Проблема не в тому, що є крикливі й навіжені ідіоти, які вимагають цензури і заборон, а в тому, що з ними рахуються і вивчають їхні дурнуваті вимоги.
Кільки тижнів тому це коментував у цій газеті Хорхе Марірродріга: студентська спілка Школи східних та африканських досліджень Лондонського університету «вимагає, аби з програми було виключено таких філософів, як Платон, Декарт і Кант, бо вони були расистами, колоніалістами і білими». Припускаю, що також вимагатимуть (нині всі на світі вимагають, навіть якщо не в тому становищі, щоб це робити) виключення Геракліта, Аристотеля, Гегеля, Шопенгауера і Ніцше. Ця новина говорить сама за себе, і єдине, що лишається зробити – це виснувати, що ця спілка складається із заплішених дурнів. Проте ясно, що йдеться не про окремий і оригінальний випадок. Кілька місяців тому ми читали – насправді, вже енний раз, – що в деяких американських школах просять заборонити такі класичні твори, як «Убити пересмішника» і «Пригоди Гекльберрі Фінна», бо в них фігурують «расові обрáзи». З огляду на те, що ці два класичні твори є якраз антирасистськими, підозрюю, що неприйняття викликає те, що деякі персонажі є расистами і вживають слово «нігер», яке нині є настільки відворотним, що його називають «словом на Н».
Проблема не в тому, що всюди є крикливі й навіжені ідіоти, які вимагають цензури і заборон, а в тому, що з ними рахуються і вивчають їхні дурнуваті вимоги. Якомусь комітетові довелося обговорювати ці дві книжки (їх таки не викреслили з програми), однак це обговорення вже є доволі симптоматичним і серйозним. Також аналізують претензії до «Щоденника Анни Франк», «Ромео і Джульєтти» (мабуть, тому, що головні герої є неповнолітніми) і навіть Біблії, якій закидають «релігійну точку зору». Оскільки за своєю суттю вона є релігійною книгою, я не знаю, чого добиваються скиглії. Щоб вона її не мала?
Нині нема нікого, хто б не протестував, не був жертвою, не вважав себе чимось ображеним, не належав до якоїсь утискуваної меншини чи колективу. Для дурнів нашого часу характерними є крайня вразливість, малодушність, у них така тонка шкіра, що їх все ранить. Колись я вже говорив про прагнення американських студентів, аби ніхто їм не говорив нічого, що їх би дратувало чи виводило з рівноваги, не пояснював це на заняттях, яким би історичним воно не було; про їхнє прагнення не читати твори, в яких є зґвалтування, вбивства, міцні слівця, будь-що, що вони вважають неприємним чи «загрозливим». Вони вимагають, аби університети були «безпечними просторами» і щоб не було протистояння ідей, бо деякі з них їх непокоять. Це якраз протилежне тому, чим університети були завжди: місцями дискусій та академічної свободи, в яких вивчають все, що є і що було на світі – і доброго, і злого. Тому нема нічого дивного, якщо думають, що нині все виглядає як «провокація». Одного з керівників «Барси» миттєво звільнили, бо він наважився висловити думку – яке блюзнірство – що Мессі без своїх товаришів Іньєсти, Піке та інших не був би таким видатним гравцем, яким є. Що й було доведено його грою з Аргентиною, де в нього інші напарники. І так щодня. Будь-яка критика зовнішнього вигляду чи звичаю якогось місця сприймається як образа всіх його мешканців, будь то Тордесільяс з його биком чи Буньйоль з його зателепаною «томатіною».
Тиск на свободу думки зробився нестерпним. Слова настільки зважують – щоб не образити якогось галасливого дурня чи легіони, які негайно до нього приєднуються в соціальних мережах, – що майже ніхто не говорить те, що думає. І майже ніхто не насмілюється сказати «це нісенітниця» отій спілці в Лондоні чи тим вразливим батькам, які прагнуть усунути зі школи класику. Рано чи пізно мала бути реакція на такі обмеження свободи. Зле те, що дурням одного знаку можуть суперечити дурні протилежного знаку, як це ми побачили з підйомом Ле Пен і Путіна та перемогами Брекзиту і Трампа. Виборці останнього аплодували його хамству і дурості, його справді расистським і мачистським висловлюванням, його насмішкам над неповносправним журналістом, його агресії. Мабуть, є великий відсоток громадян, ситих по горло політично коректним тоном і пригнічених ним, які збунтувався, звівши на престол протилежний тон.
Хтось такий самий простакуватий і недоумкуватий, як ті лондонські студенти, цензори «білих філософів». Не хтось розсудливий та енергійний, здатний одного разу сказати: «Це навіть не обговорюється», – а такий самий бевзь, що не знає міри, як і ті, з ким він воює. Коли віддають територію дурням і сприймають їх всерйоз, коли вони нав’язують свої дурниці і командують, результатом зазвичай є абсолютне здурніння місця дії. Одні дурні протистоять іншим, а розумне життя опиняється в куті. Коли воно підгинає хвоста, покидає поле бою, відходить вбік, то врешті-решт від нього нічого не лишається.
Javier Marías
Cuando los tontos mandan
El País, 29.07.2017
Зреферувала Галина Грабовська
10.08.2017