Їхати з Києва на північ – саме задоволення. Дорога до Чернігова побудована на добротній дорадянській основі – поверх Петербурзького тракту.
Нам не треба до Чернігова. Шлях пролягатиме до Батурина і далі. У Кіптях правий поворот і знову хороша дорога. Хоча стає односмуговою в кожному напрямі. Осінній туман і мжичка цієї осені дошкуляють. Всюдисутні фури тут особливо часті – дорога веде на Москву. Фури здіймають хмари водяного пилу і заважають їхати. А їхати тут можна швидко. Дорога пряма – майже, як у степу.
Праворуч залишилися Лемеші, Козелець і Ніжин. Козелець – пам’ять про родину останнього гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського. Ще підлітком він спробував каші західних університетів. Брат фаворита імператриці Єлизавети у 18 років став президентом Петербурзької академії наук. У 22 роки – «обраний» гетьманом. Поки син служив у імперській столиці та навчався за кордоном, тут на місці порядкувала беручка мати. Завела ресторацію – тоді шинок. У Козельці досі стоїть гарний храм, зведений її коштом, з унікальним іконостасом.
Ніжин – це Гімназія вищих наук, яка постала за заповітом канцлера Російської імперії та вершителя геополітики кінця XVIII століття Олександра Безбородька. Українець Безбородько добре послужив Росії за Катерини ІІ та за Павла І, любив розважитися, але не забував про рідні краї. Особливо у зрілому віці. У його гімназії навчалося ціле ґроно поміщицьких дітей, які продовжуватимуть товаришувати і після завершення студій. Це по них від садиби до садиби їздитиме Тарас Шевченко у свій перший приїзд в Україну. Один із випускників гімназії, Петро Мартос, стане першим видавцем Шевченкового «Кобзаря».
«Поет однієї любові і тисячі наливок» не надто заможний Віктор Забіла сидітиме у тій гімназії на одній лаві з таким самим «не мажором» і таким самим амбітним молодим автором Гоголем. Дратуватиме Гоголя вдалими імітаціями стилю Гоголя, анонімно публікованими в журналах.
Життя Забіли буде розбите нещасливим коханням з однією із сестер Білозерських і «сто грамом» із шефом жандармів Дубельтом. Шевченко ніколи не зможе простити Забілі цього «сто граму» з Дубельтом під час допиту у справі Кирило-Мефодіївського братства. Забіла залишиться до кінця Шевченкового життя обережним і ані не зустрінеться з ним після заслання, ані жодного листа йому не напише. І лише коли валка з гробом Шевченка проїздила з Петербурга через Москву і Чернігівщину на Київ, Забіла усе покине, спорядить найкращий кінний екіпаж і супроводитиме сумну процесію.
Праворуч від траси – поворот до меморіалу на станції Крути. Ми любимо їхати саме так – не через Ніжин з вибоїнами між селами, а московською трасою і далі через село Прохори.
За станцією Крути – меморіал, з неодмінним смаком задуманий художником Анатолієм Гайдамакою. І знову довкола – рівнина. Тільки де-не-де кущуваті деревця по 3-5 метрів з колючками – лох вузьколистий або ж маслинка вузьколиста. Взимку тут особливо пронизливо.
Кілька кілометрів від траси після Крут – і поворот до Оленівки. Це село, до якого зараз входить і хутір Мотронівка. На цьому хуторі починалася спільна життєва історія Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок (літературний псевдонім Олександри Білозерської). Старшим боярином на весіллі був Тарас Шевченко. Завжди центр уваги в товаристві, він тут і з молодою жартував. А молода відносно нього мала серйозні наміри. Вирішила свій посаг, 3000 карбованців, подарувати Шевченкові, щоби той зміг з’їздити на навчання за кордон. Чи багато це – три тисячі? Це п’ять Кулішевих річних заробітних плат. Куліш підтримував свою молоду дружину у цьому намірі – вважав, що і його маєтку достатньо буде. Цей посаг Олександри складався не весь із дзвінкої монети – до цих трьох тисяч входили й дівочі прикраси у приданому.
Не судилось ані Кулішам вчинити шляхетно, ані Шевченкові скористати з того. Через місяць Куліша й Шевченка заарештують у справі кирило-мефодіїївців. Після буремного життя остаточно оселилися Куліш і Кулішева в Мотронівці лише на схилі літ. Можна було самоіронічно називати себе хуторянином і писати досхочу. А, може, й не було в цьому іронії – що поганого у спокої? Останні роки свого життя у Мотронівці провів і брат Олександри, приятель Шевченка й один із засновників Кирило-Мефодіївського братства Василь Білозерський. Українські інтелігенти замишляли ще у 1840-х видавати україномовний журнал. Але лиш у січні 1860 року вдалося здійснити цей задум. І то на неповних два роки. Частина публікацій виходила таки російською. Василь був редактором так довго омріюваного україномовного журналу «Основа».
