Ми знаходимося поміж двох знань майже меланхолійного характеру, які наважуються вселяти слабку надію, яку ніколи не зможуть повністю обґрунтувати. Незважаючи на свої відмінності, обидва вони шукають – з однаковою наполегливістю – сенс життя
Частіше, аніж йому хотілося, філософові та математику Бертрану Расселу доводилося чути наступне питання: «Що на вашу думку є важливішим – етика чи релігія?» Зі звичною для нього невимушеністю та рішучістю він зронив наступну відповідь: «Я об’їздив достатньо країн, які належать до різних культур; у жодній з них мене не питали про мою релігію, однак у жодному з цих місць мені не дозволяли красти, убивати, обманювати чи робити щось негідне».
В такий виразний спосіб обстоював Рассел тезу, якій віддав немало енергії: без релігії жити можна, без етики – ні. Важко з ним не погодитися. Однак ймовірно, він усвідомлював, що зазначені ним етичні мінімуми – не вбивати, не красти, не обманювати, не робити чогось негідного – також перейшли до нас як спадок великих релігійних геніїв, як от Буда, Конфуцій, Мойсей, Ісус чи Магомет. Тобто: етика та релігія зазвичай йшли разом, рука в руку, об’єднували зусилля. Бо й справді: 83% людей пов’язують свій етичний обов’язок з належністю до однієї 10 тис. релігій, які існують на нашій планеті.
Цю рішучу волю до взаємодії не оминули тертя і розбрат між етикою та релігією. Майже століття тому, у 1915 р., філософ Герман Коген, який належав до школи неокантіанства, задався ціллю залагодити давній конфлікт між етикою та релігією. Його пропозиція була ясною: релігія повинна розчинитися в етиці. Він стверджував, що це буде найбільшою звитягою релігії. Ба більше: мірилом істинності релігії є її здатність принести себе в жертву і сховатися в етиці. Таким чином ми приходимо до того, що етика є критерієм істинності релігії, тези, яку передрік Фейєрбах, найсуворіший критик релігії: «Справжньою релігією є етика».
Утім, можливо, усе дещо складніше. Ясна річ, етика не є поганим призначенням для чогось або когось. Однак релігія не пристане на те, аби значною мірою розчинитися у ній. Вона волітиме залишатися її супутницею. У дійсності і та і та здолали великий шлях. Разом вони пройшли важкі етапи і пізнали схожі злигодні та невдачі.
Це не правда, що етика починається там, де закінчується релігія. Традиційно ми покладаємо відповідальність на етику за те, що повинні робити, і приберігаємо для релігії завдання управляти тим, чого нам слід сподіватися; але дуже ймовірно, що такий розподіл завдань не є доречним. Те, що насправді завжди намагалися робити як етика, так і релігія, це представляти зрозумілу картину життя на землі.
Як в етиці мова йде не лише про правильність людських дій, так і релігія не стосується виключно відносин людей з їх богами. І та і та орієнтовані на більш загальну, більш всеохоплюючу зрозумілість. І та і та шукають – з однаковою наполегливістю – сенс життя. Хтось сказав, що слово надія об’єднує їх обох. Справді: той, хто наважується вимовити слово «надія» – «мрія пильного» як назвав її Аристотель, – говорить, принаймні неявно, про етику та релігію. Ми знаходимося поміж двох знань, які наважуються вселяти слабку надію, яку ніколи не зможуть повністю обґрунтувати.
Ні етика, ані релігія не приймають, наприклад, остаточну кончину. «Через особисту гідність» марксистський філософ Е. Блох повставав проти очевидності того, що ми, люди, «сконаємо так само, як худоба». З велетенським антропологічним запалом він доводив, що при житті він відрізнявся від худоби: писав книги, наприклад. Тож він вважав, що ця відмінність збережеться також і після смерті. І просив допомоги в етики і в релігії, допомоги у формі надії: «Принцип надії» – так називається його найважливіший твір. Він завжди згадував «отьмарену надію», тобто непевну, слабку. «Тверда» надія християнства здавалася йому чимось надмірним.
