Граф Войтїх Дїдушицкій о рускій справі.

І.

Нїмецкій орган Старочехів, Politik, помістив в ч. 27. з 27-ого сїчня с. р. таке письмо свого дописувателя зі Львова:

"Поміщаючи в Вашій поважній газетї (ч. 212 м. р.) мою розмову з руским послом соймовим проф. Юл. Романчуком о рускій справі, Ви замітили, що "готові дуже радо дати місце дотичним заявленям якої польскої знаменитости". Пересилаю Вам отже зміст розмови, котру я мав о тім тематї — з спеціяльним увзглядненєм виводів посла Романчука — з гр. Войтїхом Дїдушицким, котрий, як звістно, в справах того роду з повним правом може вважатися авторитетом.

"На моє запитанє о відношенях Поляків до Русинів і о скілько в дійстности оправданий погляд, що "з одної сторони глуха ненависть Русинів а з другої нетолерантна гордість і зарозумілість Поляків творять непереодолиму перепону до помиреня обох народностій", відповів граф Дїдушицкій: Був час, коли Поляки в Галичинї твердили, що руского народу нема, що Русини суть тілько відломком польского народу а рускій язик єсть тілько нарїчєм польского. Нині той филологично-историчний спір залишено; за существованєм Русинів яко самостійної народности говорить не лише нинїшна политика, але також исторія Польщі: говорено завсігди, що польска держава складаєся з Польщі, Руси і Литви. Як минувшість показала конечність политичного зєдиненя тих трех народностій, так неможливо також виобразити собі в будучности окреме политичне существованє польского і руского народів; в тім взглядї правда зовсїм по сторонї проф. Романчука.

"Що до гордости і ненависти, о котрих говорить проф. Романчук і котрі мають творити тую пропасть, треба сконстатувати, що се чувства, котрі роздїляють межи собою не дві народности але тілько розличні верстви одного і того самого народу. Ті чувства зовсїм не роздїляють Русинів від Поляків: они не существують анї для руского анї для польского хлопа, не знає їх анї рускій анї польскій шляхтич. "Глуха" демократична ненависть знаходиться лише у людей на пів просвічених, котрі, вийшовши з низших верств народу, гонять за самолюбними і неуправненими цілями а в нашім краю, на Руси, укривають ту ненависть під плащем національних прямовань — або зрікаються своєї народности, щоби стати Великороссами.

Серед народу надармо би було шукати і тіни тої ненависти; рускій хлоп єсть консервативний і має нинї в Галичинї більше довіря до шляхтича, як до радикальних аґитаторів, котрі тілько для себе привласнють имя Русинів. В тім лежить і причина, що при виборах консервативні елементи відносять побіду, а се проф. Романчук називає пригнетенєм руского народу.

"Я (дописователь): Думаєте отже, пане графе, що нема причини, близше розслїдувати руску справу?

"Гр. Дїдушицкій. Противно; було-би короткоглядностію таке твердити. Исторія виказує богато фактів, котрі були шкідливі для нормального розвою Руси, а нинїшне положенє вимагає не в однім направи. Я все належав до тих, що були пересвідчені о слушности не одного домаганя руских демократів. Але хто так, як проф. Романчук, кличе: "Дїлайте так, як говорите, або говорїть так, як дїлаєте", то належало-б від руских демократів передовсїм жадати, щоб они инакше говорили і також инакше дїлали, як доси, єсли прямують до помиреня і згоди. Що до дїл я пригадаю тілько, що, коли більші посїдателї, безпосередно по заведеню конституції, двох тогдїшних проводарїв-"борителїв" рускої демократії оо. Литвиновича і Куземского вислали до Шмерлинґівскої ради державної і жадали від них тілько, щоби приступили до сторонництва автономистів, оба пралати вступили в ряди Шмерлинґівскої лївиці і потягнули за собою цілу фалянґу хлопских депутованих. Посол ради державної Ковальовій, котрого проф. Романчук, як здаєсь, признав за єдиного Русина в радї державній, все ще бореся за справу централизму.

