Львів'яни, пильнуйте!

Кожна революційна ситуація виносить на гребінь хвилі не лише героїв, але й їхніх антиподів. Адже у перехідний період злочинці мають набагато більше шансів половити рибку в каламутній воді та залишитися непокараними. Події у Львові в ніч проти 19 лютого та в наступні дні дуже чітко це продемонстрували. З одного боку це був народний гнів за злочини представників влади, а з іншого – він дуже швидко набув таких масштабів, що збитки різного штибу сягнули величезних розмірів – від мільйонів гривень матеріальних втрат до знищення документів силових структур, без яких не можна буде притягнути до відповідальності реальних кримінальників. Тому питання про те, чи не були львівські протести частиною спланованої акції на кшталт керованого хаосу, не є настільки фантастичними, як би цього хотілося.

Ті, хто мав змогу спостерігати за ніччю гніву, мав би зауважити досить велику узгодженість дій «штурмовиків» – вони чітко знали, куди йти і що робити. Як потім виявилося, дехто цілком випадково прихопив із собою болгарки, щоби різати сейфи і нищити документацію. Це трапилося практично скрізь, крім податкової.

На початках, коли ламали двері в будівлі на площі генерала Григоренка і розкладали багаття з меблів, це можна було сприйняти за хвилю народного обурення, яке вилилося на Богу душу винні речі. Але потім у вогонь пішли папки з документами, які методично і цілеспрямовано виносили молоді люди, зокрема, й тендітні дівчата. Будівлю неодноразово пробували підпалити і частково це вдалося, але пожежники загасили вогонь.

Що ж до документів, то очевидно, там були переважно справи проти геть не політичних, а цілком кримінальних злочинців. Зараз їх у спішному порядку відновлюють "дідівськими методами", бо ж постраждала ще й електронна система доступу до реєстру досудових розслідувань. Якщо до цього додати два розгромлені райвідділи і викрадену зброю, то вибух народного гніву отримує дещо інше забарвлення – адже тієї ночі на руках опинилися автомати, пістолети, кулемет і снайперська гвинтівка, а система охорони правопорядку була фактично знищена, бо до всього цього міліціонерів з вулиць наче корова злизала. Відтак львівський криміналітет чи якісь провокатори отримали чудові шанси безболісно для себе зайнятися улюбленою справою – бити й віднімати.

Керівники міліції кажуть, що в натовпі, який штурмував будівлі силових відомств, були молодики, що активно розігрівали людей радикальними гаслами, а коли ситуація доходила до точки кипіння, відходили вбік і давали можливість заведеним людям трощити та ламати все довкола.

Головне питання – хто ці люди? Міліція каже, що розслідує це, адже за фактом викрадення зброї відкрито кримінальне провадження. Натомість представники Львівської обласної ради твердять, що це так звані «тітушки», яких прислали до Львова, щоби зворохобити ситуацію.

Частково це судження отримало підтвердження наступного вечора, коли агресивні молодики зібрали колону в центрі та пішли до «Епіцентру» на Богдана Хмельницького, щоби спалити майно регіоналів Герег. Якби не Самооборона та розважливі люди, то так би й сталося, а за Львовом міцно закріпилася би слава міста погромників, яку з задоволенням тиражували по всіх прогресивних українських та російських телеканалах.

Саме там учасники акції зауважили групу молодиків, які постійно розмовляли по телефону і крутилися біля буса з заклеєними номерами. Коли люди та журналісти почали цікавитися цими хлопцями ближче, то нарвалися на агресію. Відтак бус утік, а за ним почалася погоня.

Депутат обласної ради Андрій Корнат розповів львівським медіа, що один із пасажирів цього буса (таки затриманого) зізнався, що він нібито курсант Харківської академії внутрішніх військ. Якогось іншого підтвердження словам хлопця нема, відтак і надто великої віри такій заяві. Бо ж цілком може бути, що такі слова також є частиною якогось плану, бо ж віднедавна Харків для львів’ян асоціюється не зі Сковородою, Хвильовим чи Жаданом, а з Кернесом, Добкіним та «Оплотом».

