцкого і дра Ґартнера і ніколи не мав нїяких трудностей нї що до самого предмету, нї специяльно що до правописи. Зовсїм нїяких не мав труднаций. Мабуть тоє єму велику справляє „фрайдацию“.

Здає ся, Василь Сїмович се велич не аби яка, бо навіть нїмецкий язик зачислює до „закостенїлих мов“. Що-ж то доперва наш свіжий язик чи там „свіжа мова“ — то але, такого свіжого язика мабуть на світї нема!

Ріжні вимови тих самих звуків допускає ся — говорить Василь Сїмович — і тому (!) наша інтелїґенция загалом говорить погано по україньски.

Не перечу, що в школах середних треба старати ся о рівномірну вимову. Але в школах людових по части таки мимо усильної праці учителів людових дїти все вимавляти муть своїм місцевим говором, а тоє зовсім не пошкодить їх рускій бесїдї. Найлїпшим приміром нам можуть стати пр. лемківскі школи. Най но потрудить ся учитель дїти виучити вимавляти сливки а не сливкы. Була-б се лише непотрібна і безпожиточна страта часу наставляти дїти, щоби зміняли вимову язика, який докола себе чують. Наука не єсть пустою забавкою, а з неї мусить спливати дійсний пожиток для народу.

Хто винен тому неладови правописи у нас? Ото, по словам Василя Сїмовича Рада шкільна, бо скликала анкету, за інїциятивою реформаторів — хто они саме, чи правники, чи природовцї, чи історики не знаємо — а не повідомила про се фільольоґа, автора шкільної граматики, щоби він міг бодай оборонити те, що хотять чомусь викинути з єго правил і розяснити „анкетантам“, чому він обстав за ними (за „анкетантама“ чи за правилами?). І появляє ся „Руска правопись зі словарцем“ Львів 1904. із словарцем „перепачкованих, неможливих слів“, — Рада шкільна сама пинить своїм розпорядом що до рускої правописи, бо затверджує два шкільні підручники, але „наказує їх не держати ся у шкільній правописи“ і pêle-mêle таке инше.

Але не видержав Василь Сїмович, щоби, говорячи про правопись яко „фільольоґ“ не зачепити слова звіт, котре має бути „перепачковане наслїдком аґітациї, а єсть неможливе“. В старорускім мало „цілком инше значенє“. Як то можна аґітовати за яким словом, дійсно зовсім не знаю. Будучи здоровим, я на вакациях все робив екскурзиї язикові і іменно часто звертав ся до наших священиків, котрі менї завсїгди в моїм дїлї прихильно помагали улегчаючи менї в околицях, де екскурзіовав, зовсїм незнакомому чоловіку, зносити ся з селянами. Про язик лїтературний з священиками, а також з иншими інтелїґентами я зовсїм не говорив і не мав часу говорити, бо збирав приміти наших людових говорів, а був під час збираня занятий єдино тим дїлом, для котрого виїхав. В иншім часї був знов я занятий виключно школою. Окрім шкільних річей я часом писав фейлетони (звичайно фільольоґічні). Про якусь аґітацию за словами мною поданими я не гадав і стидав би ся за ними аґітовати. Впрочім аґітация за словами була би смішна.

О слові звіт я писав кілька разів в „Дїлї“. Та мало хто звертав на се слово увагу. Перший був бл. п. Григорий Цеглиньский, котрий видав „Звіт“ ґімназийний. По тім те слово стало частїйше являти ся в дневниках і літературно-наукових письмах. Розуміє ся, осібної якої аґітациї за сим словом зовсім не було, не могло бути.

Відтак Василю Сїмовичу належить ся річева відправа за єго напасть на слово звіт. В старословеньскім і старорускім значить: извѣтъ excusatio; occasio; causa. — извѣштати dicere, narrare; loqui, eloqui; nunciare, в наших гірских говорах : звічати . В росийскім принято извѣтъ в значеню: донос; обмова; виказ. З староруского извѣтъ утворив я руске звіт зовсім так, як в наших гірских говорах з извѣштати повстало звічати . Тото зовсім правильне слово звіт порікає Василь Сїмович і противставить єму слово крадене з польского „справозданє“. Навіть, колиб слово извѣтъ мало в старорускім зовсім инше значене, те ще не було б поміхою. В тім самім язиці може инодї яке слово прибрати инше значене, нїж посідало первістно.