"Демократи барви проф. Романчука одмовляють правильно не тілько рускій шляхтї, але також руским послам, походячим з посеред руского духовеньства і з демократичного табору (Ковальскому, Сїнгалевичеви, Мандичевскому, Охримовичеви) права називати себе Русинами, хотя сесі голосно і явно признаються до своєї народности. За те сторонники проф. Романчука перед виборами звичайно прилучаються до иидивидуів, котрі явно відрїкаються рускої народности і систематично працюють над єї загладою. Я пригадую в тім взглядї бесїду, котру мав проФ. Романчук в краєвім соймі в часї дебати о рускій справі, а в котрій як-би наумисне уразив чувства соймової більшости, висказуючи гадку, що нинїшний автономичний стан в Галичинї єсть тілько ста дією переходовою, і висказав надїю, що поверне стан нормальний, в якім находився край в роках 1772 до 1861... отже, як здаєсь, стан абсолютизму і абсолютної ґерманизації!

"Проф. Романчук сказав дальше, що зі взгляду на пригнетенє Русинів в Галичинї, єсть природною появою, коли многі з них глядять прибіжища в Россії, де, як звістно, уніятів кроваво переслїдують, де руску шляхту систематично вигублюють, де руска мова, рускій спів і народний стрій Русинів строго заборонені. Проф. Романчук твердить, що все, що зроблено для розвою руского язика або для увзглядненя особистого становища руского демократичного сторонництва, треба завдячати правительству а не соймови. Кождий вибір члена меншости соймової до видїлу краєвого єсть отже, після гадки проф. Романчука, номинацією, виходячою від правительства. Доказом того, що лише само правительство дбає о розвій руского язика, єсть певно факт, що сойм домагався, аби кождий мешканець краю був обовязаний научитися руского язика, аби ві всїх гимназіях всхідної Галичини декотрих предметів учено в рускім язиці, щоб сей язик осягнув найширшу наукову основу і став конверсаційною мовою интелигенції, і що правительство того домаганя увзгляднити не могло чи не хотїло. — Я боюся, що тая глуха ненависть, о котрій говорить п. Романчук, каже єму забувати значінє слів і дїл, і замість вести до згоди, ударемнює помиренє; правда, що я не досить наївний, щоби я надїявся, що Русь могла-би бути тим райским краєм, де би не було нїякого внутрїшного спору межи старшими і молодшими верствами народу.

"Я (дописуватель): Що належало-би отже підприняти за-для розвязаня руского питаня, коли Ви, пане графе, гадаєте, що руске питанє существує?

"Гр. Дїдушицкій: Руске питанє существує не тілько в Австрії, а хід єго може мати вплив і значінє для долї цілої Славянщини. В казуїстику розвязаня того питаня я нїяк не можу запускатись, але думаю, що се лежить в интересї рускої шляхти і Поляків, в интересї австрійскої монархії і европейскої цивилизації — як ще в висшій мірї в интересї самого руского народу, — щоби в Австрії дана була можність і нагода до самостійного розвою руского язика. Я думаю, що треба всїми силами трудитися над тим, аби зменшити соціяльну різницю, яка повстала межи висшими верствами народу а самим народом. Висші верстви повинні-би більше зблизитися до житя, язика і понять народу і з тим народом так зєдинитися, щоби могли не тілько провід мати над ним але також пересвідчити пів-интелигенцію, що нема нїякого поводу до роздїленя висших і низших верств одного і того самого народу — так само як нема потреби для рускої демократії политичних противників власної народности, нїмецких централистів або Великороссів, уживати за підпору. Заким однакож тії погляди побідять — а они по-винні конче побідити, — заким розличні струї дійдуть до спільного имени, котре нинї годї означити, мусїли-би политичні вибори відбуватися зовсїм свобідно і без посторонних впливів; народови самому треба лишити, кого він хоче надїлити своїм довірєм, але з другої сторони в результатї виборів не належить видїти пригнетеня рускої народности, если одно руске сторонництво останеся в незначущій меншости.

