Наталка Космолінська

19 лютого Львів прокинувся із спаленою військовою частиною, розгромленими райвідділками та обласним управлінням міліції і... розбитими сецесійними вітражами облпрокуратури. Унікальну пам’ятку архітектури і мистецтва, що перестояла дві світових війни, фашистів і совєтів, в революційній (провокаційній) ейфорії потрощили молоді вандали, які помстились споруді за злочини її арендаторів.

 

 

Читаючи нічні повідомлення про захоплення прокуратури, навіть не відчула натяку сумніву в думках – що ж там з вітражами? (Бо це ж цивілізований Львів, що їм буде? Перед тим же ж цілком чемно захоплювали ОДА.) І ще вранці, в розмові з донькою  про нічні львівські події, на її перше запитання – а що з вітражами, все ок, це ж Львів! За годину дійсність поставила мене перед фактом, таки так: вишукана «скляна луска» вхідних дверей – практично в друзки, від зворушливого вітражу з вітрильником над ними залишився невеличкий уламок, помпезний вітражний ансамбль сходів, що проглядається в шпаринах зачинених нині від цікавих дверей, теж світить дірками. А кажуть, що й в залі... Попри шок згадую, як тішились німецькі реставратори в купі з нашими, коли цю браму оце щойно (минулого року) відреставрували.

 

 

Коли 2004 року сама писала статтю про львівські вітражі на замовлення столичного дизайнерського журналу, «цвяхом публікації» були саме ці – з колишньої торгово-промислової палати, теперішньої прокуратури – найпишніші з усіх світських, які збереглись у Львові. Зрештою, здається, найпишніші в Україні. Ключове слово тепер – «були». Якось вже тоді за львівські вітражі було неспокійно, оце цитата з тамтої, десятирічної давності, статті: «Масова поява нових вітражів не звільняє місто від обов’язку думати про захист і реставрацію старих, які в процесі тотальних ремонтів щезають просто на наших очах. Хоча вітраж й називають «вічним живописом», але, щоби його знищити, вистачить одного руху (і одного каменю). Відповідно до темпу руйнації вітражів в історичному контексті Львова дуже сумнівно, що твори вітражного мистецтва, якими ми сьогодні захоплюємось, наші онуки зможуть побачити в натурі». Як виявилося по факту, захоплюються не всі. І те, що перший камінь у вітраж, можливо, кинула рука харківського курсанта міліції, не знімає провини зі своїх міщан – у натовпі було дуже багато львівських, які після першого несподіваного каменю не те що не втримали, впевнена, навіть не зойкнули.

 

Вітраж на сходах. Ця краса, щоб ви собі уявляли, метрів 7 заввишки.

 

Ввечері того ж дня у міськвідділі культури (за ініціативи Ірини Подоляк) відбувся «мозковий штурм» творчої інтелігенції та журналістів – в пошуках дієвого антивандального креативу. З найекстравагантніших пропозицій – затулити розбиті вікна прокуратури картинами сучасних львівських художників. Врешті решт прийшли до висновку, що заскладно і задорого. Постерами з картин – теж задорого! Значить, треба терміново вигадувати якісь влучні гасла і ч\б плакати, щоби на ксероксі множити. З ідеєю вийти наступного дня принаймні на толоку розійшлись. Зранку вулицю спільними зусиллями швидко відчистили, плакати поробили, по центру порозклеювали... Львів щоночі пильнують-патрулюють, отже, ніби все внормувалося. Але неспокій залишився.

 

Вразив не стільки сам факт руйнації пам’ятки (він все одно був лише тлом болю через несамовиті смерті на вулицях Києва). Вразила реакція на це молодих львів’ян творчих професій (!). Як от зафіксував Андрій Квятковський тут же таки, на «Збручі» в статті «Європа, культура, революція»:

«Тарас (вік – під 30; архітектор, випускник Львівської Політехніки): «Не можу зрозуміти цього жалю за історичними цінностями. Чим він породжений? Боїмося, що не зможемо зробити так добре, як зробили в 1911? Історичність не є цінністю в собі. Новий вітраж матиме, можливо, навіть більше історичне значення. ... Не хочу вступати в довгу дискусію, але ця консервація історичного стану і трактування "давності" як "цінності" – це досить молоде явище, і вірю, що воно минуще і тимчасове».

Андрій (1984 р. н., випускник Львівського університету):  «Дались вам ті вітражі».

 Ярослав (випускник ЛНУ 2010 року, мешкає у Франції): «Люди, ви смішні, чесно. Пошкодили тільки вітражі. Будівлі, яка збудована з каменю, нічого не загрожує».

