Місія генерала Бартелемі

95 років тому, 25 лютого 1919 року у Львові почалися перемови про перемир’я між командуванням Української Галицької Армії (УГА) та польськими військами в Галичині за посередництвом французького генерала Жозефа Бартелемі (Barthélemy, в деяких публікаціях подається прізвище Бертелемі чи Бартельмі). Це була реальна спроба завершити польсько-українську війну, але на дуже невигідних для ЗУНР умовах.

Галицький політик, дослідник та публіцист Михайло Лозинський писав:

"До поважних переговорів про перемирє прийшло аж при кінці лютого 1919. В січні 1919. приїхала з повновластями для доведення до польсько-українського перемиря антантська комісія в такім складі: голова комісії представник Франції генерал Bеrthélemy, представник Анґлії Carton de Wiart, представник Америки проф. Lord, представник Італії Stabile. Ся комісія, після кількатижневого побуту в Варшаві і Львові, звернулася 22. лютого 1919. до української сторони з домаганнєм завішення оружя в ціли ведення переговорів про перемирє. Домаганнє завішення оружя було поставлене катеґорично, як conditio sine qua non [необхідна умова] ведення переговорів про перемирє: коли українська сторона на се домаганнє не згодиться, то се буде значити, що вона відкидає інтервенцію Мирової Конференції, і на неї впаде відповідальність за дальше веденнє війни.

Українське війскове положеннє було тоді корисне, польське – некорисне. Українська армія держала цілу Східну Галичину майже по Сян: в сю українську державну теріторію врізувався тільки польський клин здовж залізничого шляху Перемишль–Львів; українська армія власне облягала Львів і мала надію швидко його здобути, після чого той польський клин перестав би істнувати. Заключити в такій хвилі завішеннє оружя означало спинити корисні для української сторони воєнні операції і дати польській стороні змогу скріпити свої сили. Тому українське правительство тільки під натиском погрози комісії антанти згодилося на заключеннє завішення оружя, яке почалося 25. лютого в 6. годині рано... 

Того самого дня приїхала до Львова делеґація Державного Секретаріяту Західної Области Української Народньої Республики для ведення переговорів про перемирє в такім складі: державний секретар судових справ Осип Бурачинський, д-р Степан Витвицький, д-р Михайло Лозинський, д-р Володимир Охримович (Охримович і я були у Львові і ввійшли в склад делєґації на основі повновластий, привезених делегацією. Ся повновласть уможливила мені виїзд на український бік), Володимир Темницький, полк. Гужковський, отаман Рожанковський, полк. Слюсарчук, підполк. Фідлер і як перекладач о. Бонн" [1].

Ці перемови і припинення вогню були дуже потрібні полякам. У цей час Польща ще не могла перекинути до Галичини значні бойові сили, бо була заангажована у воєнні конфлікти з Німеччиною (у Сілезії), Чехо-Словаччиною, Литвою, більшовиками. Та й польське військо було лише стані організації.

Генерал армії УНР Олександр Удовиченко писав у книзі "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921" про цей період: "У середині лютого 1919 року після жвавого перегрупування українські війська приступили до виконання основного свого завдання, а саме: перетяти залізничний шлях Львів–Перемишль і тим самим оточити Львів з заходу. Хоч підготовка до цієї операції не була остаточно закінчена, проте політичні обставини вимагали прискорення її. 18 січня 1919 року в Парижі мусила зібратись Мирна Конференція, а тому взяття Львова могло послужити значним фактором для успішної політичної праці української дипломатії".

16-18 лютого частини УГА проводили успішні бої під Львовом, де вони здобули Збоїща та між Городком і Судовою Вишнею, де вдалося зайняти села Братківці та Вовчухи і звідти обстрілювати залізницю Перемишль–Львів. Здавалося, ще одне зусилля – і галичани опанують залізницю й остаточно блокують Львів... Але під тиском місії Антанти командувач УГА генерал Омелянович-Павленко змушений був погодитися на припинення вогню.

Історик Ілько Борщак писав: "Хоч  військове становище було прихильне для українців і Львів був напередодні капітуляції, український уряд згодився заключити перемиря з поляками. 24-го лютого 1919-го року була уложена між делегатами польського вищого командування й Урядом Західньої України конвенція такого роду:

1. Всяка військова акція припиняється 25-го лютого 1919-го р. в 6-ій годині вранці.

2. Обидві армії залишаються на своїх позиціях. Розвідки й  патрулювання авіонів [літаків] припиняються.

3. Всякий рух військ і транспорт амуніції забороняється в районі Самбора, Миколаєва, Бібрки, Красного, Кристинополя, Сокаля, Белзу, Червоної Волі, лінії Сяну, Перемишля, Самбора.