І так на пр. польск. kobieta мало властиво зна́ченє згірдне, таке, як тепер ческе kubĕna = Kebsdirne, Kebsfrau, Kebsweib, повія; тото згірдне зна́чене поволи тратило і відтак стали Поляки вживати, як і тепер, kobieta в добрім зна́ченю: Weib, Frau, женьщина, жінка. Отож видимо, яку вартість має закид Василя Сїмовича, мов би слово звіт неможливе, а мало первістно значене цілком инше.

Чи може би тим мені гордити ся, питати ся, що зладив добре слово звіт? От-то робота! Утворене чи подане якого доброго слова не єсть дїлом великим. А до того у нас в язиці рускім, мало управлянім, не виробленім. Утвориш яке слово старанно і голубиш єго любовно в твоїм серцю. Дехто може тебе послухає. Та небавом найде ся який небудь недоук, спаплюжить тебе, обсміє — от тобі і вся нагорода за твою любов і працю. На такий сміх недоуків найліпше зовсїм не одвічати — я-б таки так зробив. Та ба! заходить тут инша річ.

Бувають правники, інжінєри, медики і инші інтелїґенти, котрі можуть бути не в однім зглядї для вашої справи пожиточнїйші від гордих, недовчених „фільольоґів“, та хоть старають ся, о скілько можуть, говорити правильно, не годні розібрати, чи яке слово добре — а прочитавши, що говорять „завзятущі фільольоґи“, не раз повірять бе́сїдї тих, що все торочать про свою „вченість“. І нераз може лучити ся, що пуста полова присипле повне зерно.

Не один почувши н. пр., що звіт зле слово, подумає, а справди може зле... а лучить ся може і такий, що з презирством однесе ся до того, котрого перед тим уважав... і зачне поганити свою бесіду — по наученю „фільольоґів“ — краденим словом: „справозданє“. От що спонукало мене одізвати ся не за-для власної особи, а за-для справи, для котрої присвятив ся.

Перегляньмо ріжні видавства наші літературно-наукові, от хиба лїт. науков. Вістник — який же там нелад в правописи і „мові“ каже Василь Сїмович. І дійсно нелад в правописи, отже в дуже дрібній річи. Але під літературним зглядом много находим цінних річей. Один Коцюбиньский — не згадуючи про инших — вже такий талант літературний, що про таку річ, як правопись, і згадати не хоче ся.

„Анархію“ видить Василь Сїмович не лише в правописи, але і в язику статей, яких „повно“ було в „Дїлї“, а тепер красують ся в „Русланї“. Говорячи про правопись він не міг здержатись, щоби не зачепити знов справ язикових. Вже своє неуцтво показав говорячи про звіт — але те ще не вистало для него. Висміває ще дуже „штудерний" напис: трильство самопалів.

Саме тогдї, коли ті статі в „Дїлї“ печатались, появляли ся статї двох редакторів „Галичанина“, вже небіжчиків, Маркова і Мончаловского. Оба они мали себе за довершених знавцїв церковного язика — а язик нашого люду на кождім місци, де попало, висмівали. Отож лучилось, що прехороші людові вирази, які задержались у нашого люду, висмівали тому, бо не знали, що такі вирази находять ся в старословевьскім і старорускім. Те було дійстно трильством, удавати великих знавцїв того, чого дуже мало знали або і зовсїм не відали, а наслїдком свого незнаня каляли самих себе, власну святиню. Тому то я виразив ся: трильство самокалів або самокальників.

Василь Сїмович, скінчивши ґімназию читав мої статї і не одно здалось єму чудним; цїкавий був молодяк, та не богато міг він ще знати. Вираз трильство навіть і тепер для него незрозумілий.

