Люди скуповують бронежилети. Такий товар тепер у дефіциті.
Пишу цей текст після коментарів до недавньої публікації у німецькій газеті Die Zeit та в інших західних медіа. Коментатори у них дивуються, чому люди повстають проти леґітимного Президента. І чому люди повстають тепер замість чекати на вибори у 2015 році.
Отже, кілька слів про ситуацію в моїй країні.
По-перше, можна запитати, чому Віктору Януковичу, особі, відповідальній за замовлення фальсифікацій на виборах 2004 року, які стали приводом для Помаранчевої революції, взагалі дозволили знову взяти участь у президентських виборах.
По-друге, свою президентську посаду у 2010 році він отримав знову завдяки масовим фальсифікаціям, особливо на Півдні та Сході України.
По-третє, і це головне, Янукович – узурпатор. Він змінив Конституцію і здобув повноваження, яких не мав на час обрання Президентом у 2010 році. Чи варто й говорити, що ця узурпація відбулася з тотальним порушенням демократичних законів та процедур?
Вже після отримання посади він став делеґітимізованим кілька разів.
Спершу варто згадати підписання ним так званих Харківських угод з Росією у квітні 2010 року, за якими російському Військово-морському флоту дозволено базуватися у Севастополі протягом 25 років. Українська Конституція забороняє іноземні військові бази на території України.
Але ніколи раніше Янукович не зробив так багато для своєї делеґітимізації, як протягом його спроб розігнати протести останніх двох місяців.
Янукович діє як кримінальний шулер. Він краде ваш гаманець і бере вас заручником. Після цього на знак готовності до компромісу він декларує готовність відпустити заручника. Але ж гаманець залишається у крадія! Більш того, пізніше з'ясовується, що звільнення заручника обмежено додатковими умовами і всіляко затягується. Заручник, звичайно, щасливий бути знову на свободі. Але щось йому муляє. Він підозрює обман. Вгадайте, який?!
Якщо коротко, то Янукович залишається формально леґальним, але не є леґітимним президентом. Леґітимність – це категорія довіри. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного в січні 2014 року, 64% дорослого населення України не довіряє Януковичу. І більшість із тих, хто не довіряє, ненавидить його на повну силу.
Янукович намагається зліпити диктатуру на зразок лукашенківської у Білорусі. Але Лукашенко у Білорусі принаймні має ширшу базу підтримки серед людей.
* * *
Українці перейшли від демонстрування їхньої незгоди до повстання. Бандитсько-НКВДешно-КҐБістська природа сучасної української влади моментально проявилася. Спеціальний підрозділ міліції «Беркут» зараз працює з порушеннями Конституції, законів та письмових відомчих інструкцій.
Троє протестувальників загинули від вогнепальних поранень на вулиці Грушевського неподалік Майдану. Ще двоє людей застрелено там, але спецпризначенці з «Беркуту» не дозволили волонтерам-медикам забрати їхні тіла, відігнавши медиків пострілами. Одна особа, 50-річний сейсмолог Юрій Вербицький, вивезений до лісу, закатований і помер там на морозі.
Тим часом свої постріли з травматичної зброї міліцейські спецпризначенці спрямовують в обличчя та очі людей. Вони спеціально цілять у медиків-волонтерів і журналістів. Один з таких випадків я бачив на власні очі. Медик-волонтер, високий на зріст чоловік років тридцяти, отримав чи то ґумову, чи то пластикову кулю, і впав непритомний. Йому пощастило, адже на голові був шолом для скейтборду. Пізніше медпункт в Академії наук був зруйнований спецпризначенцями, які кинули туди світло-шумову гранату.
Вони хапають людей не за кримінальні дії, а за те, що їм здається наміром вчинити злочин. Вони хапають перемовників з білим прапором. Вони хапають людей лише за те, що ті перебувають на місці подій і спостерігають. Вони хапають людей з запахом диму Майдану на одязі далеко від місця подій. Вони викрали з вокзалу і побили у лісі молоду жінку – волонтера-медика, яка їхала додому і серед інших документів мала при собі бедж медика-волонтера.
Ось чому серед людей, затриманих спецпідрозділами міліції, так багато архітекторів, студентів, поетів, блоґерів. Спецпризначенці-беркутівці замість того, щоб одразу відправляти затриманих людей у районні відділки звичайної міліції, всупереч закону спершу вивозять їх за місто і піддають побиттю.
Сам Янукович і керівники його міліції ніколи не розуміли концепцій верховенства права чи прав людини. Де-факто зараз вони діють за законами неоголошеної війни.
Приблизно 30 осіб досі розшукувані як пропалі без вісти. Близько 50 протестувальників тяжко поранені та госпіталізовані стаціонарно.
Але лікарня більше не є безпечним місцем. Лікарні перетворили на улюблене місце міліції і «тітушок», щоб арештовувати або викрадати протестувальників. Українці знову знаходять прихисток у церквах і монастирях, як у часи татарських набігів середньовіччя. Які і колись, знову лунають церковні дзвони на знак тривоги, але тепер вже під час атак міліції.
Якщо вам доводиться читати про «екстремізм» або «тероризм» в Україні, будьте певні, що ці налички намагаються прикріпити до звичайних громадянських протестів. Навіть якщо ви ліберальний журналіст і блоґер, як Олександр Михельсон, до вашої квартири можуть прийти з обшуком неідентифіковані особи лише тому, що вони чули, ніби ви «радикал» і що хтось ніби бачив пістолет на вашій сторінці у Фейсбуку.