4. Комунікація між обидвома лініями заборонена на цілому фронті. Парляментарі зможуть пройти лише по лінії Львів-Сухе.

5. Перемиря буде дійсне до 26-го лютого в 6 год. вранці.  Наступного дня, якщо перемиря не буде відкликане, воно буде автоматично дійсне 24 годин. Військові дії можуть початися в 12 годин після відкликання перемиря. Про відкликання перемиря має бути сповіщена Міжсоюзна Комісія у Львові, яка підтвердить годину сповіщення про це відкликання.

6. Офіцери союзних армій контролюватимуть обидві сторони й регулюватимуть усі спірні питання.

7. Комісії з обидвох сторін будуть в таких місцевостях: Самбір, Миколаїв, Бібрка, Красне, Камінка, Кристинопіль, Белз,  Перемишль, Хирів. Союзні офіцери житимуть у Миколаєві, Бібрці, Красному й Перемишлі. Комісії на місцях будуть 25-го лютого, маючи пропуски, які видадуть їм шефи ґруп не нижче ранґи команданта. Члени цих комісій матимуть абсолютне право  повернути до місць їх відправки, після відкликання перемиря.

Львів, 24/25 лютого (північ), 1919.

Підписали: Мирон Тарнавський, полковник; Д-р Лев Бачинський, бувший посол;

о. Хаvіеr Воnnе (От. Ксаверий Бонн — редемпторист, служив при Українському Уряді. Він знав українську мову й був французьким перекладачем з української мови);

Мечислав Кумінскі, полковник; Іван Гемпель, майор; Валери Маріянскі, майор" [2].

У перемовах з поляками був зацікавлений і голова Директорії УНР Симон Петлюра: "В цей же час, довідавшись про приїзд Бартелемі, 24 лютого до Станиславова прибув С.Петлюра, а через день відбулася його зустріч з Є.Петрушевичем. Головний Отаман радив членам галицької делегації прийняти пропозиції генерала Бартелемі, бо це відкриє шлях до визнання України в Європі та дасть змогу отримати допомогу амуніцією і військовими товарами для продовження боротьби за незалежність. Цю позицію він виклав також і в листі до генерал-хорунжого М.Удовиченка: “Хоч вона (демаркаційна лінія – Р.Т.) й не відповідала інтересам галичан, але я настоював на прийнятті її, бо цим досягли б ми: а) фактичного визнання України з боку Антанти; б) отримали б можливості створити бази для підвозу амуніції з Європи; в) оперлися б фактично на Європу в нашій боротьбі з большевиками – себто з Москвою. Галичани за допомогою Омеляновича-Павленка, який ніколи не орієнтувався в державних справах, відкинули ці умовини..." Державний секретар закордонних справ ЗО УНР М.Лозинський також вважав за необхідне прийняття умови перемир’я, бо це дозволило б зміцнити галицьку державність і зберегти її до вирішення політичного становища сходу Європи. Однак Є.Петрушевич керувався власними мотивами. Адже населення Галичини могло не зрозуміти таких дій: маючи велику армію та майже на рівних тримаючись у боротьбі з поляками, віддавати столицю краю і промислово важливий район?" [3].

Перемови у Львові проходили під жорстким тиском комісарів Антанти, які всіляко намагалися діяти на користь поляків і зверхньо ставилися до представників ЗО УНР. М.Лозинський писав: "На наше домаганнє лінії Сяну Поляки  відповіли домаганнєм лінії Збруча. Коли ж наша делеґація, не вважаючи на сі очевидні кпини, почала далі поважно дискутувати і вказала на можливість висше зазначених уступок при визначуванню демаркаційної лінії Поляки, як найдальшу уступку, подали лінію Гора Попадя – Калуш – Галич – Рогатин – Перемишляни – Берестечко. Очевидно, що засіданнє закінчилося ствердженнєм, що сторони не можуть осягнути порозуміння. 27. лютого комісія Бертелемі з нашою делеґаціею виїхала до Ходорова, тодішнього осідку галицько-української головної квартири, щоб побачитися з головним отаманом Петлюрою, який тоді був як-раз туди приїхав разом з президентом Української Національної Ради Петрушевичем і президентом Державного Секретаріату Голубовичем...

Що-до Галичини Петлюра зазначав тільки загально, що український нарід тільки тоді зможе всю свою силу звернути проти большевизму, коли буде мати забезпечене національне істнуваннє від заходу. Так виразно, як сього домагалися від Петлюри Петрушевич і Голубович, він справи не поставив і не заявив, що вдержаннє Східної Галичини в етноґрафічних границях при Українські Народній Республиці є безумовним домаганнєм цілої України. Здається, що вже тоді Петлюра готов був піти на уступки коштом Східної Галичини, щоб за них одержати мир з Польщею і визнаннє антанти". 