Людове слово триль значить тілько, що польске trzpiot, нїм. Flattergeist, leichtsinniger Kerl, Springinsfeld, leichtsinniger Schwätzer. Що Василь Сїмович не знає людового слова триль, я єму закиду не буду робити, бо всюди навіть великому знателеви язика може лучити ся, що яке слово специяльно обраного язика ему не звістне. Вже незнанє наростка -ьство трохи застановляє у чоловіка, що від девяти літ учить рускої ґраматики в ґімназиї (слово зовсім правильно утворене: триль+ьство = трильство польск. trzpiotowstwo, нїм. Flatterhaftigkeit, Leichtsinnigkeit, Windbeutelei). Але і тото єму даруємо. Декотрим нашим „фільольоґам“ не одно мусим простити.

Що діяти і що почати,

Людей і долю проклинати ?

Не варт, єй Богу!

Та що не знаючи людового слова триль, тото слово висміває, того єму яко народовцеви простити нїяк не можем. Літ тому кільканадьсять я писав про трильство самокалів, розуміючи через тоє трильство наших „етимольоґів“ з „Галичанина“, каляючих в своїм незнаню самих себе і тую Русь, котру ніби то дуже любили і шановали. По літах я доконав ся, що самокальне трильство цвите також у декотрих народовців, які в дечім показують сильне посвоячене з приклонниками „Галичанина“.

Як каже Василь Сїмович, „воно таки й штука знати добре свою мову“, а має тоє довірє до себе, що тую велику і трудну „штуку“ щасливо приобрів, визволившись з під тягару всїх заміток, що ширять лише „анархію“ не лише в правописи, але і в „мові“. Але що з иншими народовцями? Они не суть „фільольоґами“, переймили ті замітки і ширять їх, де можуть, що іменно его журить... Нїхто не відповів на ті замітки і доси (таж Василь Сїмович, яко „фільольоґ“ відповів на слова звіт і трильство!) і лише появились дуже гарні і розумні замітки проф. Кримского в „Лїт. науковім Вістнику“. Я читав замітки проф. Кримского в „Лїт. наук. Вістнику“ і більшою частию з ними згоджую ся. Хто не читав тих заміток, лиш статю Василя Сїмовича, міг би думати, що проф. Кримский скритикував аж геть то мої замітки язикові. Тим часом проф. Кримский о моїх замітках виразив ся з уваженєм а і в кількох річах, де має трохи одмінні погляди, нїяк не чути у него нї згірдности, нї обиди. Василь Сїмович в своїй „фільольоґічній“ ревности аж пінить ся против моїх заміток язикових, котрі ширять „анархію“ і троять єго голубине серце, о чім варто би написати ціле „справозданє“.

Василь Сїмович так перенятий важностю правописи, що по єго думці не лиш язик або, як він каже, „мова“ від неї зависить, але навіть естетика. Правда, він яко „фільольоґ“ знов виявляв своє незнанє пишучи наросток цький, але щож робити, треба знов єму вибачити, хоть він від девяти лїт учить рускої граматики в ґімназиї. Та годить ся, щоби єму яко „фільольоґу“ витолкувати, як має бути.

Наростком єсть ьскъ. На примір від слова козакъ творить ся: козакъ+ьскъ= козачьскъ. Тоє ь переходить (в рускім дуже рідко) в е = козаческъ+и = козаческий — або заникає, а чс спливає в ц. Козачьскъ, козачскъ, козацкъ+и = козацкий (звичайна руска форма). — Подібно теж в слові: козацтво. — Козакъ+ьство = козачьство. Тоє ь переходить в повне е: козачество (рідка форма у Шевченка) — або ь заникає, а чс спливає в ц. Козачьство — козачство — козацтво (в рускім найчастїйша форма).

„Декотрим нашим „фільольоґам“ не одно треба вибачити, бо „серед теперішних обставин у нас, на жаль, до полєміки беруть ся із дуже невеличким засобом знаня і правописної справи і істориї мови і її законів“.

