Деякі вчені кажуть, що перша людина, яка доживе до 150 років, вже живе серед нас. Проте не варто жити вічно
Смерть має погану репутацію. Вона є непроханим гостем, вона завжди приходить надто швидко, вона є неминучою, і через це страшною. Це наш останній ворог – як каже Біблія. Проте багато поетів, філософів, еволюціоністів вважають, що ми дуже жалкували б через безсмертя.
Власне, усвідомлення неминучості плину часу підіймає нас з ліжка вранці і штовхає до творчості. Ми можемо мріяти про те, що одного разу хтось вигадає ліки від смерті, але без смерті ми потрапимо у пастку бездіяльності. Здеґенеруємо розумово та біологічно як вид. Але хіба це достатня причина, щоб померти?
Якщо секс, то і смерть
«З біологічного погляду, процес старіння та смерть є наслідком статевого розмноження, – пояснює проф. Боґуслав Павловський, завідувач кафедри біології людини Вроцлавського університету. – На думку багатьох еволюціоністів, він є результатом гонитви озброєнь між довгоживучим організмом-господарем та патогенними мікроорганізмами-паразитами, що еволюціонують набагато швидше. Змішання генів та пов'язана з цим "модернізація" механізмів опору у кожному наступному поколінні господарів – це виклик для потенційних паразитів – патогенних мікроорганізмів. Бувши змушеними "грати у хованки", нам просто доводиться робити патогенам прикрість і помирати».
Але як і будь-яка жива істота, ми робимо все, щоб вижити. Так, і на відміну від інших тварин, ми знаємо, що наше життя колись закінчиться. Наш чудовий мозок, що так добре дає собі раду з висновками та логічним мисленням, підказує нам, що ця найгірша у світі річ одного дня таки трапиться. Ми живемо, отже, у тіні власної смерті.
Це не є просто. Досить страшно, а часом зовсім складно. Тому ми дуже наполегливо працюємо над тим, щоб обдурити смерть або відсунути її у часі настільки, наскільки це можливо. Ми дбаємо про себе і розвиваємо медицину. Деякі вчені стверджують, що перша людина, яка доживе до 150 років, вже живе серед нас.
А може, вдасться пожити трохи довше?
З моменту зачаття ми є зліпком дрібних та великих помилок. Мало хто знає, скільки ембріонів не проходять першого відбору і не виживають. Нарешті якомусь з них це вдається, тому що «система контролю» доходить висновку, що цей генетичний матеріал є дуже перспективним для майбутнього. І розпочинається чийсь шлях.
Але його чи її майбутнє життя є постійним компенсуванням генетичних помилок. На щастя, якщо щось зіпсується і це не можна буде відремонтувати, то майже завжди можна буде обійти таку помилку. Зазвичай ген має дві копії. Коли одна перестає працювати, то її функції часто ефективно може виконувати друга. Іноді можна навіть обійти цілком зіпсутий шлях та замінити його іншим.
На жаль, цей резерв раніше чи пізніше закінчується. Організм вже не є у стані компенсувати щоденні втрати. Йому бракує енергії для боротьби з інфекціями, раковими клітинами, що постійно розвиваються (в кожного з нас є такі клітини, але або вони самі «знищують одна одну», або їх знищує наша імунна система).
Тому неможливо подовжити до нескінченності життя людини. Для цього мали б змінитися правила, на підставі яких ми існуємо, наприклад, ми мусили б припинити розмножуватися статевим шляхом і почати розмножуватися брунькуванням. Організми, що розмножуються безстатевим способом, є майже вічними. Але вони не мають сексу.
«Уявімо собі, зрештою, що людина живе вічно. Як швидко б зросла наша чисельність? Чи мала б тоді сенс сильна конкуренція за обмежені ресурси навколишнього середовища між прапрапрапрадідом та сотнями його прапрапраправнуків? Екологічна катастрофа була б неминучою», – каже проф. Павловський.
Смертність є вигідною
На щастя, хоч смерть нам не вдасться подолати, проте якщо ми хочемо залишитися людьми, то станемо безсмертними в інший спосіб. Вперте бажання обдурити її породило найбільші досягнення людства.
Сільське господарство дало нам їжу, яка нам була потрібна, щоб вижити. Одяг та будинки дають нам тепло і дах, щоб ми вижили. Зброя дає нам змогу полювати і захищатися, щоб ми вижили. Медицина лікує рани і хвороби з тією самою метою – щоб жити!
Більша частина матеріальних винаходів, що творять людську цивілізацію, має відсунути від нас момент смерті.
Рушійною силою науки також був страх смерті, так само як і проста цікавість. Френсіс Бекон, видатний англійський філософ і співзасновник емпіризму, описував подовження людського життя як «найважливішу для досягнення мету». Зазначмо, що нині, коли середня тривалість життя зросла, дедалі більше говорять про його якість.
