Похорони.

(З нагоди жидівських похоронів останніх жертв погромів і святої тори.)

Ми війшли в жидівську дільницю. Довга, сумна, брудна вулиця. Зразу кидається в очі розбитий та чорний від пожару дім. Останки передньої стіни стерчуть до неба й наче мертва рука велита-трупа, що просить там в горі о поміч. За тим ціла низка його товаришів з більше або менше повибиваними грізними дірами, чорними ямами, як чорними очима трупа дивляться і дивуються, що хтось ще цікавий оглядати їх.

Ідемо серединою вулиці. Перед нами море чорної живої маси. Вона посувається все вперед. Се мешканці того кварталу. Десятки тисяч голов з блідими, вистрашеними, повикривлюваними від болю лицями.

Скручуємо в бічну вулицю. Перед нами трупарня, а ще блисше довгий-довгий ряд білих плям. Се домовини. Заколисалося море чорної маси і почався похід. І раптом повітря продер страшний зойк; ніби виск шаліючої бурі... Чуєш його в горі і навіть здається під тобою в землі. Се плакали мами, сестри, брати. Плакали дрібні діти.

Нерви, непривичні до такої страшної музики, що проти волі вдирається десь у глибину мозку, в груди, в кожній твій живчик і тамує біг крови, віддих, тамує цілу твою свідомість. Мозок болить і ноги вчинаються під тягаром тих розпучливих акордів.

А перед нами все те саме: спалені доми, чорні ями в стінах, викривлені лиця, хоругви, як чорні птахи, що вимітають знад розвалин та тріпочуть великими крилами над нашими головами, все те не дає довгий час прийти до себе...

Минаємо великий будинок. На самому переді великий червоний хрест. І він не оборонив... Всі шиби вибиті: — се жидівський шпиталь!

Ми вже на горі страчення. Зойк і плач поплив знову сильніше по сніговому полі на горі. Перед нами вже окопище, а до нього двома широкими струями, що як вужі повзають по білому снігу, пливуть сотки, тисячі...

Перед брамою шпаліром жидівська молодіж та жидівські жовнірі, ще в австрійських мундурах. Наперед мерці, а за ними тора, свята тора, що віки цілі, століття цілі пережила в тій старій, вже до землі припавшій біжниці. Тепер її ховають.

І поклали їх усіх разом перед цвинтарною каплицею.

Перед домовиною тори — молодий, блідий Жид з нездоровим, фанатичним лицем. Він не плаче й не стогне, тільки навпів божевільним зором обіймає дві домовині. В одній та свята тора, а в другій її сторож, старий шамес, що в обороні її життя своє віддав.

Так, — вони впали, святу тору кинули, топтали, а старий шамес боронив... І він тепер тут, біля них не плаче, не ридає, тільки від часу до часу руками обіймає домовину тори та домовину батька. А побіч заводить молода дівчинка та мати-старуха. Побіч шамеса лежить син її, правник, якого убили, бо гроший не мав...

Плач, стогін і оклики болю, що щораз сильніще заповняли окопище, раптом затихли.

З галєрії цвинтарної каплиці, говорив раббі. Старець плакав і серед плачу вилітали якісь уривані слова з старечої груди. А потому говорив іще хтось другий і третий.

Хтось пращав ті помордувані діти, — що наче вінком облягли домовину тори й шамеса — і говорив щось до сих живих дітий, що тисячами прийшли їх попращати.

Я не розумів. Але нараз заплакало все, все, все, а серед того плачу вибилося на перше місце дзвінке, сильне ридання дїтий.

— "В зрабованних та відорванних подушках, так, в одній з них найшли — малесеньке, двомісячне дитя... Мами не найшли, бо мама... спалилась".

І знову плач дітий чути... — — —

Не можу більше — іду.

А за мною лунає сей плач...

*

А може се воскресеннє жидівського народу!?

[Вперед, 01.12.1919]