Довідуєм ся, що Василь Сїмович є нїякий буковиньский чоловік, а гадинківский з над Нічляви, що вливає ся з галицкого боку до Дністра. Се дуже гарно для него памятати, але нас те, як і кождого другого фільольоґа, зовсїм не обходить. Фільольоґ руского язика може походити з Перемишля, Львова, Черновець, Києва, Полтави, Одесси, Харкова, Чернигова, Каменця подільского, Холму... і околиць тих міст, а навіть з країв неруских, і ми лише тим занимаєм ся, що для нашого язика пожиточного творить.

Не можемо сказати, що зарозумілість єсть познакою Галичан і на тій підставі дальші виводити виснови. Зовсїм не так ! Зарозумілість не єсть виключно примітою Галичан. Всюди на цїлім сьвітї малознаню товаришить зарозумілість і гордість. Для пізнаня нашого язика потреба лише пильної, тихої, совісної праці — не одно, що тепер не прояснене, при більшім і уважнїйшім слїдженю оправдає ся, виникне природно само з себе і стане „голосне і правдиве як Господа слово“.

*

Згодом появила ся в „Ділі“ (в ч. 250. з б. падолиста 1912.) статя д-ра С. Томашівского („Також“ полеміка), в якій гніває ся на Василя Сімовича, на котрого перше покликував ся. Тої відповіди розбирати не будем. Вже то у нас так склало ся, що нераз похваляє ся те, що на похвалу не заслугує, не лише в правописи, але і в літературних річах. Потому тілько морока.

Д-ра С.Томашівского знаєм, єго специяльностю єсть істория, в тім він працював і працює старанно. Вперве озвав ся печатно в „Дїлї“ про правопись. Міг він виразити ся в дечім за горячо, можна з декотрими єго гадками не годити ся, але все признати і шанувати мусим єго добру волю.

Василя Сїмовича оголосило „Дїло“ яко „специялїста“ в шкільній правописи, а той „специялїст“ дуже гордий і невиносимий: він не надумовав ся зарозуміло віднести ся до д-ра С.Томашівского „не фільольоґа“, до много заслуженого чоловіка, котрого працю цінить вся наша Русь. Др. С.Томaшівский не потрібно дразнить ся. Тепер у нас так повело ся, що не дуже ніжно дотикають нераз чоловіка, іменно такого, котрого єсть защо цїнити. На лайку ніхто не вважає. А і згірдні вираженя, котрими давнїйше так обсиповано людей, тепер майже жадного не роблять враженя.

*

Що не говори, а таки „велика“ війна, яку затіяно у нас за-для правописи, трохи не смішна. Неперечно і правопись в дечім має свою вагу, тілько не пересиповати через край, не брати через верх.

Пригадую собі перву лєкцию нїмецкого язика, яку я слухав в 1. клясї (тепер 2. — так звану „штубу“, тепе́рішну 1. клясу, я здавав приватно). Учитель задав нам на першій лєкциї з „Коменїюша“ слова, що пишуть ся через ä. Було то для нас дїтей, що дома говорили майже всї тілько по польски, вивчити дуже трудно, тим більше, що лєкция була, як для дїтей, велика. З яким то страхом я учив ся: Ältern rodzice, Änte kaczka...! Було тих слів богато, я запамятав доси лише ті два слова. А всї слова „Коменїюша“ треба було на память витвердити і рецитувати. Я, признаю ся, з правописею не мав великої мороки, вивчив ся досить скоро. Але взагалї для дїтей, іменно з початку, се було дуже трудно. Не могли скоро поняти, а також часто помилялись. Помилка була небезпечна для дїтей, після тогдішної „педаґоґії“ для лучшого пониманя бито різками. Кілько то різок дістало ся дїтям, коли місто Ältern, Änte... написали Eltern, Ente!... Треба знати, що тогдї межи учителями людовими того уважали лїпшим педаґоґом, хто більше бив. І так в нашій школї славив ся Протунґ, що пів години дїти вчив, пів бив великими, моченими різками або досить грубою тростинкою. Я не перечу, що для дїтей за непослух, злосливу сваволю і т. п. часом придасть ся і різка, але годї заперечити, що бити невинних дїтей за помилку або слабе пониманє було непедаґоґічне, люте, огидне. Таке нелюдяне обходжене з дїтьми за кільканадьсять лїт уступило совершеній майже безкарности учеників, що для учеників послї в житю нераз далеко шкодливійше виявляє ся, нїж гноблене дїтей різками в давнїйших часах Та вернім до правописи.

