Галичина і Шевченко.

Культ, яким український народ окружив свойого Ґенїя, відразу став одиноким ярким способом маніфестованя єдности народа в стремлїнях до зреалїзованя своїх основних національно-полїтичних і культурних ідей. Ріс той культ в міру національно-полїтичного дозріваня народа, що раз сильнійше документуючи єствованє великої української нациї, що хоче жити вкінци й по свойому. Та рівночасно росло і невдоволенє тих, кому культ українського Ґенїя не ворожив добра; піднімали ся гасителї того українського сьвітла, що осьвічувало слабі сторони фалшивої величі їх. І як звичайно злодій перший кричить "ловіть злодїя!" — так вони, самі штучно виросши нашим коштом, почали наш ріст називати штучним. Передовсїм в Галичинї почали вказувати на ширенє культу Шевченка як на штучне насаджуванє чужої ростини на невластивім ґрунтї, як на імпортованє чужого товару. Чи є в тім хоч крихітка правди? Чи справдї Шевченко в основі своєї творчости мав би бути такий чужий Галичинї, що треба було б аж якоїсь штуки, щоб його до Галичини приблизити.

Не думаємо полємізувати з софістами, котрих софістерию обличує сам розвиток нашого житя, згідний з Шевченковими ідеями. Така полєміка могла бути вказана хиба перед 50 роками. В соті роковини уродженя нашого Ґенїя зі старої софістериї беремо лише притоку до виясненя квестиї загальнїйшого характеру: в чім лежить сила впливу Шевченкової поезиї на галицьку Україну? І від разу відповідаючи: в спільности культури Шевченка з культурою галицьких Укранців, звернемо увагу на ряд фактів, що дають тій відповіди основу.

Прастара є спільність культури в правобережний Україні і в Галичинї. Датуєть ся в полїтичній істориї з хвилї Володимира Великого, що злучує з Київщиною наші червенські городи; датуєть ся з часу галицького Ярослава Осмомисла, що "отвирає Києву врата"; датуєть ся з доби Романа, що ступає слїдами свойого пращура, Володимира Великого, збираючи українські землї, пануючи над Галичиною, Поділєм, Волинню і Київщиною. А хоч збиранє з великим трудом розсипалось під напором ворожих сил, хоч якийсь час прийшло ся частинам Романової держави мати окремих панів польських і литовських, так воно не довго й тревало. Знайшовшись під одною польською управою, Галичина, Волинь, Поділє й Київщина разом вже аж до упадку Польщі плекали мрію сьвітла і волї. На зверх представлялись вони цілостию завдяки спільній митрополії, зразу православній, потім з XVII. столїтя также унїятській. Як одна цілість виступили вони в часї Хмельниччини. А й менші народні рухи давали докази почутя єдности з тих одиниць, що на ту цілість складались.

В дечім і то не в маловажнім Галичина була на передї при працях зєднаня. Обновитель київської митрополїї, Петро Конашевич Сагайдачний, що походив з нашої Самбірщини, герой великого повстаня, Богдан Хмельницький, маючи крівняків серед ярославських міщан (Хмельницькі ще в ХVІІІ. столїтю є там), вчив ся в Ярославі, творець київської колєґії, підношений пізнійше на степень Академії, молдавський воєводич Петро Могила, що посїдаючи маєтки в Жовківщинї, виховував ся в Жовкві — се лиш найвизначнїйші личности, що Київщину звязали на віки з Галичиною, попрацювавши сильно над витворенєм в них спільних національних стремлїнь і спільних національних традиций і над виробленєм одного культурного характеру.

Були ж у Галичинї й інституциї, огнища культурного житя, які дали Києву інїцияторів культурної праці. З круга львівського Ставропиґійського Братства на початку XVII. ст. вийшли до Києва учителї і писателї, друкарі і дереворитники — орґанїзатори київської школи друкарнї, творці київської науки й письменства.

Рівночасно з унїятською реформою Василиянського Чина, що йшла з Литви і Білої Руси, виходила з галицького Покутя православна реформа, виходила з Манявського Скита в сторону Волиня, Поділя і Київщини. А в другій половинї XVIII. ст., коли в Київщині за впливом Москви укріплюєть ся православє, над укріпленєм Унїї працюють там знову ж Галичани, Василияни Уманської і Констинопільської Місиї. Всі помордовані в часї Уманщини, почавши з о. Іраклїя Костецького, то люди галицького походженя, в більшій части з перемиської дієцезиї. Була-ж їx праця немаловажна, бо засягла аж до основ нациї, до сільського народа. Була інтензивна й успішна, бо слїди її остали ся доси виразні. На тї слїди унїятської культури в Київщинї, на Поділю й на Волинї, звертають увагу навіть московські учені.

