Не можна сказати, щоб нинішні наші дівчата жили в сприятливих обставинах. За яку-небудь посаду тяжко, за жениха ще тяжче. Богослови з доручення своєї влади пішли на добровільний целібат, а решта молоді навіть не мріє про женячку. Університети для них майже замкнені, а нечисленні українські установи майже переповнені. Раз на рік трапляється приблизна можливість надії на старання за посадою. але на це є сто кандидатів, а між ними щонайменше половина з великою протекцією. Якже-ж тут женитися, чи тільки мріяти про женячку?!
Тому так рідко, так дуже ріденько можна подибати — колись буденну вістку в часописах: "Василь і Галя Татарські складають з нагоди свого вінчання 20 зол. на Рідну Школу, а 10 зол. на Інвалідів".
Жаль мені наших дівчат, бо — наскільки можу про те видавати осуд — направду і красою і розумом не стоять позаду їхніх мамів чи бабунь, що вже в 16. р. життя виходили замуж. І то після кількох гарбузів розділених невідповідним партнерам, менш-більш у такій формі:
— Панно Олю, чиї це подушки?
— Наші.
— A можеб вони були наші?!
— Не припускаю...
Нефортунний амант брав капелюх під одну паху, гарбуз під другу і хильцем виносився в лагідніше підсоння.
Правда, бували випадки, що панна перебирала женихів, перебирала, аж перебрала мірку і оставалася старою дівою. Тоді вечірню годину, коли сумерки "килимами слалися по хаті, а сумом по душі, сідала до роялю (цього слова вживаю від часу, як у нас завели піяніно та фортепіян!) і співала:
"...Через тії перебери,
Шом перебирала."
А все таки майже завжди виходила вкінці й вона замуж. Не скажу, що "робила партію", але маючи тоді 24 або й 25 років, не могла дуже химерувати.
Тому я великим дивом здивувався, коли вчора зайшов до мене давний, але багато від мене молодший знайомий, сів тяжко на крісло, зідхнув як міх ковальський і зробив міну твердо здецидованого самовбивника.
— Що сталося, молодий приятелю? — питаю.
Махнув рукою і ще тяжче зідхнув.
— Смерть у родині?
Заперечив.
— Посаду втратив?
Заперечив.
— Щож такого?
— Тут!.. — показав рукою на груди в околиці серця.
— Болить?!
— Дуже!
— То йдіть до лікаря. З тим куснем мяса нема жартів.
— На те ніякий лікар не поможе.
— Ах, розумію... Кохання?!...
Потакнув і схилив голову під вагою невимовного смутку.
— В нинішніх часах?! Дивно! Ви хлопець як струк і становище гарне і знаю вас — характер... Дивно!
— Бачите. А я її так кохав, направду без міри... Спершу думав, може ще жалує за чоловіком. Але ні.
— То вона вдова?
— Тепер ні. Перший її чоловік давно помер. Але за другим. Вона розвелася.
— То це вже не першої молодости дама.
— Ну, ще досить молода. Два роки старша від мене. Колисьтут приходжу і щиро, без викрутів освідчаюся. А вона: "Nie wiem, ale zdaje się, ze prędzej nie!"
— То вона?..
— Так, але зовсім не шовіністка.
Звісив голову ще нижче і нишком тер рукою очі.
Не можна сказати, щоб наші дівчата жили в дуже сприятливих обставинах...
[Діло]
26.02.1939