Всі ми писали, як приказано, Ältern, Änte... Уявляю собі, як то мабуть на анкеті правописній якийсь старший педаґоґ узасадняв свою гадку, що належить писати Ältern, бо се походить від alt, älter; Änte порівнав з лат. anas, італїяньск. anitra... і покликав ся на Adelung-а. Всї инші авкетники похилили голову і согласили ся на „чисто наукові, єдино можливі“ виводи та предписали в тих словах удержати ä. Та вже в ґімназиї за кілька лїт звелено нам писати: Eltern, Ente... Всї „чисто наукові дослїди і виводи“ дістали мов каменем в лоб. А все те сподїялось без найменшої зміни в світї, ніхто „з педаґоґічних єдино можливих, чисто наукових причин“ за покиненим ä в згаданих словах не упімнув ся.

Справди в нашій правописній справі дивно говорити про якусь „анархію“. Тому кільканадьсять лїт була в нїмецкій правописи більша ріжнородність, нїж тепер у нас. А були то річи зовсім не маловажні. І так писано: Häring. Hering; Gränze, Grenze; todt, tot; tödten, töten; Stängel, Stengel; Schooß, Schoß; Thräne, Träne; Thal, Tal; That, Tat; thätig, tätig; Thier, Tier Thür,Tür; Unterthan, Untertan; unterthänig, untertänig; Thau, Tau (роса); Theer, Ther, Ter; Theil, Teil; vertheidigen, verteidigen; theuer, teuer; Thurm, Turm; Eigenthum, Eigentum; Ungethüm, Ungetüm; Armuth, Armut; Muth, Mut; Gemüth,. Gemüt; Sündfluth, Sündflut, Sintfluth, Sintflut; Wuth Wut; Gluth, Glut; Loth, Lot; Noth, Not; nöthig, nötig; Rath, Rat; Räthsel, Rätsei; Geräth, Gerät; roth, rot; röth lieh, rötlich; Werth, Wert; Wirth, Wirt; Athem, Atem; Blüthe, Blüte; Ruthe, Rute; Schleihe, Schleie, Schlei; Rettig, Rettich; Wallfisch, Walfisch; Wallnuss, Walnuss; Verhältniß Verhältnis; Sahlweide, Salweide; Gukkgukk, Kukkukk, Kukukk, Kukuk, Kuckuck; Epheu, Efeu; bei Weitem, bei weitem; im Grossenj im grossen; Hypothenuse, Hypotenuse, Accent, Akcent, Akzent; Conzert, Konzert; multipliziren, multiplizieren; multipliciren, multiplicieren musiziren, musizieren, musiciren, musieieren; fructifiziren, fruktifizieren, fruktificiren fruktificieren; Cypern, Zypern; Lection, Lekzion, Lektion; Zäzilie, Cäcilie і цїла тьма ваших.

Ті ріжницї в правописи були так часті, так значні, що навіть так розумним людям, як Нїмцї, було за богато тої пестроти. Тож взяли ся до ладженя одностайної правописи з нїмецкою пильностию і розвагою. Кілька брошурок о правописи видали, а р. 1902. вишов: Wörterbuch für die neue deutsche Rechtschreibung nach den seit 1902 für das neue deutsche Reich, Oesterreich und die Schweiz amtlich gültigen Regeln bearbeitet von Dr. Johann Weyde. Та нова правопись yпростила в значній мірі правопись і її приняли всі Нїмцї тай тепер користно вживають в школах, урядах, часописах, виданях наукових і инших письмах.