Від себе можу доповнити цитатою з власної Fейсбук-сварки.

Адріана: «Чомусь навіть не думала, що за той один вітраж у Львові підніметься стільки скиглення. Ок, я теж за збереження архітектури і т.д. Але зараз так сталося. Здається ж, більше нічого настільки цінного не знищили? Невже воно зараз настільки важливіше тих забраних людських життів, щоб так те питання обсмоктувати? На це прийде ще час, ще буде той період, коли треба буде людям багато пояснювати і навчати. Можна й програму цілу для шкіл-коледжів-та ін. зробити, яка б привела тих підлітків самих до думки про збереження й відновлення культурного спадку...».

 

Мушу заперечити останній опонентці, що зараз якраз час на ВСЕ: збирати каміння, вичищати «Авгієви конюшні», позбуватися «рецидивів совка» і сучасного абсурду державно-соціальної деградації на всіх рівнях, і на рівні політичної етики, і на рівні шкали особистих естетичних вартостей. Щодо випадку з вітражами в прокуратурі – то це дуже показовий приклад того, що маємо сьогодні у Львові мешканців, більшість яких історії свого міста не знає, і оцього усього «старого» не толєрує.

 

Хто, на мою думку, винен, що маємо львів’ян, які не розуміють унікальності нюансів історії та культури славного на всю Україну і Європу міста-музею, в якому їм пощастило жити?

 

Винних багато: батьки, школа, навчальні заклади всіх рангів, ВНЗ (спеціалізовані і гуманітарні в першу чергу), музеї, міська влада від архітектури, місцеві мас-медіа, міська творча інтелігенція...

 

Батьки, тому що більшість – львів’яни в першому поколінні, самі не знають нічого і не хочуть знати про Львів. Знаю таких особисто більш ніж достатньо. Щиро дивуються, ой, а правда? Щиро вражені, у свої сорок-п’ятдесят вперше переступаючи поріг Галереї мистецтв чи Національного музею, цією красою... а ми й не знали! То це ще з тих кращих, які надаються, якщо ними опікуватись. Тобто, взяти за ручку і персонально на виставку завести.

 

Школа наразі не вчить, що історія і культура – серед головних надбань нації, через кому після свободи. Там функціонує радянська схема, коли історія з літературою – це щось третьорядне, після математики з фізикою, хімією, біологією... А про історію культури взагалі нікому не розходиться. Вона в підручнику з історії - останнім пунктом в кінці кожного історичного періоду, і більшість вчителів його радо оминають: і самі на тому не знаються, і часу традиційно бракує.

 

До комплекту маємо у Львові повне фіаско з нібито благою метою запроваджених уроків львовознавства – переважно їх скидають на тих вчителів, кому бракує годин (фізкультури або ОБЖЗУ – так було в «елітній» СШ №8, коли там вчились мої діти). Тобто, замість виховання міського патріотизму маємо абсолютну формальність, яка провокує в учнів лише байдужість і відразу.

 

У ВНЗ, навіть спеціалізованих гуманітарних і мистецьких, історія культури та мистецтва переважно теж у програмі по мінімуму (тож літературознавці вже про образотворче мистецтво нічого не знають). І викладаються слабенько, немає у нас у Львові доброї школи мистецтвознавців, навіть у Львівській Академії Мистецтв це все виглядає дуже сумно. Тож навіть із гуманітарних ВНЗ молодь виходить практично повними анальфабетами від мистецтва. Більшість (переконалась на власному досвіді) не знає слова «вітраж». А з пропозицій самоосвіти з історії мистецтва – один-єдиний приватний лекторій «Арт-Ключ» хіба назву.

 

Музеї міста, завдяки багатолітньому ентузіазму Зиновія Мазурика про музейну педагогіку вже знають, але впроваджують мляво. Окремі лекції та майстер-класи Національного Музею у Львові погоди в місті ще не роблять. З освітніми ж лекторіями в музеях весь період незалежності – глухо. Радянська влада вимагала освітньої роботи, вони проводили, теперішня не вимагає, то хто ж буде шукати зайвої роботи на свою голову?

