Стриманість зникає в твітах. Та на виборах надається реальна влада, і саме на них найменше можна давати волю роздратуванню.
Ціле щастя для вас – а особливо для мене, – що ви не бачите перших варіантів моїх статей. Коли щось мені видається несправедливим – чи помилковим, цинічним, образливим, оманливим, пуританським, чи попросту дурним, – я виплескую все своє обурення і сарказм у цих чернетках і в них говорю навпростець те, що думаю, не церемонячись. Не хвилюйтесь, я лише зрідка вдаюся до міцних слів, це не мій природний стиль. Але я більш ущипливий і зухвалий, бо знаю: те, що не побачить світла, не матиме наслідків. Написавши перший варіант, я відкладаю текст на якийсь час – досить і чверті години – і беруся за другий, який згодом зазнає ще кількох виправлень та змін, вже від руки. В остаточній версії я намагаюсь угамувати себе й нюансувати, часто понижую тон, змінюю чи викреслюю надміру різкі або гострі епітети, намагаюся бути більш поштивим чи менш неввічливим, уникаю узагальнень та перебільшень (гаразд, без перебільшень нема розваги); а якщо б’ю лапою когось конкретного, то обрізаю нігті перед тим як повернутися за друкарську машинку. Це те (як я собі уявляю), що робили впродовж історії всі ті, хто писав у пресі дискусійні статті. Якщо я не кажу «всі ті, хто пишуть», то це якраз тому, що серед багатьох втрачених в останні десятиліття здатностей є й здатність розрізняти між тим, що можна сказати приватно, і тим, що є допустимим на публіці. Раніше знали: те, що хтось ляпнув при вечері з друзями, не може слово в слово передаватися ані в заявах з мікрофонами, ані в газетній колонці. І не лише тому, аби не наразитися на можливий позов за образи і дифамацію, а й через почуття відповідальності: людина мала звичку стежити за собою – тут я несправедливий чи непоштивий, тут впадаю в необ’єктивність чи наближаюсь до лицемірства, тут роблюся істеричним чи мелодраматичним, тут несу маячню, тут недостатньо обґрунтовую або мені бракує аргументів, тут я голослівний чи переборщую з пересадою.
Цей другий етап переосмислення і дискретності (слово, що вийшло з ужитку) для багатьох людей перестав існувати. У пресі і заявах (гляньте на заяви політиків), та особливо в твітах тощо. Вже мало хто думає про згадане мною раніше: про наслідки. Скоряються найбільш примітивному і негайному імпульсу, пишуть щось прожогом і поширюють, не давши йому вистигнути, не подумавши двічі, без можливості каяття, виправлення чи уточнення. Інфантильна потреба вилити душу, змагання за те, аби здійняти більше галасу, нарцисистська гонитва за ретвітами, бажання побачити, як тебе заохочують твої фоловери, які завжди просять «більше крові», змушують надто багато людей говорити на публіці так, наче вони це роблять серед своїх близьких за стійкою бару. Потім вони стикаються з тим, що їх не приймають на роботу через те, як вони висловлювалися, або через фото у п’яному стані, яке вони розмістили; з тим, що вони здобули вічну ворожість тих, хто від них постраждав; з тим, що хтось, з ким вони навіть не знайомі, безжальний до них.
Усе це, яким би серйозним і згубним воно не було для самих язикатих, не є й наполовину таким важливим, як зараза негайності та інстинктивності в інших справах, особливо при голосуванні – чи то на виборах, чи то на референдумі. Там непродуманість наслідків може виявитись смертельною. Гаразд, ми згодні, що вже віддавна більшість з нас змушена голосувати за те, що викликає в нас меншу огиду, тому що часто всі опції є бридкими чи вкрай неприємними. І це призводить до того, що щораз більше людей голосують озлоблені, щоби «покарати» політичний клас, «налякати» його чи попросту познущатися з нього. Саме так, без сумніву, були вкинуті численні бюлетені за Трампа і Брекзит, за Ле Пен і Вілдерса, за CUP в Каталонії і немало бюлетенів за Podemos у решті Іспанії. Тепер все більше голосують так, як пишуть твіти. Проблема в тому, що так само, як помічений і прочитаний твіт може потягти за собою вже згадані наслідки на особистому рівні, голосування призводить до колективних і непоправних наслідків впродовж чотирьох чи більше років. Є не лише «наступний день» після виборів чи референдуму, є десятки нескінченних наступних місяців, впродовж яких обрані мають час підтримати нові закони і скасувати існуючі, ліквідувати права, розпустити парламент і контролювати пресу і суди, вирішити, що вже не буде розподілу гілок влади; в найгіршому випадку, вже не можна буде голосувати; а всіх дисидентів проголосять зрадниками і підривними елементами. На виборах надається реальна влада, і саме на них найменше можна давати волю роздратуванню, імпульсивності, простому бажанню «вигнати». Тому що завжди «впускається» когось іншого, можливо, ще гіршого. Усі ці дні настають, і раптом ти у відчаї бачиш, що отой одноденний напад злості (чи ефемерний афект) змушує нас кожного ранку – і ці ранки безконечні – протирати очі, аби повірити у те, що найвпливовішу посаду в світі займає авторитарний і непідхожий олігарх.
Javier Marías
Desalojar es siempre alojar
El País, 30.07.2017
Зреферувала Галина Грабовська
03.08.2017