Але галицький уряд не погодився тоді на лінію розмежування, запропоновану генералом Бартелемі. Демаркаційна "лінія Бартелемі", за яку на схід мали були відведені частини УГА, проходила від північного кордону Галичини вздовж Західного Бугу на південь, лишаючи полякам міста Кам'янку-Струмилову (Кам'янка-Бузька), Бібрку, Миколаїв, Турківський та Дрогобицький повіти. Тобто повністю вдовольняла польські вимоги. Полякам мали перейти Львів і Бориславський нафтовий басейн. Ніяких реальних ґарантій представники Антанти щодо подальшої долі Галичини не висловили. Відмова уряду ЗО УНР значно ускладнило діяльність делегації на конференції в Парижі, де стали надавати більші преференції полякам.

Дехто з політиків та істориків дорікав пізніше Є.Петрушевичу, що він не погодися на "лінію Бартелемі", яка могла б забезпечити міжнародне визнання галицької державності. Їх арґументи спростовує Семен Шевчук у своїй праці "Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької Землі" (див. додаток).

Перемир’я закінчилося 1 березня 1919 року. Але прорвати польський фронт УГА вже не вдалося. 18 березня поляки відбили залізницю між Судовою Вишнею і Городком та прорвали облогу Львова.

ПРИМІТКИ

[1] Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. – Прага, 1922. – С. 74, 75.

[2] Борщак І. Відгомін УГА на Версальській Конференції // Українська Галицька Армія: Матеріяли до історії. Т. ІІ. – Вінніпеґ, 1960. – С. 124, 125. 

[3] Тимченко Р. Взаємини Симона Петлюри і Євгена Петрушевича у контексті українського державотворення (листопад 1918 – липень 1919 рр.) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 18/2009. – Львів, 2009 – С. 330, 331).

ДОДАТОК

Критика критиків політичної діяльности д-ра Євгена Петрушевича.

Кажуть деякі критики, що головним джерелом не­щастя для галицької державности була постанова Української Національної Ради в Станиславові з дня 3-го січня 1919 року, в якій Національна Рада запропонувала Директорії УНР об’єднання Галицької Держави з Наддніпрянською Україною та дальші акта в предметі цього об’єднання, зокре­ма акт з 22-го січня 1919 року, проголошений на площі св. Софії в Києві, який ми популярно звикли називати “об’єднанням”.

Тут покликуються критики на опінію В'ячеслава Липинського, який радив не проголошувати негайної і беззастережної злуки Галицької Держави зі Східньою Україною, бо будучність Східньої України непевна. Антанта бажає відбудувати передвоєнну неподільну Росію, а тому більші шанси на признання незалежности через Антанту має Галицька Держава, яка в разі потреби може статися знову українським П’ємонтом. Подібної думки був також д-р Л.Цегельський, який бував у Східній Україні кілька разів, бачив на власні очі нездарну соціялістичну господарку Петлюри і його товаришів, які по поваленні Гетьмана і по усуненні від участи у вла­ді поміркованих елементів, не змогли ані побільшити новими кадрами армії УНР, бо населення відмовилося давати рекру­тів Петлюрі, ані зорганізувати при помочі відповідних людей якої будь адміністрації, через що поширилися в Україні хаос і анархія, включаючи сюди всіх отаманів, яких було в Україні около 20.

Ще інші критики твердять, що д-р Петрушевич зле зробив, бо не погодився на пропозицію Військової Антантської Місії під проводом ген. Бартельмі (яка побувала в Галичині від 25-го лютого до 5-го березня 1919 року), яка пропонувала галицькому урядові, щоб Галицька Армія часово відступила за т. зв. лінію Бартельмі і залишила Львів і нафтовий басейн по польському боці, себто залишила майже по­ловину Східньої Галичини. Місія обіцювала, – так кажуть критики – що на випадок прийняття пропозиції Місії, Антанта признає Західню Українську Державу і прийде їй з усякою допомогою та тоді усталить також дефінітивно гра­ниці Західньо-Української Держави. Такої обіцянки Антантська Місія Бартельмі не дала галичанам і не могла дати. Критики фалшують тутки фактичний стан справи. Місія ген. Бартельмі мала тільки за завдання допровадити до припинен­ня ворожих кроків і припинення війни між воюючими поль­ськими й українськими боєвими силами та установити між ними демаркаційну лінію, поза яку українські війська мали уступити. На час пертрактацій про демаркаційну лінію війну хвилево припинено. Політичних і територіяльних питань Місія не мала права розглядати. Пропонована Місією демарка­ційна лінія мала на півночі проходити здовж ріки Буг до Камінки Струмілової, а опісля вздовж східньої границі повітів Перемишляни й Бібрка, далі по лінії Білий Потік, південною границею повіту Львів і східньою границею повітів: Рудки, Дрогобич, Турка. В той спосіб залишалася за Польщею майже половина Галичини зі Львовом, Перемишлянами, Бібркою, Рудками і Туркою, себто цілий нафтовий басейн Дрогобич з Бориславом.

