Режим Володимира Путіна дійшов до поворотної точки. Щоб існувати у сьогоднішній моделі і, відповідно, зберегти владу, потрібні реформи, а реформи, своєю чергою, спричиняють зміну влади. Досвід Горбачова вивчений. Агресією в Криму Путін намагається виправити «історичну несправедливість».
Кримська авантюра Путіна небезпечна своїми наслідками – непрогнозованими й далекосяжними в часі та просторі. Це початок Третьої світової, нової «холодної війни» чи початок зіткнення цивілізацій за Ганґтінґтоном? На ці питання дасть відповідь час, думаю, швидше, ніж ми очікуємо.
Навіть із тих подій, які відбуваються нині, можна робити висновки: по-перше, Європа перестала бути континентом миру. З кінця 1980-х тут відбулося більше воєнних конфліктів, ніж у будь-якій іншій точці світу; по-друге, війна як інструмент національної політики знову реабілітована; по-третє, міжнародні угоди, хартії, домовленості, норми все частіше нічого не означають, «національні інтереси» вийшли на перший план у міжнародних відносинах.
Та все ж. За хаосом істеричних заяв, вчинків, необдуманих дій і провокацій, можна розгледіти дуже холодний розрахунок. Як каже Костянтин Еґґерт, російський журналіст, колишній головний редактор російського «Коммерсанта», еволюція путінізму дійшла до того стану, в якому все, що робить президент Росії, йде йому на користь.
Рішення Путіна почати агресію в Криму ніколи би не було, якби не внутрішній консенсус серед самих росіян. “Російське суспільство впливає на прийняття політичних рішень. Не завжди активно, але свою пасивністю точно впливає. За межами Росії цього не видно, тому і здається, що Путін постійно діє від свого імені. Насправді, він виконує суспільне замовлення”, - вважає російський журналіст.
Путін дуже талановитий політик, його режим еволюціонував разом зі змінами у російському суспільстві. Тож коли понад 60% росіян, за даними «Левада-Центру», нейтрально та байдуже ставляться до подій в Україні (опитування проводили 21-25 лютого), то це водночас тріумф Путіна. Машина пропаганди спрацювала успішно.
Костянтин Еґґерт дає цьому наступне пояснення: «У 2000 році Володимир Путін прийшов з гаслами: стабілізація, наведення порядку і закінчення “хаосу 90-х”. Цей меседж безвідмовно працював протягом двох термінів президента, був основним леґітимаційним чинником політичного режиму. Друга умова, якої прагнули росіяни, — достатку. Формула — спокій і достаток, в обмін на політичні права, працювала і продовжує працювати сьогодні».
Російське суспільство змінюється. Найбільшим викликом, який стоїть перед режимом Путіна, на думку журналіста, є втома електорату: «Ті самі люди, протягом останніх десяти років, повторюють одне й те саме по телевізору. Як від цього не втомитися? Люди хочуть змін».
«Завдання, над яким працює команда Путіна – створення приємного образу майбутнього», - розповідає Костянтин Еґґерт. Що це за образ? Експерти сходяться на думці, що нічого особливого вигадувати не будуть. Росія перетворюється на модифікований, трішки покращений Радянський Союз з елементами капіталістичної системи: багато товарів, вільний виїзд за кордон, невтручання держави в приватне життя, але зі збереженням державної монополії в економіці та політиці. Та, звісно, збереженням за Росією статусу «великої держави».
З радянських часів у простих росіян зберігається імперське мислення. Лілія Шевцова, провідний експерт московського Центру Карнеґі, говорить про неоімперську матрицю російського суспільства, вбудоване на генному рівні бажання бути імперією. За словами Еґґерта, режим Путіна активно використовує цю рису: «Російське суспільство побудоване в такий спосіб, що леґітимація керівництва відбувається не через те, що влада робить безпосередньо для людей, а через те, як позиціонує Росію на зовнішньому ринку». Володимир Путін впевнений, що військові операції за кордоном тільки додадуть йому рейтингу, шарму, приставку «великий» до імені.
Рішення ввести війська в Україну — це компенсація за бідне життя росіян. Костянтин Еґґерт пояснює: «Після масових виступів російської інтелігенції проти фальсифікації виборів у 2011 та 2012 роках, Путін на них образився. Спрацювала логіка: “Я вам все дав, завдяки мені ви змогли купити собі айфони й айпади, їздити за кордон, а тепер невдячні хочуть, щоби я пішов”».