Головна заслуга тої нової нїмецкої правописи єсть упрощене і уєдностайненє в писаню нїмецких слів. Не треба однакож думати, щоби скрізь заведено в новій нїмецкій правописи одностайність. От на примір пишуть тепер: Divan, Diwan, Slave, Slawe, Vezier і Wesir, Tee і Thee, Grummet і Grumt, Kummet і Kumt (хомут genit. хомута), Sammet j. Samt, Zimmet і Zimt, Taffet і Taft, Drillich і Drilch, Zwillich і Zwilch, Kamel і Kameel, Schwager і Schwäher, Sintflut і Sündflut, Mehl але Meltau, Brennessel і Brennnessel, hellicht і helllicht^ helleuchtend і hellleuchtend, hellodernd і helllodernd, Preiselbere і Preißelbeere, zu Tale і gutal.

к в латиньских і романьских язиках наичастїйше буквою с віддаване в нїмецкім тепер пише ся звичайно буквою к, але таки уживають: Canaille, Clique, Coiffeur, Cour, Courage, Coupe, Cousin, Directrice і т. п. — Єсть богато слів, котрі пишуть ся буквами K і C. Karree і Carré, Koks і Coaks, Kokon і Cocon, Kognak і Cognac, Komitee і Comité, Kommis і Commis і пр... doch ist der deutschen Schreibung mit K, der Schreibung, der Zukunft, der Vorzug zu geben. Розсудний Німець і теперішну нїмецку правопись унормовану уважає лише часовою, вистарчаючою на певний очерк часу, а і в тім часі, котрий зве переходовим , (Uebergangszeit), допускає подвійні писаня (Doppelschreibungen) в многих словах взятих з чужих язиків, як: Dezember і December, Dezigramm iDecigramm, Zentigramm i Centigramm, Zirkumflex і Circumflex, Akkord і Accord, Akzent і Accent, Polizze і Police, multiplizieren і multiplicieren, musizieren і musicieren, Akklamation i Acclamationł; Akklimatisation і Acclimatisation, Akkolade i Accolade, Akkomodation і Accomodation, Akkumulation і Accumulation, Akkusativ і Accusativ, Akcept і Accept і пр.

Німцям служить правопись лише на певний час; відтак після иотреби її зміняють, в тая змінена правопись знов вистав на певний очерк часу, доки не окаже ся потреба її опять змінити. „Тисящьлѣтная правопись“ се лише видумали наші „старорускі етимольоґи“ а рівних мудрагелїв певно на світї не найдеш.

Правопись якого небудь язика— хоть в загалї річ дрібна — не повстає нагально і творить ся не зовсїм легко. І правопись нашого язика творила ся і образувала поволи. Разом з християньским богочестем після грецкого обряду ми приняли книги церковні, писані в язиці старословеньскім. Хоть і був той язик подібний до нашого, та все-ж від него розличав ся. Було б се для руского народу користнїйшим, коли-б ми з почину мали церковні книжки в рускім язиці і чисто руский язик розвивали. Так не стало ся.

Язик церковних книг під впливом народного язика почав поволи перетворяти ся. Старословеньске ę і ą переміняли ся одвітно народному говору на я і у. jęдро — ядро; jęзыкъ — языкъ; — jęти — яти; — јęчьмень — ячмень; — jęчьмы — ячмы; — ąглъ — оуглъ(оу = у); — ąза — оуза; — ąсобица — оусобица; — ąтроба — оутроба; — ąтъка — оутка. — јąбагръ — оубагръ; — глąбокъ — глоубокъ; — пąкнąти — поукноути; — пąпъ — поупъ; — пąть — поуть; — рąка — роука. – –лъ на ол. — влъкъ — волкъ; — влъна — волна; — млъкнąти — молкнути; — плъзати — ползати; — ръ на ер. мрътвъ — мертвъ; жрътва — жертва; мръзнąти мерзноути — форми повноголосні що раз частїйше виступали. Глава — голова; — клаколъ — колоколъ; — млѣзиво — молозиво; — плѣва — полова; — прѣдъ — передъ; — ъ переміняло ся на повне о. ръпътати — роптати; — рътъ — ротъ; — ь переміняло ся на повне е. коньць — копець; — пальць — палець і пр.