Та не за першенствами Галичини перед правобережною Україною промавляємо. Вказуємо тільки, що ті самі чинники, свої й чужі, зложились до кінця XVIII. ст. на виробленє культурного характеру Галичини й правобережної України, з котрої вийшов Шевченко. Инша вийшла-б була у нього культурна фізіоґномія, коли б він був уродив ся на лівобережній Україні, де особливо з другої половини XVII. ст. пійшов розвиток культурного житя відмінними шляхами, де в те житє сильно через ціле XVIII. ст. втручаєсь московщина, піддержувана родами козацих старшин, що радо пошивали ся в дворян. З лівобережної України міг вийти Куліш, не міг вийти Шевченко. Аристократичне осуджуванє козаччини Кулїшем і прославлюванє її Шевченком — та ріжниця має своє жерело не в одній ріжници набутого знаня в обох поетів.

Дома, в своїй хатї і в околицях Кирилівки змалку насякав культурою, дуже мало відмінною від тої культури, якою насякала в тім самім часї хлопська дитина в Галичинї. Не бракло там і тої самої "цизілїзациї" з двора. Енґельгард, свояк Бранїцьких, Бог зна' якої був народности, коли не вгадувати з прізвища. Але офіцияльно в нього були Поляки, від котрих Шевченко без сумнїву взяв перше знанє польщини, якою він пізнїйше послугував ся. Наша галицька двоязичність — также знамя культури — була і в Шевченка.

І та українська мова, що нею писав Шевченко — яка вона й наша, яка галицька, коли рівняти її з чистїйшою галицькою мовою! Навіть неодно, що дехто нинї вважає галицизмом, нераз воно знайдеть ся і в Шевченка. На ту язикову єдність української мови в Галичинї і на правобережній Україні вже в 1768. р. вказав польський писатель, кс. Клєчевський, признаючи за нею право на самостійність. Витворилась та мова під тими самими чужомовними і культурними впливами. А процес твореня її поступав у Галичинї й на правобережній Україні однаково до кінця XVIII. ст.

Гляньмо вкінци на одну сторону нашого житя в першій половинї XIX ст., на одну нашу характеристичнійшу сторону — на початковий розвиток наших полїтичних думок про єдність нашої нациї. Як в Галичинї, так і на правобережній Україні іде він все в парі, поступає в звязку з польськими полїтичними стремлїнями; виявляєть ся переважно як реакция проти польських акций. Мав на ціли заінїціованє такої реакциї в Галичинї вже Лев Шептицький, коли звертав увагу віденському правительству на національну єдність галицьких Українців з населенєм правобережної України, радив брати се в полїтичний рахунок. Такою акциєю була дїяльність Шашкевичевого кружка, що цілість української нациї певно уявляв собі не инакше, як Шашкевич в своїм посланию "Побратимови". Такою реакциєю було й перше проголошенє єдности Галичан з Українцями в Росиї в 1848 р. Без істориї польських полїтичних заходів тих фактів не пояснити докладно. Таксамо не пояснити як слїд полїтичних конспіраций на росийській правобережній Українї без увзглядненя польських подібних акций, почавши від повстаня Костюшка. Подібні московські акциї все там будуть мати другорядне значінє, не вилучаючи й акциї декабристів, що більше всїх захопила й Україну. Навіть істория Кирило Методиївського Братства покажеть ся колись ще сильно звязаною з польськими повстанчими акциями перед 1846 р. Ранші і пізнїйші симпатиї самого Шевченка для таких Поляків, як Демський, Желїґовський, Бр. Залєський, Вернер, Сєраковський промавляли-б за тим, що ріжниці між польським революцийним рухом і заходами Кирило-Методиївських братчиків, хоч і були, так не були й надтож великі. В великій мірі зближувала Шевченка до Поляків та сама сила, що зближує нас до них в Галичинї — історична привичка. З коренними Москалями Шевченко інтімно менше дружив.

Здаєть ся нам, що розважаючи всї наведені факти, вияснимо собі доволї добре, чому Шевченко міг і повинен був стати своїм поетом і для Галичини. Без огляду й на ті високі національно-полїтичні ідеї його, до яких Галичина з трудом сама вже ранше доходила. З хвилею повного зрозуміня і поширеня тих ідей в Галичинї Шевченків ґенїй мусїв станути тут на висотї заслуженого культу. І стояти-ме на тій висотї довго довго, навіть по щасливім зреалїзованю його найвисших національно полїтичних мрій. На висотї удержить його вдячність вільного народа.

[Дїло]