Обставини.

Не можна сказати, щоб нинішні наші дівчата жили в сприятливих обставинах. За яку-небудь посаду тяжко, за жениха ще тяжче. Богослови з доручення своєї влади пішли на добровільний целібат, а решта молоді навіть не мріє про женячку. Університети для них майже замкнені, а нечисленні українські установи майже переповнені. Раз на рік трапляється приблизна можливість надії на старання за посадою. але на це є сто кандидатів, а між ними щонайменше половина з великою протекцією. Якже-ж тут женитися, чи тільки мріяти про женячку?!

 

Тому так рідко, так дуже ріденько можна подибати — колись буденну вістку в часописах: "Василь і Галя Татарські складають з нагоди свого вінчання 20 зол. на Рідну Школу, а 10 зол. на Інвалідів".

 

Жаль мені наших дівчат, бо — наскільки можу про те видавати осуд — направду і красою і розумом не стоять позаду їхніх мамів чи бабунь, що вже в 16. р. життя виходили замуж. І то після кількох гарбузів розділених невідповідним партнерам, менш-більш у такій формі:

 

— Панно Олю, чиї це подушки?

 

— Наші.

 

— A можеб вони були наші?!

 

— Не припускаю...

 

Нефортунний амант брав капелюх під одну паху, гарбуз під другу і хильцем виносився в лагідніше підсоння.

 

Правда, бували випадки, що панна перебирала женихів, перебирала, аж перебрала мірку і оставалася старою дівою. Тоді вечірню годину, коли сумерки "килимами слалися по хаті, а сумом по душі, сідала до роялю (цього слова вживаю від часу, як у нас завели піяніно та фортепіян!) і співала:

 

"...Через тії перебери,
Шом перебирала."

 

А все таки майже завжди виходила вкінці й вона замуж. Не скажу, що "робила партію", але маючи тоді 24 або й 25 років, не могла дуже химерувати.

 

Тому я великим дивом здивувався, коли вчора зайшов до мене давний, але багато від мене молодший знайомий, сів тяжко на крісло, зідхнув як міх ковальський і зробив міну твердо здецидованого самовбивника.

 

— Що сталося, молодий приятелю? — питаю.

 

Махнув рукою і ще тяжче зідхнув.

 

— Смерть у родині?

 

Заперечив.

 

— Посаду втратив?

 

Заперечив.

 

— Щож такого?

 

— Тут!.. — показав рукою на груди в околиці серця.

 

— Болить?!

 

— Дуже!

 

— То йдіть до лікаря. З тим куснем мяса нема жартів.

 

— На те ніякий лікар не поможе.

 

— Ах, розумію... Кохання?!...

 

Потакнув і схилив голову під вагою невимовного смутку.

 

— В нинішніх часах?! Дивно! Ви хлопець як струк і становище гарне і знаю вас — характер... Дивно!

 

— Бачите. А я її так кохав, направду без міри... Спершу думав, може ще жалує за чоловіком. Але ні.

 

— То вона вдова?

 

— Тепер ні. Перший її чоловік давно помер. Але за другим. Вона розвелася.

 

— То це вже не першої молодости дама.

 

— Ну, ще досить молода. Два роки старша від мене. Колисьтут приходжу і щиро, без викрутів освідчаюся. А вона: "Nie wiem, ale zdaje się, ze prędzej nie!"

 

— То вона?..

 

— Так, але зовсім не шовіністка.

 

Звісив голову ще нижче і нишком тер рукою очі.

 

Не можна сказати, щоб наші дівчата жили в дуже сприятливих обставинах...

 

[Діло]

26.02.1939