Шість слів у наголовку над цими рядками — це коротка, але мабуть найвірніша характеристика становища Варшави до української проблєми в наших днях. Якої Варшави? Кожної, всіх кол і верст. Мабуть ніколи ще погляди львівської трійці "розгістеризованих старців" — Грабського, Буяка, Ромера — не мали стільки прихильного й приязного відгуку у варшавських настроях, що нині. Іншими словами, українська проблєма перестала в останніх днях бути взагалі темою спокійної дискусії і призадуми на сяк-так поважному рівні в якихнебудь колах.
Широкі сфери сірої варшавської публики не тільки ні трохи не еволюціонували в напрямку зрозуміння поваги проблєми та слушности українських вимог, але — навпаки — вони цілком задурманені провокаційними нісенітницями про "німецький ніж, застромлюваний українськими руками у польські плечі" (!): українці це для читачів "Ґоньців" і "Червоняків" "ворожа аґентура" (модне слово, що його залюбки повторюють всякі каботини) і ніщо більше поза нею. Колиж запитували про причину протиукраїнського підходу людей поважніших, із журналістичного та політичного світа, то чуємо відповідь: "Протиукраїнські настрої поляків є відповіддю на зріст українського націоналізму". Коли ж питати, у чому конкретно той український націоналізм так грізно проявляється, себто які то нові особливо небезпечні форми винайшов, — ви відповіді вже не почуєте. Зате натякнуть вам на становище у справі Карпатської України, буцім то суперечне з польською державною рацією та прихильність для здогадних німецьких східніх плянів. Позатим вкажуть вам на відновлені українські вимоги устроєвого характеру та на настрій українських низів у краю. Наприкінці розмови з десяти поляками у Варшаві від 8-ми або девяти напевне почуєте рефрен: "Коли б ми знали, що ви, українці, не хочете відриватися від держави, або творити державу в державі — тоді можна б казати про концесії, але ми того не знаємо..." Не поможе пригадувати політичну аксіому, що "льояльним громадянином є тільки громадянин вдоволений" та що це річ абсолютно неможлива заперечувати кількаміліоновій територіяльній меншині нпр. такі-то і такі культурні права. Ви обовязково тоді почуєте, що в нинішніх умовинах, серед нинішніх настроїв, кожна "концесія" тільки "скріпить український націоналізм", бо "українці зрозуміють її як польську слабість". Коли ж зазначите, що чейже не можливо інакше демобілізувати напружену атмосферу, як тільки актами конструктивної національної політики, яка находила б прихильний відгук в українців (якщо не в усіх відразу, то бодай у частині громадянства), — то на це ви відповіді вже не почуєте. Бо з моментом, коли тільки починає мова йти про плян конструктивної національної політики, про позитивну концепцію розвязки української проблєми, хай навіть у повній незалежности від її міжнароднього аспекту — тоді розмова вривається.
Таким робом витворюється заворожене коло, з якого не видно виходу. Те коло тим більше безнадійне та ситуація тим парадоксальніша, що одночасно рішуче всі у Варшаві — і сірий громадянин і пресово-політичні кола чи безпосередньо люди з урядових сфер — одні підсвідомо, інші зовсім свідомо здають собі справу, що український політичний потенціял росте. Всі відчувають, що справа польсько-українських відносин не може вічно стояти на тому самому місці, на якому нині опинилась і мусить з нього якось рушитись. Але в тім і найбільша заковика, що на перешкоді до призадуми, як перескочити через оту мертву точку, — стоїть муp настроїв настороження, підозріння, недовіри, гніву й остраху. Цей мур такий грубий і покищо непролазний, що навіть ті нечисленні варшавські польські кола, які бідкають над "імпасом", В якому опинились польсько-українські відносини, не зважуються самим із нього виломлюватись і пробувати з ним боротися та воліють радше "перечекати", поки та висока хвиля настроїв уляжеться.
Очевидно, що серед такої атмосфери та ще при дуже своєрідному підході варшавської преси до української тематики, при її ноторійній величезній неохоті користати з українських ґазет і журналів як джерела інформації, вдячне поле має всяка найглупіша газетна вістка, вплутана слеціяльно під смак публики, вихованої на ікацовій літературі. Таким робом та протиукраїнська атмосфера підштовхує до роботи справжні аґентури, які зацікавлені в тому, щоб із тих відносин черпати зиски. Нема найменшого сумніву, що чимало з тих вісток, які викликують сміх або обурення українського читача та находять послух у читачів поляків — є плодом надхнення чужинецьких аґентурних станиць.
Маємо вражіння, що з усіх помилок польської сторони, що вона їх зробила і робить в останньому часі, найбільша та, що є чинники, які намагаються українську тематику у варшавській пресі тушувати, замазувати. Коли б ті чинники могли наломити до своєї волі всю польську пресу, то напевне вимазали б з її сторінок взагалі всяку згадку про істнування українців. І це велике лихо. Не для українців, а для проблєми польсько-українських відносин і для можливостей її розвязки. Бо мовчінка ніколи ще ніякої проблеми не перекреслила ані не помогла її розвязати чи зліквідувати. Коли уряд безумовно мусить сьогодні рахуватися з ворожими до українців настроями громадянства та виправдувати ними брак можливости вести конструктивну політику, то нема сумніву, що та ворожість іде впарі з примітивізмом, а примітивізм політичної думки польського загалу щодо українських справ стояв завсігди у найтіснішому завязку з низьким рівнем публіцистики, яка йде по лінії найлекшого опору, себто — потурає настроям вулиці. Дальше потурання цим настроям вводить польсько-українську проблєму у таку сліпу вулицю, з якої нині не видно виходу.
Вийти з неї можна тільки тоді, коли польська сторона проявить відвагу, — вірніше, коли ту відвагу проявлять відповідальні урядові чинники. До актів відваги належить нині піти проти настроїв польської вулиці. Але коли навіть такі настрої мають свою питому вагу у політичній дійсності, то проте політика ніколи не може давати себе суґерувати настроям, яких засновки не то неполітичні, а цілком безглузді, оперті на повному незнанні української політичної думки та її справжніх напрямних.
Однак справжнім образом українських справ ніхто не цікавиться. Його заступає усталений образ, такий, який саме каже ступеніювати протиукраїнський настрій. А коли про ту українську дійсність заговорять самі українці, то викликують тільки гнів і пересердя: прикладом хай послужать вигуки, які лунають на соймовій салі, себто в установі найбільш покликаній до того, щоб розвязувати навіть найбільш неприємні проблєми.
Нема такого форуму, перед яким сьогодні можна б розвязувати проблєму польсько-українських відносин. Проблєма пущена на широкі води настроїв. Переживаємо момент, який — продовжуваний у безконечність — може непомірним тягарем затяжіти на всій історії польсько-українських відносин.
[Діло]
16.02.1939