"Я не хочу твердити, що законодавчу инґеренцію належало би цілком виключити при теперїшнім розвою рускої справи. Противно; галицкій сойм повинен-би самостійно рїшати о питаню язиковім в середних школах (о викладовім язиці в народних школах рїшають громади); письменні компромиси і довші законодавчі твореня в тім взглядї нїчого не поможуть. Руска справа повинна дозрїти в умах і летїти до свого розвязаня: реформою товариских відношень, щоденними дрібними дїлами в обрубі кождої поодинокої громади і кождого повіту, неустанними заходами около зєдиненя а тим і скріпленя верств народу, около усуненя недовірья і утвердженя народу в вірі можливости лучшої будучности і сильного та здорового власного розвою.

"Для илюстрації повисших поглядів і пересвідчень гр. Дідушицкого згадаю ще, що я кілька разів мав нагоду зауважати, що гр. Дідушицкій не тілько з своєю службою але і зо своїм сином конверсує в найчистійшім рускім язиці."

Стілько "Połitik". Ми свої уваги подамо на другій раз.

[Дѣло, 02.02.1889]

II.

Годї нам розбирати всї твердженя графа Дїдушицкого, особливо тії, де він полемизує з поодинокими висказанями п. Романчука — се радше рїч нашого посла, котрий, єсли узнав се за потрїбне, не залишить відповісти п. графови. Тілько-ж мусимо одно замітити, що гр. Дїдушицкій більше полемизував против давнїйших бесїд п. Романчука, виголошених в соймі ще перед 3 чи 4 роками, нїж против поглядів, висказаних тепер до дописувателя "Politik-и". Але нам ходить головно о дві найважнїйші рїчи в словах гр. Дїдушицкого: о єгo погляди на відношеня межи Русинами і Поляками і о спосіб розвязаня рускої справи.

Отже гр. Дїдушицкій утверджує, що у Русинів нема "глухої" ненависти до Поляків, хиба у людей напів просвічених або у "москальофилів"; рускій хлоп же має більше довірья до шляхтича, як до "радикальних аґитаторів", длятого-то шляхта і відносить побіду при виборах. В загалї такі чувства, як ненависть і гордість, роздїляють тілько розличні верстви того самого народу, а не дві народности; межи Русинами і Поляками их нема, не знає їх нї рускій нї польскій хлоп, нї рускій нї польскій шляхтич.

Щоби там, де єсть яке лихо, наступила єго поправа, треба передовсїм прийти до пізнаня лиха; де сего нема, там о направі годї і думати. Отже мусимо зазначити, що в відношенях межи Русинами а Поляками ще нема навіть того першого конечного услівя до поправи лиха, нема зі сторони Поляків пізнаня фактичного стану рїчи. Гр. Войтїх Дїдушицкій уходить за чоловіка, належачого до найбільше вирозумілих супротив Русинів. Коли-ж такі люде не можуть взнестися до обєктивного погляду на межинародну справу, чого-ж ожидати від других? — Гр. Дїдушицкій не видить нї польскої гордости, нї рускої ненависти! Жалуємо єго за заслїпленє, але дальші єго слова противорїчать сему твердженю; бо скоро межи обома народностями нашого краю нема неприязних чувств, то і не треба нїякого залагоджуваня рускої справи, рїч скінчена! Такі твердженя чули ми нераз, але від Поляків тої барви, як гр. Голїївскій; другі вирозумілїйші Поляки, бодай декотрі, говорили не раз трохи инакше; тепер видно хиба, що вже всї Поляки приймили девизу: niema ruskiej sprawy, дуже мало відрізняючу-ся від давнїйшого оклику: niema Rusi! Чи-ж дїйстно Поляки бодай за останних 28 лїт нашого конституційного житя мали-б так мало научитися?