Від імені Місії промовляв до українців ген. Бартельмі, француз. Він сказав: “Ми будемо робити заходи, щоб ваших представників допустити на Мирову Конферецію. Факт, що ми переговорюємо з вами і звертаємося до вас з цим предложенням, є до певної міри визнанням вашої державности, бо не переговорюють із тим, хто цілком не існує. Ми налагодимо взаємини між вашим урядом і державами Антанти. Пам’ятайте приповідку: “Помагайте собі, то і небо вам поможе”. Це небо – то альянтські держави. Коли ви не приймете нашої пропозиції, то будете мати війну з поляками, що будуть мати допомогу відважної і добре зорганізованої армії ген. Галлєра, зложеної зі шістьох дивізій”.

Опісля Комісія (Місія) доручила польській і українській делегації письмо, в якому між іншим читаємо: “Комісія (Місія) пригадує, що Мирова Конференція застерігає собі дефінітивне рішення політичних і територіяльних питань, які тепер розділяють сторони, та що вона дала своїй делегації тільки уповаження здійснити припинення ворожих кроків, а також установлення тимчасового перемир’я, виключно вій­ськового, постанови якого не будуть мати ніякого впливу на кінцеве рішення Мирової Конференції (в Парижі)”. Слідують підписи членів Мирової Місії.

Виходить із вищенаведеного ясно, що політичні й територіяльні питання мала вирішити Мирова Конференція в Парижі, а не місія ген. Бартельмі. Тому обіцянки ген. Бартельмі, роблені галичанам, були нереальні і нездійснимі. Натомість заяви Клємансо, голови французької делегації на Мировій Конференції, які є записані в протоколах нарад конференції, були рішуче ворожі для Західньої України, яку він бажав прилучити до Польщі. А відносно до Наддніпрянської України, то Клємансо був рішуче за її втіленням до єдиної і неділимої Росії. Таким чином, ген. Бартельмі говорив українській делегації явно неправду. (Д-р М.Стахів: “Дипльома­тична оборона Західньої України на Мировій Конференції в Парижі в році 1919”).

Кінцева конклюзія для цієї справи ясна. Місію генерала Бартельмі замовили поляки, думаючи, що при помочі цієї місії дешевим коштом заволодіють на схід від Львова аж до демаркаційної лінії українською територією, потрібного з оглядів стратегічних для евентуальної оборони Львова на випадок відновлення воєнних дій. Це їм не вдалося. Зрештою, коли б навіть галичани були згодилися на пропозицію Місії ген. Бартельмі, то поляки, зайнявши Львів та нафтові терени Борислав-Дрогобич, ніколи б добровільно не відступили б із них, навіть коли б Антанта була признала якусь частину Га­личини “Незалежною Галицькою Державою”. Тут насува­ються мимоволі питання, хто мав би силою усунути поляків із цієї обкроєної Галицької Держави. Галицька Армія була на це заслаба, а французи не були б ніколи погодилися на те, щоб у війну з Польщею в обороні якоїсь там Галицької Держави мала ангажуватися Антанта. Відомо всім, що Антанта признала в тому часі Литву з її столицею Вільном за неза­лежну державу. А однак “збунтований польський генерал” на очах цілого світу зайняв в жовтні 1920 року столицю Литви Вільно з округом і справа пропала. Ніхто на цю польську затію не моргнув, включаючи туди й Антанту. То саме було б сталося з Українською Галицькою Державою, це річ певна. Тому не приходиться нам плакати, що Галицький Уряд не вдався в торги над нашею землею з місією Бартельмі. Ця місія повинна була наказати полякам забрати свої військові відділи зі Східньої Галичини, в якій українці мали більше двох третіх свого населення, а територію замешкалу в біль­шості українцями, залишити в спокою. Цього вимагала спра­ведливість, але Бартельмі свистав на справедливість. Результатом того всього було, що панами ситуації у Східній Галичині і в Польщі сталися большевики. Дістали поляки те, чого бажали, а Захід також. Галицька Держава впала, але також відкрила большевикам браму на Польщу й Европу. Це сумний факт, але, на жаль, правдивий. В цій однак справі не­ма по стороні українців ніякої вини.

(Семен Шевчук. Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької Землі. 1918—1939. – Торонто, 1965)