Правопись в книгах церковних — коли то ще не було одвітних шкіл і печатень неставало — була, розуміє ся, дуже неправильна а подекуди навіть фальшива, і так находимо в старословеньских книгах нераз хибно написане „въскъ“ місто воскъ, — також пізнїйше лучались часто хиби і неправильности.

Іменно в писанях нецерковних, лїтописях, договорах і инших грамотах старословеньский язик, котрим мабуть хотїли писати, переміняв ся під впливом народного язика особливо у менше вчених що раз більше і поставав язик староруский.

Утрата самостійности нашої Руси і инші непригожі обставини щкодливо вплинули на дальший розвиток народного язика. В 18. столїтю Русь була стоптана, висші верстви покинули свій народ, остали лиш низша шляхта, селяне і мало розвиті міщане. Руский письменний язик майже заник. Пробудив ся в чисто народній формі вперве на Українї. Головно И.П.Котляревский дав через свою перелицёвану Енеїду (1798) первий почин народній літературі. В Галичині перший вибросток народної літератури почав ся за Маркіяна Шашкевича (Русалка Дністрова 1837).

Однакож по смерти Маркіяна Шашкевича запанувало язичє, котрим хотіли наші „Старорусины“ знищити перші первісночки Маркіяна Шашкевича і товаришів. Правопись на Україні переходила численні фази, була етимольоґічна, переважно же фонетична. І у нас правопись переходила ріжні менші або більші модифікациї та була переважно етимольоґічна. Поволи зміняла ся і ставала чим раз більше народною. Наконець фонетична правопись запанувала у Русинів галицких. В школах заведено правопись фонетичну. Та правопись виробила ся на Україні і в Галичинї а хоть і має декотрі —впрочім не дуже значні — ріжницї, хоронить звуково нашу річ руску, і ми повинні ту правопись шановати, а не підносити малі, незначні ріжницї, мов би яку велику небезпеку, котру належало-б усунути як найскорше.

Розуміє ся, що ся правопись, яка єсть, вистарчить лише на певний очерк часу, почім, сли окаже ся дійсна потреба, належить її змінити.

Тепер про правопись говорять декотрі часописи дуже палко; розуміє ся, розводять ся о великій важности того дїла, розбираючи спосіб писаня: український і україньский, Русі і Руси, сього і сего, його і єго і инші такі річи — та саме ті часописи запрятаючи уми своїх читателїв такими досяглими справами, пишуть: „так“ морально, „як“ материяльно — не роздумуючи, що тим своїм сказанєм рідній річи більше кривди чинять, нїж приносять пожитку всїми вельми завзятущими розвідками про правопись. Селян ті часописи не зіпсують, селяне приміром все будуть казати: як день, так ніч — але инше буває з нашою містскою інтелїґенциєю. Начитавшись в часописях „так день, як ніч“ они нахлипають так того неруского способу вираженя, що не годні стямити ся, переймуть таке вираженє неруске і ширять дальше псоване рускої бесїди межи нашими інтелїґентами.

Маючи правопись аж геть то вистарчаючу, ми не повинні на ню нарікати; дрібні ріжницї, які находять ся в нїй, не повинні нас знеохочувати. Добре повинні ми памятати, що школа не може допускати значних і частих змін, що правопись не може в школї після спо́видки кождого писателя формовати ся. Хто наре́мно бажає нагальної зміни правописи, той, як що не кажи, не помагає нашій справі, а шкодить.

Як згадав, наша теперішня правопись після потреби уляже з часом також певній змінї. О не однім під тим зглядом ми тут подали наше мнїнє. Заздалегід журитись певно не будем, коли-б при змінї правописи моїх думок не узгляднено. Реформу в правописи уважаю ділом не великим, не дуже то й науковим. Правопись ладимо головно для себе, для вигоди і вжитку нашого загалу.

Ві Львові 17. грудня 1912.

 

[Руслан, 19.02.1913]

 

19.02.1913