Нї рускій нї польскій шляхтич не знають ненависти до себе! А де-ж єсть тота руска шляхта? Тих кількох властителїв більших посїлостей, що їх мають Русини а котрих на пальцях можна почислити, подїляє прецїж чувства і погляди прочої рускої интелигенції. Хиба гр. Дїдушицкій розуміє під рускою шляхтою тих шляхтичїв і вельмож, котрих близші чи дальші предки признавалися до рускої народности, говорили рускою мовою, держалися рускої віри, декотрі боролися навіть за руску справу, але в дальших поколїнях приймали латиньску віру, польску мову, переняли-ся польским духом? Коли гр. Дїдушицкій тую шляхту уважає за Русинів, то тим хиба баламутить самого себе та Поляків, нїхто-ж иншій в світї не дасться тим затуманити, як нїхто в світї не бере тої нїмецкої шляхти в Чехах, котра не признаєся до ческого народу, за Чехів. Сам гр. Дїдушицкій походить з руского роду; коли він себе має за Русина, чому-ж не виступає він і всюди яко Русин, чому не говорить в соймі по руски, чому свої твори не пише по руски, чому не боронить справи рускої, чому дав кореспондентови Politik-и представити себе за польску знаменитість? Що він з сином конверсує межи иншим і по руски, сего зовсїм не досить, щоби зробити их обох Русинами; може ще більше нїж по руски розмовляють оба з собою по француски, а прецїж нїхто их не буде вважати за Французів! Скоро-ж і гр. Войтїха Дїдушицкого не можна причисляти до рускої шляхти, то де-ж тота шляхта?

Глуха ненависть — то чувство одної верстви народу до другої, а не одного народу до другого, каже гр. Дїдушицкій. Нї, пане графе! Глуха ненависть то чувство пригнетеного слабшого против пригнетаючого сильнїйшого, коли той слабшій не може свого чувства голосно виявити. Глуха ненависть знаходиться отже у поодиноких людей і верств і народів. Рускій хлоп, притиснений від давна, зривався від часу до часу і виливав ріками крови нагромаджений довгими роками гіркій біль; знов придавлений криє своє чувство в глубинї серця, безсильний, щоб єгo виявити дїлом. Коли гр. Дїдушицкій каже, що рускій хлоп волить польского шляхтича, як руских "радикальних аґитаторів", і на тамтих радше дає свої голоси при виборах, то він сам відай тому не вірить і дальше в части сам собі противорїчить, домагаючися, щоби вибори відбувалися зовсїм свобідно...

Гр. Дїдушицкій в своїй розмові з дописувателем "Politik-и" являєся дуже великим консерватистом. Не тілько такі Русини, як п. Романчук, але і такі, як пос. Литвинович і Куземскій, суть в єгo очах радикальними демократами! Видко отже, що хиба все, що говорить по руски, гр. Дїдушицкій для того самого уважає за радикальне, хоть-би оно впрочїмь і як далеке було від радикализму. Нам про сей погляд гр. Дїдушицкого байдуже, ми єго приймаємо тілько до відомости. Але з него виходила-би ще глубша пропасть межи Русинами і Поляками, скоро кождий, навіть найконсервативнїйшій Русин, не тілько руским націонализмом але і радикальним демократизмом різниться від кождого Поляка.

[Дїло, 04.02.1889]

III.

В другій части своєї розмови говорить гр. Дїдушицкій о розвязаню руского питаня, хотя з того, що перше сказав, мусить виходити, що властиво руского питаня нема. Бо скоро межи Русинами тілько радикальні демократи стають против Поляків і не хотять сидїти тихо а нарід сам і шляхта жиють з Поляками в згодї і в спокою, і нарід до своєї руско-польскої шляхти має найбільше довірє: то все-ж для тої горстки руских радикалів не варто богато заходитися!