«Є розділи етики, - визнавав Арангурен, великий іспанський філософ, – за які я би не знав як взятися, якби не робив це через релігію». Як приклад він наводив солідарність, яку вважав «спадкоємицею християнського братерства». Арангурен завжди обстоював, як це робили і Блох, і значна частина філософів західної традиції, відкритість етики до релігії. Це не означає, що етика та релігія врешті-решт ототожняться. Це правда, що ймовірно всі релігії наставляють своїх вірних: чини добро, уникай зла. Усі вони дотримуються золотого правила: «Поводься з іншими так, як хочеш аби поводилися з тобою». Рабин Гіллель стиснуто виклав етичну сутність всіх релігій у дуже простій, однак вражаючій формулі: «Будь добрим, сину мій». Однак не все в релігії є етикою чи моральністю. Релігійна позиція пов’язана з таємницею, переляком, обожнюванням, звеличенням, самовіддачею.
Відкритість етики до релігії також не означає, що етика не вміє самостійно визначати та фіксувати моральні цінності. Досвід вказує на протилежне: часто великі етичні здобутки сучасності досягалися всупереч фронтальній протидії релігії (краще було б сказати - церков). Етика є автономною, не залежить від релігії; однак вона виграє, коли прийме дієві імпульси, які та їй пропонує.
Врешті-решт ця відкритість не означає, що етика вимагає від релігії, аби та позичила їй свого Бога, аби таким чином досягнути досконалого обґрунтування своїх норм. Ми далекі від цих теоцентричних мрій. Етика навчилася – не без випробувань – жити без потужного обґрунтування; вона знає, що – як і багато інших важливих ділянок життя – не може науково випробовувати підвалини, на яких стоїть. «Ніщо, варте того, аби бути доведеним, не може бути ані доведено, ані спростовано», повторював Унамуно. Етика та релігія врешті-решт осягнули, що, окрім наукового, існує значуще. І ця остання є єдиною сферою, де вони можуть проявитися.
Тож в чому полягає відкритість етики до релігії? Перш за все: існує етика сусідства, яка може йти рука в руку з релігією, але також може цілком обійтися без неї. Вона виступає за справедливий розподіл культури і наявних матеріальних благ. Вона є реалістичним намаганням сприяти рівновазі, співіснуванню та діалогу. І ніколи не забуває про утопію справедливості як постійний відволікаючий засіб.
Однак поряд з цією етикою сусідства, невибагливою та уважною до невідкладних насущних потреб, існує інша етика – не знаю, яке їй дати визначення, – яка не обмежується тим, аби знайти найкращу і найсправедливішу конфігурацію сьогодення, але й наполегливо задається питаннями про тих, кого вже нема. Звертає свій погляд, сповнений тривоги, на тих, хто нам передував, намагаючись привнести зміст туди, де його не було. Це етика, яка не лише діє на сьогодення, але й розмірковує минуле тих, з ким несправедливо обійшлася історія. Вона згадує про зруйновані і розбиті життя. Саме тут етика може утворити альянс з релігією. Етика жадає цілющої витонченості, яку воскрешає в пам’яті християнська традиція, можливого майбутнього місця дії, де не буде ні жертв, ні катів. Похмура перспектива того, що все може залишитися таким, яким було впродовж історії людства, спонукало навіть невіруючих мислителів пропонувати майбутні сценарії визволення. В Унамуно було багато послідовників в його бажанні, аби «наш багатостраждальний людський рід був чимось більшим, аніж похмурою процесією привидів, які приходять нізвідки і йдуть в нікуди». Можливо, настав момент згадати іншого великого філософа Юргена Габермаса, представника «франкфуртської школи». Найбільше занепокоєння, сказав він, викликає «необоротність страждань минулого – несправедливість, вчинена супроти невинних людей, з яких знущалися, яких принижували і вбивали, – які не в людській владі виправити». І додав: «Втрачена надія на воскресіння часто відчувається як велика порожнеча».
Релігія супроти будь-якої надії сподівається на добрий, рятівний фінал; етика наполегливо розпитує релігію про обґрунтованість цієї надії; релігія в свою чергу посилається на таємницю, на мовчання; оскільки етиці також відоме слово таємниця, і вона також знається на мовчанні, обидві вони врешті-решт добре уживаються.
Мануель Фрайхо, професор філософії та релігії Національного університету дистанційної освіти
Manuel Fraijó
¿Vivir sin ética, vivir sin religión?
El País, 08.02.2014
Зреферувала Галина Грабовська
18.02.2014