Табличкою з таким власноручно нашкрябаним написом зустрів нас у Лісабоні наш португальський зять у ті допотопні часи, коли мене ще в принципі можна було іноді зустріти в Лісабоні. Зять тоді лише починав освоювати українську мову, запам’ятовував якісь приказки й прислів’я, але до теми «Розділові знаки» ще був не дійшов. Тому й написав без них.
Ясно, що він хотів жартома нас підбадьорити, задля чого й наважився обережно кинути виклик щойно вивченому зразкові народної мудрості. Мовляв, мені з невеликої висоти мого досвіду ще рано судити, але хтозна, може, та ваша старість – справді не радість, а може, й радість. Проте я, спантеличений – та ще й після довгого перельоту з пересадкою – відсутністю розділових знаків, побачив на табличці не те, «що хотів сказати автор», а те, що він де-факто написав: підмет, присудок, додаток.
Інакше кажучи, «може» я прочитав у ту мить як дієслово, а «радість» – як іменник у знахідному відмінку. Кого/що може старість? Та ще когось/щось може. Може птицю й молодицю (руками), може ковбасу і чарку, може сварку, але може й радість. Головне – щоб не зачасто, бо для старості все це (крім птиці) з різних поглядів ризиковано. Так я того вечора зятеві й пояснив. А заразом запропонував йому в рамах навчального процесу самостійно вирішити, чи аж так шанує своїх старих народ, який склав такі, приміром, прислів’я:
Старе, як мале: що побачить, того й просить. Старий багато знає, а ще більше забув. Волос сивіє, а дід дуріє. Молоде орля, та вище старого літає. Старий ненадовго жениться. Старого вчити – що мертвого лічити. І так далі. Веселий був вечір.
Але чи був? З одного боку, ніби був, ось у мене в комп’ютері навіть фотографія з тою табличкою збереглася. З другого – чи ж в епоху штучного інтелекту якась фотографія все ще слугує доказом бодай чогось? Хай там як, але згадані допотопні часи, коли жарти про старість викликали не біль, а сміх, певно, були.
Як я тоді її сприймав? Передусім естетично. Як прелюдію. Прелюдію, припустимо, фа мінор. До фуги смерті. Хоча це надто кульгаве порівняння, адже фуга триває довше за прелюдію, а не навпаки. Хіба що думати про старість як про прелюдію до життя вічного, але то вже на любителя. Ну, в кожному разі, маючи перед очима приклад своєї бабці, я дивився на старість як на гармонійний і неквапливий вступ до остаточної розв’язки. Адажіо або – як максимум – анданте. Чи є тут місце для радості? Для естетичної – є. Для радості від того, що все йде так, як має йти. Як у того-таки Баха.
Втім, колись дуже давно, у часи ще допотопніші, я завітав у гості до одного американця в штаті Огайо. Чоловік той від юних літ сумлінно працював і майже нічого, крім своєї роботи, довкола не бачив. Але на момент мого візиту вже десять років як був на пенсії. За ці десять років він встиг об’їздити, якщо не помиляюсь, понад сімдесят країн в усіх куточках світу і не збирався зупинятись на досягнутому. «Мій план – сто, а там буде видно», – енергійно усміхався за приправленою пивом вечерею щасливий огайський пенсіонер. Чомусь не сумніваюся, що план свій він виконав і перевиконав. Чим продемонстрував, що всяке буває, і декому вдається порадіти на старість не повільно, а в темпі престо або – як мінімум – алегро.
Одне слово, добрі були часи: власна смерть, попри всі спроби її осмислення, ховалася десь далеко за обрієм, а смерть світу вважалася доречною темою хіба що для недолугих антиутопій. Відтак і про власну старість випадало теоретизувати, метафоризувати її, розмірковувати, коли вона настає, і шукати в ній потенційні переваги. Згасання пристрастей і бажань в обмін на чистий спокій? Цілком вигідна оборудка. Втрата фізичних сил в обмін на можливість нічого не робити? Ще краща. Відмова від успіху в суспільстві в обмін на привілей мати суспільну думку глибоко в носі? Таж саме цього я завжди прагнув понад усе. Коротше, не страшно, давайте сюди вже ту старість. Приблизно так мені думалося у добрі часи.
Щоправда, Україна й тоді була країною не для старих людей. І річ не лише в розмірі пенсій і цілій системі соціального захисту. Річ у виштовхуванні – чи радше заохоченому самовиштовхуванні – старих людей за межі соціального середовища. У невидимості, бо неприсутності українських дідусів і бабусь у всіх тих культурно-розважальних закладах та інших громадських місцях, де проводять своє необмежене дозвілля їхні західні ровесники. Мабуть, не мене одного у перших закордонних поїздках це дивувало чи не найбільше: музеї й зоопарки, пляжі й відпочинкові комплекси, кафе і ресторани – скрізь повно відвідувачів виразно поважного віку, але зовсім не поважної поведінки. Що їм могли протиставити наші старенькі? У містах – балкони і лавочки біля під’їздів, у селах – призьби й ослінчики під воротами.
І де він тепер – світ, у якому спроби підготуватися до поганої, та все ж не катастрофічної старості здавалися не позбавленими сенсу? Так, Україна не була раєм для старих людей, але «раптом» уже вкотре в нашій історії з’явилася Росія, щоб нагадати і старим, і молодим, як виглядає пекло.
Сьогодні я знаю, що не лише смерть, а й старість може настати миттєво. Старість може настати на цвинтарі, коли ти ховаєш останнього з тих безпорадних у родині, ким опікувався, і усвідомлюєш, що віднині перед тобою нікого немає. Ти – перший у черзі, хоч і невідомо, як швидко тебе впустять до цієї брами. Хотілося б тільки, щоб швидше, ніж комусь доведеться опікуватись тобою, бо нічого страшнішого за старечу безпорадність посеред хаосу війни ти вже уявити не здатен. Ти бачив цю безодню розпачу і жаху в їхніх очах, коли вони молили покласти їх нарешті в труну, втративши тих, хто до старості не дожив. Безодню, з якої нема вороття. Безодню, за яку для винних не існує ні спокути, ні прощення.
А що з радістю? Кажуть, помилуватися радісними стариганами все ще можна, наприклад, у Португалії. Сидять за вкритими картатими цератами столиками, попивають дешеве місцеве вино і позирають на велику воду, радіючи, що старий російський психопат і старий американський ідіот відділені від них тисячами кілометрів. Боюсь, що лишилося їм недовго, але наразі хай радіють.
для ілюстрації використано роботу Ганни Друль «Пієта»
09.01.2026