Важливим є не те, аби нейтралізувати молодих людей, які здійснюють теракти, хоча й це чимало. Найважливіше – нейтралізувати дорослих, які ними керують.
Поки щось діється, важко, а іноді й неможливо уявити, як це сприйматимуть і оцінюватимуть по його завершенні; в кожному разі, треба чітко усвідомлювати, що судитимуть про це цілком інакше – відповідно до того, якою буде розв’язка або, кажучи ясніше: відповідно до того, хто виявиться переможцем. Недарма повторюють, що розповідь чи історію завжди оповідають переможці, принаймні в першому читанні. Поки тривав нацистський режим, щодо ницості якого майже весь світ дійшов згоди багато десятиліть тому, мільйони людей – і були то не лише німці – вітали його і боролися за його остаточну перемогу чи з усіх сил жадали її. Мільйони інших – залякані чи покірні – вважали її неминучою. Були люди, які ненавиділи той режим, але вирішили убезпечити свої заощадження, перевівши їх у марки, переконані, що в найближчому майбутньому то буде надійна валюта.
Тепер, коли вже п’ять років ЕТА не вбиває, не викрадає і не вимагає, дехто з тих, хто її підтримували чи виправдовували, починають дивуватися зі свого доброзичливого чи заохочувального ставлення до цієї терористичної організації. Після здивування – це дуже ймовірно – прийдуть заперечення і самообман; і будуть жорстокі abertzales (баскські націоналісти) і Арсальюси, які з апломбом скажуть: «Я? Я завжди перекривав кисень ЕТА», – так само, як в Німеччині й Австрії виявилося, що ніхто не був нацистом, в Італії ніхто не був фашистом, а в Іспанії – багато років опісля – ніхто не був франкістом. Тепер є баски, які у світлі роману «Батьківщина» чи значно давніших книжок (наприклад, «Супроти забуття», яку Крістіна Куеста написала, коли ЕТА була дуже активною) звертають увагу на ницість значної частини свого суспільства, малодушність, жорстокість, яку застосовували до жертв і їхніх родичів; на те, що частина цього суспільства не вдовольнялася тим, аби вбити перших, їй потрібно було вбити їх кілька разів, тобто добити, принизити, знеславити і осквернити їхні могили. Однак цей процес є повільним і, ясна річ, частковим: є багато тих, хто досі обожнює ЕТА, ба більше: виправдовує її при допомозі цієї лукавої фрази: «Тоді були інші часи» (треба бачити, як міняються часи, коли для когось це має значення); і є політичні партії, наприклад КУП чи Подемос, які – навіть не будучи баскськими – не приховують своєї симпатії чи співчуття до членів ЕТА й об’єднуються з їхніми політичними спадкоємцями, аби правити у тому чи іншому містечку, місті чи навіть автономній області.
Можливо, ЕТА досі нікуди не поділася. Почнімо з того, що її не розпустили. А може, ніщо з того, що мало місце, ніколи повністю не припиняється. В Іспанії є численні франкісти, які це визнають чи зле приховують; в Європі бадьоряться неонацистські формування; навіть Ку-клукс-клан показує свій капюшон, переконаний у потуранні президента Сполучених Штатів, дефективного Трампа, який перебуває за крок від того, аби стати правопорушником. Часто ми думаємо, що «ідеї» та переконання зникають, але більшість з них дрімає в очікуванні підходящого пробудження. Недавно я бачив відео 1958 р., на якому тодішній єгипетський президент Насер кепкує з вимог Братів-мусульман, аби хіджаб був обов’язковим для жінок. Чутно відвертий регіт асистентів, схожий на той, який ми почули би нині в Європі, якби хтось запропонував повернутися до феодальних звичаїв. Були «ідеї» і переконання, які в Єгипті 1958-го здавалися похованими так само, як і в інших арабських країнах. Тому запитуєш себе, як сприйматимуть і оцінюватимуть ДАІШ чи Ісламську державу з її тероризмом, коли вона припинить своє існування, – якщо й справді припинить. Є сотні тисяч людей, які з нею згодні і бажають її остаточної перемоги. Які аплодують, коли кілька недоумків (ой, юнаків, якими маніпулюють; як мало платять за свої злочини ті, хто ними маніпулює, жалюгідні релігійні чи політичні агітатори) плюндрують чудові Лас-Рамблас в Барселоні чи морський бульвар в Ніцці; коли хлопчиків і дівчаток посилають принести себе в жертву, підірвавши вибухові пристрої – такі ж великі, як їхні тільця. Є жінки, які намовляють дівчат приєднатися до воїнів Ісламської держави – і їм добре відомо, що тих чекає там сексуальне рабство, що вони там будуть здобиччю. На відміну від нацистів, які приховували свої табори смерті, як могли, Ісламська держава проголосила, що геноцид є її метою: йдеться про те, аби знищити «невірних», тобто більшу частину світу, включно з мусульманами-шиїтами, і тих, хто їй не скоряється. На щастя, ця мета є нездійсненною; але сотні тисяч осіб, які її прославляють, – це колективна аномалія, порівнянна з нацизмом. Останній перестали добре сприймати лише тоді, коли йому поклали край, коли він зазнав поразки. Важливим є не те, аби нейтралізувати молодих людей, які здійснюють теракти, – хоча це чимало. Найважливіше – нейтралізувати дорослих, які ними керують, їх обдурюють і приносять в жертву, а самі при цьому комфортно спостерігають за видовищем. Як отой імам з Ріполя і йому подібні, а також їхні зверхники.
Javier Marias
Mientras las cosas suceden
El País, 17.09.2017
Зреферувала Галина Грабовська
25.09.2017