Бекон пожертвував власним життям, захворівши на пневмонію, коли провадив досліди над кріоконсервацією – він пробував заморозити та розморозити без шкоди для здоров'я курчат.
Ми винайшли також культуру. Багато мислителів – від Ґеорґа Геґеля до Мартіна Гайдеґґера – припускали, що метою цієї культури було переконати нас, що попри те, що наші тіла зникнуть, ми все одно залишимося живими – залишимо по собі слід.
Одним з учених, що висловлювався у цьому дусі, був антрополог Ернест Беккер, книжка якого «Заперечення смерті» (The Denial of Death) 1973 року отримала Пулітцерівську премію (до речі, через два місяці після його смерті).
Беккер писав: «Людина буквально розірвана на дві частини: вона усвідомлює свою власну унікальність, велично підноситься над рештою природи, але врешті-решт повертається під землю, де сліпа, німа, гниє і зникає назавжди».
А також: «Спроби змиритися зі смертю – це головна рушійна сила людської діяльності, спрямованої переважно на уникнення смерті, перемогу над нею, на заперечення її у той чи інший спосіб, що є остаточним призначенням людини».
Джерело усього зла
Це доводять Джефф Ґрінберґ з Університету Арізони, Шелдон Соломон з Коледжу Скідмора у Нью-Йорку та Том Пищинскі з Університету Колорадо. Візьмімо віру в те, що після смерті є щось ще. Якщо релігії дійсно дають нам екзистенційну втіху, то, на думку науковців, коли приходить смерть, має відбутися помітне посилення релігійності. Це, власне, вони й відкрили. В одному дослідженні вони попросили групу студентів-християн оцінити особистості двох осіб. Вони були дуже подібні – за винятком того, що один був християнин, а інший – єврей. Студенти обох релігій у контрольній групі оцінювали цих двох студентів однаково прихильно. Але ті, кому раніше запропонували заповнити тест, що містить запитання про його/її ставлення до смерті (так тонко нагадували їм про їхню смертність), мали кращу думку про своїх одновірців.
Але йдеться не лише про релігію. У понад 400 дослідженнях психологи виявили, що майже кожним аспектом нашого життя рухає страх смерті. Націоналізм, наприклад, дає нам змогу бути частиною групи. Дослідження Голлі Макґрегор з Університету Аризони показали, своєю чергою, що студенти, яких заохочували думати про смерть, не лише не погоджувалися з тими, хто має інші погляди на життя, але також були готові вдатися до насильства щодо них.
Це підтримало невеселу констатацію Беккера, що заперечення смерті є джерелом не лише наших досягнень, а й усього зла. Воно викликає формування поділів, упереджень та аґресії, збільшує підтримку воєн і тероризму.
Що справді має значення
Вже дві тисячі років тому Сократ стверджував, що багато чого з того, що роблять чоловіки, можна зрозуміти як відчайдушні зусилля задля досягнення безсмертя. Жінки можуть обрати інший шлях – зосередитися на дітях.
Кілька досліджень показують, що він мав рацію, вважаючи створення сім'ї стратегією «управління страхом». Одне з них показало, що німецькі добровольці виявляють більше бажання мати дітей, коли їм нагадують про їхню смертність. Інше – що китайські учасники у подібній ситуації частіше чинили опір заведеній у їхній країні «політиці однієї дитини».
«Хоч смерть нам видається кінцем, все ж ми маємо пам'ятати, що сутністю організму є зовсім не матерія, адже вона, зрештою, через нас "тече", а генетична інформація, – каже проф. Павловський. – Залишаючи після себе дітей, ми передаємо їм цю інформацію (хоча й частково та у різних поєднаннях) у генах, і так "інформаційно" живемо вічно. Ми передаємо її, зрештою, теж через дітей наших родичів, які теж мають частину наших генів. Хіба це не дивно, як часом схожими, і багато в чому, можуть бути син та батько?
Нещодавня публікація Кеннета Вейла з Університету Міссурі показує теж деякі інші позитивні сторони смертності – думаючи про неї, люди не лише стають аґресивнішими у захисті своїх цінностей, а й намагаються обмірковувати те, що справді має значення. Що активніше ми думаємо про власний кінець, то більше відхиляємо багатство чи славу та зосереджуємося на особистому розвитку чи підтримці відносин з іншими людьми.
«Ну, якби ми мали жити вічно, то що було б з тими людьми, що кажуть, що вони змарнували своє життя? Чи ми хочемо приректи їх на вічну травму постійного його невикористовування?» – жартує (але лише трохи) проф. Павловський.
Margit Kossobudzka
Jakie to szczęście, że umieramy
Gazeta Wyborcza, 31.10.2013
Зреферував Омелян Радимський