У Мотронівці Куліші й спочили. На території музею-заповідника відновлено хату зі садибою, упорядковано могилу подружжя, у 2000-х побудовано капличку. Оригінальних старожитностей майже нема. А гай такий самий ошатний.
Проминаємо ліворуч Борзну, праворуч – Бахмач. Саме у Бахмачі у 1918-му був північний форпост військ УНР. Сюди на допомогу поспішали молоді погано навчені війні хлопці, які прийняли перший і останній бій під Крутами.
От і Батурин. Мусимо проїхати без зупинки. Вже 230 км у дорозі, а ще шмат попереду. У Батурині – не лише новітні реконструкції палацу Розумовського та фортеці, але й хороший музей у будинку генерального судді Василя Кочубея. У музеї багато автентичних експонатів, окремий акцент – історія гетьмана Мазепи.
Короп
Звертаємо на Короп. Короп, як і Борзна, були на Магдебурзькому праві аж до скасування його 1831 року. Села навкруги – козацькі хутори, засновані переважно у XVII столітті. Після дзижчання траси у вухах гуде від тиші. Запах прілі і моху. І це не тільки тому, що осінь. У селах на Чернігівщині вражають розчахнуті гілки, повалені дерева. Може тому, що деінде їх встигають прибирати. Бо є кому. Села тут знелюднюються найвищими в Україні темпами.
Селище міськогоо типу Короп – райцентр. Тут досі багато дерев’яних будиночків з гарним різьбленням, не вражених металопластиком. Хоча місцями пластик помітно – вагонку набивають поверх старої деревини. Дорожній рух – рідкісні велосипедисти і ще рідше – кінні підводи на автомобільних шинах. Вихідні, народу негусто.
Поряд із Краснопіллям хутір Червоний Ранок. Колись називався Церковний Ранок.
У селі Краснопілля, щоби запитати дорогу, доводиться чимало покружляти. Людей на вулиці нема, аж он – двоє чоловіків на подвір’ї нудьгують. Один підперезаний старим ремінцем – ще як за Сталіна – і «веселий». По короткій розмові гукає чоловіка навпроти. Такого ж зі схильністю до «веселості». Чоловік провадить до цвинтаря. Польовою дорогою в дощ можна й загрузнути. Тут же ж розсипана і соя – дохідний продукт для фермерів. Цвинтар починається величезними столами з лавами, які почорніли від дощів та часу. З яблунь плоди падають прямо на столи і тут повільно чорніють. Часу вдосталь – мало не по півроку тут ніхто їх не збиратиме. За столами прийнято «поминать». Людей продовжують ховати, але, видно, вже й не дуже поминаючи.
Написи на кладовищі, зроблені до незалежності, – переважно російською мовою, після її проголошення – майже всі українською.
Щоби пройти до ділянки на розі, треба продертися через ліс. Хто був у Чорнобилі, той бачив – природа швидко бере своє, все заростає. А тут ще гілля, яке падає згори і заплутується у хащах. Могили різні. Є позаминулого століття з дерев’яними хрестами. Трохи новіші з залізними пофарбованими, як один, ніжного відтінку голубим. На деяких могилах – невеличкі стели з зірками.
Повертаємось через центр. Дивно виглядає асфальтовий периметр, по якому колись був сільський магазин. Напевне, під дерев’яну будівлю фундаменту не клали. Тепер від магазину нічого не лишилося – лиш голий пляц і купка трісок.
Наш провідник пояснює, що старий магазин, можливо, навмисне купили і розвалили, щоби не було конкуренції. Поряд – велика мурована школа з радянських часів. У будівлі навпроти – стара школа. Заснував її, за версією нашого провідника, меценат Терещенко. Земська школа, скоріш за все, зведена коштом дворянина Маслова. Але не це важливо. Наш провідник знає, що раніше заробляли гроші, щоби будувати, а зараз купують, щоби поруйнувати. Його діти – хто в Дагестані, хто в Італії. Якось вже тут протягне.
Назустріч їде директор школи. Солідний чоловік на велосипеді.
Чернігівщина – красива земля. Наша.
Село Риботин
Світлини автора
22.11.2013