До Моринців 200 км.
Жовтень, ранок морозяний.
Біля Лаври на своїх машинах збираються в екіпажі журналісти, ІТ-шники, літератори, аналітики, художники, науковці, студенти.
Інтеліґенція зібралася, «прослойка» – так би сказали колись. Жартуємо: а тепер марґінали?
Після Корсуня-Шевченківського – ліси. Зупинка у Таращі. Каву дають не на кожній заправці. Сюди ще спробуй доїдь. Десь поряд, у лісі, колись добивали журналіста Георгія Ґонґадзе. Як пишуть в Інеті, край дороги має бути пам'ятний хрест. Не у самому лісі, бо хто до нього туди піде? Та й край якої саме дороги – тут треба ще пошукати. Менти робили свою чорну справу подалі від людських очей.
На в'їзді в Черкаську область – щит із зображеннями Богдана Хмельницького й Тараса Шевченка. Шевченків край зустрічає звичним для галичанина ландшафтом. Горби, дорога вниз-угору, річечки та ставочки чи не в кожному селі.
Влітку тут пишна, ро́сла, соковита рослинність. Нечуй-Левицький мав з чого списувати свої картини природи. Природа ще пишніша на тлі всього маленького рукотворного – хат, мостів, вузьких доріг. Родючий ґрунт народжує фактуру, яка, затиснена між горбків, розливається потужною енергетикою.
Райцентр Лисянка – селище міського типу. Далі дорога спіраллю заводить у Моринці. Літній селянин не знає, де музей Шевченка. Де село Шевченкове знає, а як проїхати до музею в Моринцях не підкаже.
Світлина – Ok.Lviv
Хвилюватись не варто – звивисту дорогу супроводжують численні вказівники. Та й з півдороги від самого Києва до Моринців ідуть вказівники, як проїхати до Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка».
На пляцу перед входом два великі білі автобуси з туристами, пара автівок. Дорослі і діти. Прямо на території музею навчальний заклад – цікаво, як тут бути школярем?
Відразу проходимо у сам кінець обійстя – до краю урвища. Таке урвище у моєму селі на Тернопіллі називають де́брою. Правда, у нас там ще річечка тече. Тут – простори. Поодинокі білі хатки на схилах.
Світлина – Роман Маленков
У музеї – копія хати Якима Бойка, діда Тараса по матері Катерині. Хата низька. Люди тоді були нижчими на зріст. І навіть Шевченкові з його 1,65 м треба було би щоразу вклонитися, щоби зайти. Малесенькі вікна біля землі.
Всередині – відчуття живого тепла від дерев'яних речей та печі, грубої натуральної матерії. Міцний запах сіна та свіжість від глиняної долівки. Посередині на стіні великий бриль, у кутку – непропорційно великі як для такої тісноти мальовані на дереві ікони. Екскурсовод пояснює, що родини у ті часи були великими, і спали всі, де хто міг: на печі, на столі, на лаві, а кому місця бракувало – на підлозі.
Світлина – Василь Терещук
Мати Шевченка, з вільних, вийшла заміж за кріпака. Які ще потрібні докази кохання?
Зі стовбурів цільного дерева зроблена посудина для прання без дна, також – кілька вуликів надворі біля будиночка пасічника.
Поряд у кузні вже розпалено. Сергій Проскурня, який з командою з Черкас приїхав раніше, попросив розпалити. Будемо записувати уривки з творів Кобзаря. Будемо роздмухувати полум'я і спалювати скверну. Хоча, власне, Шевченко сам навряд чи роздмухував – він просто розмовляв зі своїм народом.
За кузнею молодий вишневий садочок – ряди деревець.
Сад Гетсиманський.
Окрема картинка – бандура на другому поверсі будівлі з мистецькими творами на Шевченкові теми. Вона оповита вишитим рушником – подарунком школярів із Сіверодонецька. Вишито: «Северодонецк, СОШ №19».
Завжди любив дев'ятнадцяту школу в Тернополі.