Заступник голови Львівської обласної ради та колишній керівник міліції Львівщини Василь Пісний заявив, що провокаціями займається група молодиків, що прибули саме з Харкова. Він назвав цифру у понад сто осіб, які підбурювали місцевих жителів до якихось радикальних дій. І робилося це для того, щоби Київ мав привід до введення надзвичайного стану.

Це дуже велике число, адже ці люди мали десь жити і щось їсти. І, в принципі, їх не надто складно вирахувати, бо ж поводяться та розмовляють зовсім по-іншому. Цілком слушним у цьому контексті виглядає зауваження одного з користувачів соціальних мереж, який розповів про те, що чув від одного з активістів захоплення прокуратури слово "парадне", тобто по-львівськи "брама" або ж "головний вхід". Таке слово характерне для тих регіонів України, що перебували під Росією, а не для Галичини.

Водночас автор цих рядків чув, як розмовляють учасники захоплень: переважно це місцеві молодики, які спілкуються галицьким варіантом суржика, хоча чулася й російська. Проте молодики дуже чітко знали, куди йти, зокрема, коли запалали багаття біля прокуратури, один із юнаків закликав трощити Галицький райвідділ з цілком «львівським» акцентом.

Так чи інакше, але відкидати припущення про те, що якась сила намагалася дестабілізувати ситуацію у Львові саме в момент найбільшої напруги на Майдані, геть не позбавлена ґрунту. До цього слід додати тотальну відсутність міліції. Можливо, правоохоронці вирішили перечекати спалах народного гніву, хоча не можна виключати щось інше.

До речі, буквально за кілька годин до початку цих захоплень начальник міліції Львівщини Олександр Рудяк застерігав гарячі голови від радикальних дій, бо у нього, мовляв, під рукою дивізія, тобто майже 8 тисяч особового складу, і він дасть раду буд-якій ситуації. Та коли дійшло до радикальних форм протесту, начальник міліції, на щастя всіх, вирішив не застосовувати зброю і зберегти людські життя.

З іншого боку, на момент цих акцій ставлення львів’ян до силовиків загалом і до міліціонерів зокрема, було вкрай неґативним, адже на Майдані людей почали вбивати. Тому градус толеранції впевнено повз до нульової позначки, і люди, надивившись телевізор, конче потребували розрядки неґативних емоцій. Мабуть, тому будівля міліції чи прокуратури стала уособленням отого зла, яке конче слід знищити.

До цього не варто забувати, що чимало середовищ у місті мали давні претензії до силовиків – від "карпатівських" ультрасів до системних противників режиму на кшталт "Автономного опору" чи яких мало відомих прихильників анархізму чи антиґлобалістів. Свідченням того є написи, якими миттєво прикрашали стіни «завойованих» будівель на кшталт «Міліція проти народу» чи «Мир хатам, війна палацам».

Ну і не треба забувати про кримінальний елемент, для якого розгромити міліцію – суцільне свято. Саме таким людям мимоволі прислужилися львів’яни, адже наступними днями кримінал чи "тітушки" (чи всі вони разом) підняли голову і почали свою діяльність. На щастя, хміль вивітрився дуже швидко, і городяни самі стали міліцією, організувавши загони самооборони, щоби патрулювати вулиці.

Уже зараз досягнуто порозуміння з міліцією, яка поступово повертається до виконання своїх службових обов’язків, а мер Садовий проштовхує ідею підпорядкування міліції громадської безпеки місцевій владі, а не міністерству.

Одначе рано тішитися, бо ситуація в країні залишається вкрай непевною. І зважаючи на роль Львова в акціях протесту у столиці, треба визнати, що події 18-20 лютого стали для львів’ян добрим стартовим майданчиком, який дозволить визначити ймовірні загрози і вкаже на слабкі місця. Але водночас треба бути напоготові, бо спроби провокацій чи навіть диверсій можуть повторитися.