 

Управління архітектури міста систематично закриває очі на численні добудови-перебудови-вбудови... Тобто, старий Львів постійно втрачає деталі (автентичну столярку дверей і вікон, брами, огорожі, череп’яне покриття дахів, ліпнину, вітражі... Перелік довгий). А населення звикає (вже звикло), що можна знищити, і тобі за це нічого не буде. Головні архітектори Львова (маю на увазі кілька останніх) старого міста не любили і не люблять, його шарму не цінують, їм ручки сверблять щось сучасного в центрі набудувати. Приклади у нас всіх на очах. Наприклад, щойно збудований офісний центр, таке собі чергове псевдо-ретро на вул. Гнатюка. Моє обурення не означає, що я проти сучасної архітектури. Навпаки, дуже її люблю. Але якщо й будувати вже щось при нагальній потребі в старій частині міста, то це має бути споруда класу «музей Ґуґенгайму» чи «луврської пірамідки». Але в нас наразі немає кому так будувати, сучасної школи архітектури, яка не те щоб конкурувати, була б хоч би співмірною зі світовою, ні в Україні, ні у Львові (як би Львівська Політехніка не пишалась своєю історією) немає. П’ятдесяти років вистачило, щоби виховати кілька поколінь архітекторів з «хрущобськими» мізками і смаками. Які тепер ведуться на замовлення багатих замовників «зробіть нам красиво...» То немає чому дивуватися молодому архітектору, який знає, як зробити вітраж кращіше ніж Захаревич з Желенським сто років тому. А хто, ви думаєте, проектував і дизайнував Межигір’я чи помешкання Пшонки? Отакі от таланти і проектували. Але, оскільки ширший загал на мистецтві не розуміється, то «хаває» цей кітч і прицмокує від захвату. Заповідник якщо й береться протестувати, то механізмів впливів на порушників не має. Як ото з тими ваннами на фасаді на Сербській. Коли ще був суворий-пресуворий припис їх демонтувати? А демонтували?

 

Більшість місцевих мас-медіа, з тих найтиражніших, як от «Експрес» чи «Високий Замок», уже давно зробили ставку на сантехніка і пенсіонерку, а, відповідно, «забили» на цю нуднуякуніхтонечитає культуру. Обмежуються шоу-скандалами, шоу-біографіями і вряди-годи коротенькими репортажами з гламурненьких (зрозумілих народу) виставок. Навіть сторінки культури поскорочували. У найпопулярніших інтернет-видань «ZIK» та «ZAXID.NET» теж окремої сторінки культури немає. Тож інтелектуали розпорошені по блогах чи окремих вузько-елітних – типу оце «Збруча» – виданнях, де переконують переконаних. То про яке формування громадської думки щодо популяризації культури та обговорення її проблем (на базі фахових рецензій, дискусій, оглядів) може йтися?

 

Щодо творчої інтелігенції Львова, то там теж з інтелектуалами, які розуміються на історії мистецтва з архітектурою, не густо. Диплом не ґарантує. А серед тих, хто розуміється, не так уже й багато ентузіастів (одиниці), яким не влом на щось там впливати і когось там виховувати... Погоди вони в місті наразі не роблять. Натомість погоду роблять попсовики від офіціозу, які завжди готові виступити на урочистому відкритті-закритті-ювілеї-святкуванні, покласти віночок, вручити грамоту... А от на захист вітражів я щось заяви не зустріла в пресі наразі ні від директорів львівських музеїв, ні від ректорів Політехніки з Академією мистецтв, ні від творчих спілок...

 

Що робити з тотальним львівським мистецьким анальфабетизмом та несмаком? А таки точно треба вже щось робити, бо ганьба же ж, вся Україна дивиться на нас, як на 100% європейців, а ми тут вітражі б’ємо. Або принаймні дивимося, як на наших очах б’ють. Як на мене, зараз якраз сам час всім небайдужим до культури розробити і запропонувати місту комплексну програму «культурного виховання» на всіх рівнях. Запропонувати лекції в допомогу шкільній програмі, зобов’язати ВСІ провідні львівські музеї таки запровадити лекторії, запровадити там же таки хоча б один раз на місяць безкоштовний вхід (принципово, щоби це був вихідний день), зробити раз на тиждень одну безкоштовну екскурсію по Львову для всіх бажаючих (щоби львівські екскурсоводи по черзі проводили, я перша підписуюсь)...  І т. д. – одним словом, треба зібратись і покреативити...

 

А з будинком прокуратури була дуже слушна пропозиція від Андрія Павлишина передати його (після того, як спільними зусиллями і, напевне, спільнокоштом відреставруємо) – консерваторії. Їм більше така краса пасує. А прокуратура розбиратися з порушниками закону і в простішому інтер’єрі може. Менше буде відволікатись. Тоді, по перше, всі львів’яни і гості міста нарешті будуть мати доступ до огляду ще однієї перлини так званого австрійського Львова. А, по друге, однозначно для пам’ятки архітектури належати консі ризиків менше. Бо це ще явно не кінець революції... 

 

 

24.02.2014