У садибі «Тарасові шляхи» смачно годують борщем, пирогами, чорним хлібом зі смальцем і часником. Проскурня пояснює різницю між варениками та пирогами – пироги готують на парі.
Господиня, пані Лідія, низьким голосом читає напам'ять «На панщині пшеницю жала» з правдивими драматичними нотами. Так просто і правдиво, що здається, ніби зараз XIX століття. Пані Лідія родом з Чернігівщини.
Хату в садибі розписано «під Петриківку». Округлі квіти, яскраві птахи. Усе подвір'я засаджено квітами. В Галичині обійстя пристосували би більше до господарських потреб. У Галичині менше землі. І взір Галичини трохи інший – більше геометрії, кутів.
Нарешті тут навчився Керелівку називати Керелівкою. Поряд був Чорний шлях і Керелів ліс. А може, село отримало назву від керел – спеціальних лопат для просіювання зерна. Місцеві на теперішнє Шевченкове казали Керелівка.
Світлина – Ok.Lviv
На подвір'ї музейного комплексу – приміщення з експозицією, адмінбудівля, реконструкція хати Шевченкових часів. Пам’ятник підліткові Тарасу на місці, де колись справді стояла хата його дитинства. Першу реконструкцію зробили 1989 року, але ту хату спалили. Зараз можна оглянути другу спробу реконструкції, зроблену через два роки після, за висновками експертів, навмисного підпалу.
Світлина – Ok.Lviv
Нижче по схилу на півдорозі до ставка – могила матері. Багато оздоблена як для могили кріпачки та під спеціально тут висадженою столітньою калиною.
Світлина – Ok.Lviv
Екскурсовод у стильному сучасних кольорів пальто розповідає, що ідею експозиції розробив 1999 року народний художник України Анатолій Гайдамака. Ми добре знаємо роботи Анатолія Васильовича – були з ним у Крутах, на Аскольдовій могилі. Гайдамака з розмахом використовує можливості простору та кольору, любить червоний. Тому у нього ткацькі верстати з рушниками не вміщуються в одній залі і поєднуються з сусідньою. Яскраво-червоний рушник, колір якого назвали би англійською crimson, гарною непропорційністю огортає портрети людей з життя Шевченка. Біло-червоні, модні тоді кролевецькі рушники готував собі Шевченко до весілля.
Так уродженець Чернігівщини Гайдамака поєднав у Керелівці різні частини країни.
У кількох залах лейтмотивом проходить ярмо. Певне, це – чумакування, подорож. Хоча складно у країні, в якій «німі на панщину ідуть», відбитися від думки, що цей символ є надто сумним.
Ще одна краса – хустка. Густий насичений синій колір вовни досягнуто додаванням чорної нитки. Виходить шляхетний колір ягоди терену.
Хата дяка Богорського, 1782
Хата дяка неподалік. Ориґінальна будівля 1782 року схована під саркофагом зі скла та каменю. Хата майже нічим від селянських не відрізняється, хіба що вікна більші.
Світлина – Ok.Lviv
Сонце швидко заходить. Сергій Проскурня знімає далі. Для проекту «Наш Шевченко» – до 200-ліття Тараса – робляться сотні відеозаписів з читанням Шевченка.
До Будища та Вільшаної, інших двох сіл з ключа пана Енґельгардта, цього разу поїхати не встигнемо.
У Будищах (світлина – Роман Маленков)
Екскурсовод каже, що там мало що збереглося. Селяни, яким так співчував Тарас Григорович, під час революцій нібито поруйнували майже все, що мало стосунок до панів. Щось ледве чи не зрили до фундаменту, від чогось, кажуть, лишився тільки перший поверх.
Але хочеться більше тут бути. Є ще дуби, які пам'ятають Шевченка. Є поодинокі вітряки – ті, що залишилися від трьох десятків з початку життя Тараса.
Є круті схили у Моринцях і Керелівці. Круті, як доля.
Як всемогутнє, невмолиме покликання Шевченка.
Світлина – Василь Терещук
16.10.2013