Майдан, база революції – це багатошаровий пиріг. Щонеділі протягом грудня минулого року безпрецедентно великі кількості людей – 150–300 тисяч, за оцінками західних медіа, збиралися на Майдані. Люди виходили протестувати проти корупції, беззаконня та зниження життєвого рівня. Ці люди – неформальні делеґати від мільйонів, які прагнуть гідності і кращого життя.
Це здебільшого люди середнього класу, кваліфіковані професіонали. Половина з них представляють західні реґіони країни, решта – з інших реґіонів. 92% не належать до жодних політичних партій чи громадських організацій.
Кістяк протесту – активісти, які постійно живуть на Майдані у наметах або в будівлях громадського користування поряд, чи ті, які реґулярно ходять на Майдан.
Найбільш налаштована на дію, проактивна частина протестувальників – люди з барикад на вулиці Грушевського, що між Майданом і урядовим кварталом. Це – конґломерат праворадикальних груп, футбольних фанів, Самооборони Майдану та окремих радикально налаштованих протестувальників, часто – молодь.
На Майдані також є організації воїнів-ветеранів афганської війни та миротворчих сил. Вони скептично ставляться до участі у масових мітинґах і до офіційної парламентської опозиції, що їх організовує. Але зараз вони разом з радикалами з барикад піднімають свій голос та вимагають участі у переговорах на рівних правах із владою та офіційною опозицією як третя сторона.
Хай який різноманітний буде склад учасників Майдану, жодного слова ксенофобії, антисемітизму, расизму чи сепаратизму не пролунало зі сцени Майдану і не було озвучено жодною силою протягом вже двомісячного протесту!
* * *
Я переконаний: хоч би що відбулося зараз, має відбутися, і то у найближчому майбутньому. Наші проблеми почалися не зараз, а у 2002 році, коли Янукович вперше став прем'єр-міністром. Або навіть 1997 року, коли його, двічі судимого, призначили намісником Донецької області.
І річ не в тому, що він є якимось уособленням зла. Він сам по собі уособлює застарілий стиль управління, який спирається на насильство, нетерпимість, брак знань. Він – останній президент, який є сумішшю радянської ідеології, кримінальної субкультури та тіньових капіталів, накопичених у часи «темних дев'яностих».
Цей надто заплутаний гордіїв вузол уже навряд чи може бути розв'язаний. Більш того, зволікання призведе до ще більшого зростання напруги і до ще більших втрат!
Протягом останніх чотирьох років, коли Янукович при владі, ми в Україні не маємо політики у звичному сенсі цього слова. Демократична політика – це постійні консультації і намагання врахувати всі інтереси. Зараз в Україні влада не визнає жодних інтересів, окрім інтересів Януковича та його сім'ї.
Політологія стала недоречною. Щоб осягнути процеси в Україні, раціонально їх зрозуміти, треба обов'язково долучити якусь частку ірраціонального.
Самі українці мають з'ясувати ситуацію і навести лад. Якщо ми чекатимемо ще більше року до виборів у березні 2015-го, Янукович і його владна команда матимуть більше часу підготуватися. Більше часу, щоб екіпірувати більшу кількість міліцейських спецпризначенців для боротьби з протестами, щоби передати деякі військові підрозділи під міліцейське командування, щоб ідеологічно організувати й озброїти «тітушок».
Вони шаленіють і втрачають розум. Вони вже доставили з Росії більше куль і гранат (включно з газовими) більшої руйнівної сили.
Дух Росії витає в повітрі. Російські офіцери працюють в офісі українського СБУ (аналог російського ФСБ, наступника КҐБ) у великих кількостях. Небачені в Україні раніше цинізм і жорстокість «ескадронів смерті», позасудові вбивства протестувальників нагадують почерк спецпідрозділів російського ОМОНу з досвідом воєн у Чечні.
Новостворені інтернет-сайти з провокативною інформацією, злам сайтів неурядових організацій і приватних електронних скриньок активістів, докладні відео з компрометуючим активістів змістом, викладення у загальний доступ в Інтернеті персональної інформації про людей включно з їхніми паспортними даними, адресами, номерами авто – усі ці речі з'явилися щойно тепер або протягом останнього року напередодні цих драматичних подій.
Голова Служби безпеки України Якименко, міністр оборони України Лебедєв, командувач внутрішніх військ МВС України Шуляк – люди походженням з Росії і тісно з нею пов'язані. Наявність українського громадянства у Якименка не підтверджена. Згадайте ситуації у Південній Осетії чи Абхазії, у яких деякі ключові посади були зайняті людьми з російським громадянством ще напередодні великомасштабного збройного втручання Росії.
Росія має великий досвід підривних операцій і воєн – додайте ще Придністров'я, дві чеченські війни. І в той час, коли українці стоять за європейські цінності, бюрократи ЄС потискають руку Путіна і роблять Росію третьою стороною у відносинах ЄС–Україна.
Реальна політика домінує, я знаю. Але наскільки реальна ця політика? Наскільки для самої Європи є безпечним підхід «А задовольнімо спершу Росію» (Russia first approach)?
Протягом минулого тижня у Києві щогодини очікували запровадження надзвичайного стану і залучення військ. Ми з колеґами – громадськими активістами зустрілися нещодавно. Наш план у випадку надзвичайного стану – бути на Майдані. І багато людей мають такий самий план
***
Текст англійською мовою: http://www.kukhar.org/blog/ukraine-2014
04.02.2014