Це повторює й Лілія Шевцова, російський політолог: «Путін не вважає себе президентом всіх росіян, тільки правильних, тих, що його підтримують. Основним електоратом влади є жителі провінції, невеликих міст, а вони, за останні роки дуже суттєво збідніли. У цих людей зберігається радянський менталітет, всі чекають, коли прийде начальник і все їм дасть. Пройшло 20 років, а начальник не приходить і не приходить. Картинка, яку вони бачать по телевізору, компенсує їм бідність і беззаконня всередині країни».
Щоби зрозуміти теперішній російський владний режим, слід мати на увазі, що Путін водночас спирається на громадську думку і стимулює її через повний контроль державного телебачення.
Ще одним чинником, який впливає на прийняття рішень у Росії, є переконання, що у світі всюди змови та що нічого випадкового немає. Якщо комусь добре, то іншому обов’язково стане гірше. Менталітет «холодної війни» відродився в кінці 2000-х з початком реалізації т. зв. “доктрини Путіна”, коли Росія взяла на себе місію стримувати США. Все, що відбувається у світі, російська пропаганда використовує для леґітимації режиму Путіна. «Ірак, Сноуден, прослуховування американцями Меркель — способи показати росіянам, що у цьому світі ніяких цінностей немає, що розмови про цінності — це порожні розмови, які ведуться лише для того, щоби дешевше купити російський газ, – каже Костянтин Еґґерт. – Злочини інших держав російська пропаганда використовує для того, щоби виправдати власне беззаконня, з уточненням: “ми не винні, світ такий”».
Якщо виходити з логіки російської пропаганди, то відмову західних урядів виконувати угоду від 21 лютого російська влада розцінюватиме як карт-бланш для дій. Якщо умовним «американцям» можна порушувати угоду, то чому нам ні? Як каже Лілія Шевцова, Росія продовжує в усьому орієнтуватися на США. Якщо Штати окупували Ірак, чому ми не можемо окупувати Крим?
Військові авантюри за кордоном небезпечні внутрішніми наслідками. Але, здається, це не про Росію. Костянтин Еґґерт наголошує, що у свідомості пересічного росіянина немає повноцінної альтернативи Путіну. Зачищене медійне поле зображує росіян як жертв брехливих демократій. «Путін має найбільшу підтримку. Можливо, ця підтримка не активна, його електорат на вулицю не вийде протестувати проти фальсифікацій, але все одно це підтримка, - зазначає російський журналіст. – За результат виборів можна не хвилюватися».
Майдан – це виклик для російської внутрішньої політики.
Попри авторитарність влади, в Росії все ще зберігаються демократичні форми леґітимації: вибори до парламенту, місцевих органів влади, та й, зрештою, вибори президента. Люди втомились від керівної еліти. Виникає логічне питання: чому вибори є, а вибору немає? Спочатку уряд виправдовувався хаосом 1990-х, згодом – війною в Чечні, фінансовою кризою, тероризмом. На кожні вибори створюється нова легенда, чому голосувати треба лише за Путіна. «В Майдані Путін бачить загрозу. Він дуже добре розуміє Росію. Знає, що його підтримка базується на пасивності електорату. На противагу їй, є зовсім невелика група, приблизно 100 тис., але це люди активні, їх ніхто не звозить на акції протесту, вони можуть самостійно чинити спротив. І для них Майдан — приклад для наслідування», — ось цього електорату боїться Путін, наголошує Костянтин Еґґерт.
Накладання досвіду Майдану на інші проблеми Росії: наростання економічних проблем, загострення міжетнічних суперечностей, зміну поколінь, – становить реальну загрозу керівній еліті. Потрібно терміново перевести суспільну увагу на щось інше. «Стабільність, якою так пишається Путін, наблизилась до стаґнації. Режим дійшов до моменту, що для того, щоб існувати далі, потрібні реформи, а реформи, своєю чергою, спричинять зміну влади. Сумний досвід реформ Горбачова сучасне керівництво Росії добре пам’ятає», – каже російський журналіст.
Які наслідки кримська авантюра Путіна принесе Україні, Росії, Європі, світу? Дуже скоро дізнаємося. Єдине, що можна вже стверджувати: скільки би Путін не повторював, що Україна як незалежна держава не відбулася, але маємо моральне право у відповідь сказати, що Росія, держава, яка претендує на статус геополітичного лідера, унікальну цивілізацію, світовий центр впливу, — не відбулася теж. Замість привабливості, авторитету, «м`якої сили», які зараз котируються в геополітиці, основними інструментами впливу на сусідів залишаються шантаж і провокації.
06.03.2014