Але лишім тую неконсеквенцію на боці і пригляньмося, в якій спосіб гр. Дїдушицкій хоче залагодити руску справу. Передвсїм висші верстви повинні-би більше зблизитися до народу і з ним зєдинитися.

Добре, панове, зближайтеся, єдинїться! А властиво вернїть до того, що ви покинули. Ваші предки покинули мову і віру народу, покинули дбати о руску народність, єї права і интереси, ви вернїться назад, а нарід певне прийме вас радо. Зробіть так, як робить знїмчена ческа шляхта, котра щораз більше навертаєся до свого властивого народу і боронить бодай національних єго интересів. Але поворот той мусить бути щирий і цілковитий. Як би ви хотїли в души, в серци зістати і дальше Поляками а до руского народу зближалися лише в тій ціли, щоби той нарід приєднати для Польщі (як то здаєся бажати гр. Дїдушицкій): то шкода-би було ваших заходів. Нарід пізнає скоро нещирість, і вовків в овечій кожи певне не признав-би не то за своїх проводирїв але в загалї за своїх людей. Коли-ж-би ви по-правдї вернули до свого народу і з ним зєдинили-б-ся, ви пози тогди могли-би инакше политикувати, тогди могла-би крїпше о своїх силах стояти а в случаю потреби знаходила-би легше союзників після свого вибору.

Дальше домагаєся гр. Дїдушицкій за-для залагодженя рускої справи свобідних виборів; тілько-ж і тут не видко повної щирости в словах гр. Дїдушицкого, коли зараз припускає, що одно руске сторонництво (т. є. правдиві щирі Русини) могло-б при зовсїм свобідних виборах остатися в незначущій меншости. Нехай тілько вибори по-правдї будуть свобідні, то шляхта, вибирана тепер з курії селяньскої на Руси, зникне зовсїм з галицкого сойму, — хиба як-би котрий з неї навернувся до свого народу і став щирим Русином-народолюбцем.

Гр. Дїдушицкій домагаєся також, щоби галицкій сойм мав право самостійно рїшати о питаню язиковім в середних школах, то тогди увзгляднить і потреби руского язика. Але-ж сойм мав нагоду рїшати о середних школах під взглядом язиковим, тогди, коли займався внесенями п. Романчука, а именно справою рускої гимназії в Перемишли. Однакож по тім, що ухвалив в тій справі, Русини хиба мусїли-б собі зичити, щоби соймь мав менше инґеренції, а вільнїйша рука лишилася ц. в. правительству, бо навіть теперїшне Русинамь так мало сприяюче правительство все-ж ще єсть більше для них безстороннє, як галицкій сойм з польскою більшостію.

Наконець сподїваєся гр. Дїдушицкій значного злагодженя остроти рускої справи: щоденними дрібними дїлами. Ми скажемо на те: Дрібні дїла можуть тогди оказати якійсь хотьби лиш повільний, постепенний результат, коли з них пробиваєся, що настала в успособленю другої сторони зміна, коли у тої сторони проявляєся иншій дух, инше серце, коли отже видно, що і більші дїланя, скоро-б до них була нагода, вийшли-б зовсїм инакше.

Реасумуючи в короткости, що висказав гр. Дїдушицкій, мусимо сказати, що не видимо в єго словах анї досить щирости, анї досить рїшучости — не досить щирости, бо хоче зближенєм спольщеної шляхти до Руси радше позискати Русь для Польщі нїж розвивати Русь правдиву, не досить рїшучости, бо хотїв-би дрібними і половичними средствами залагодити руску справу. В тім взглядї він представляв вірний тип польского Гамлета, як раз п. Романчук назвав в соймі клюб центра, до котрого головних проводирїв належить і гр. Войтїх Дїдушицкій.

[Дѣло, 05.02.1889]