Кишинів і євроінтеґрація

Молдова, яка досі залишається найбіднішою європейською країною, місяць тому стала фаворитом європейської інтеґрації, забравши майку лідера в Києва. Нині навіть невреґульованість придністровського конфлікту не мала б завадити підписанню восени наступного року Угоди про асоціацію з ЄУ. Принаймні про це заявив президент ради ЄУ Герман ван Ромпей.

Після ганебного вільнюського демаршу України європейські політики вирішили перемкнути свою увагу на ті країни з програми Східного партнерства, котрі заслуговують на більшу (хоча й далеко не повну) довіру. Однією з таких держав нині є Молдова. А варто зазначити, що навіть урядова коаліція в Кишиневі носить горде ім'я «Альянсу за європейську інтеґрацію».

Чи могла Москва й Молдову змусити до відмови від європейського курсу? Теоретично так, враховуючи, що Кишинів залежить від російського газу, має купу боргів перед Росією, а в самій Молдові найпопулярнішою партією є проросійська Комуністична партія. Молдавську економіку лихоманить куди сильніше за українську, безробіття зростає, як і трудова міґрація, і не лише на Захід, а навіть до тієї ж таки України, тощо, тощо, тощо.

Тобто больових точок, на які міг натиснути Кремль, є аж задосить. Але він цього робити не став, задовольнившись тим, що в листопаді в Кишиневі пройшло кілька велелюдних комуністичних антиєвропейських мітинґів.

Бо, по-перше, Молдова не є для Росії такою важливою (як Україна), аби вже зараз починати проти неї серйозну гру й остаточно розізлити Європейську Унію. По-друге, Молдова й без того поки що міцно сидить у російському сильці з назвою Придністровська Молдавська Республіка. Невизнане світом псевдодержавне утворення вже понад 20 років п'є кров Кишиневу, розбиває всі його геополітичні плани.

Проблема Придністров'я у контексті євроінтеґрації Молдови має два головні аспекти. Перший полягає в тому, що центральна влада не контролює цієї території, а отже, не може відповідати за виконання відповідних норм, підписавши будь-яку угоду з іншою державою, тим більше з ЄУ. Другий аспект визначається зовнішньополітичною орієнтацію мешканців ПМР. Зрозуміло, що провести повноцінне соціологічне дослідження там досить складно. Відомо лишень, що 2006 року в Придністров'ї відбувся референдум, на якому мешканців просили відповісти на два питання, досить тенденційно поставлені в бюлетенях:

Питання 1: Чи підтримуєте Ви курс на незалежність Придністровської Молдавської Республіки і подальше вільне приєднання Придністров'я до Російської Федерації?

Питання 2 : Чи вважаєте Ви за можливе відмову Придністровської Молдавської Республіки від незалежності з подальшим входженням до складу Республіки Молдова?

Результати такі: 97,1 % відповіли «так» на перше питання , 3,4 % відповіли «так» на друге питання. Явка на тому референдумі становила понад 78,5 %.

Леґітимним референдум і його підсумки визнала лише Росія. Ні Україна, ні Молдова, ні решта світу результати плебісциту не визнали. Зрозуміло, що й нам до цих цифр треба ставитися дуже обережно, але цілковито іґнорувати їх теж не варто.

Треба визнати, що придністровську проблему так і не вирішено. Позитивні зрушення у цьому питанні, здійснені, зокрема, завдяки посередництву Віктора Ющенка (за часів його президентства) й за активної підтримки Брюсселя, згодом зійшли на пси. Нині ми спостерігаємо радше перманентне погіршення відносин між Кишиневом і Тирасполем, зрозуміло, не без «допомоги» Кремля і його "п'ятої колони".

Молдова пропонує Придністров'ю варіант федеративного співіснування, домагається виведення російського військового континґенту з берегів Дністра, заміну його цивільними спостерігачами від ОБСЄ. Але ні Тирасполь, ні Москва на такий варіант вперто не погоджуються — і зрозуміло чому.

Ще однією причиною того, що Кремль не став ґвалтувати Кишинів на предмет вільнюського демаршу, є те, що в Москві усвідомлюють: молдовський політикум — не український. Багато представників політичної верхівки Молдови є одночасно громадянами Румунії, тобто практично Європейської Унії.

Наприклад, у Конституційному суді п'ятеро суддів з шістьох мають у кишенях румунські паспорти. Їх також мають і чільні члени парламентських партій, котрі входять до нинішньої урядової коаліції. Румунським громадянством запаслися, наприклад, керівник фракції Ліберально-демократичної партії в парламенті Валерій Стрелец, представник Молдови в ПАРЄ Анна Гуцу, міністр внутрішніх справ Олексій Ройбу, заступник голови Центрвиборчкому Штефан Уриту та інші.

А серед «рядових» депутатів таких маса. Кажуть, що нині навіть комуністи не гребують румунським документом, про всяк випадок. Хоча треба нагадати, що 2007 року завдяки ініціативі саме депутатів-комуністів подвійне громадянство для чиновників високого ранґу в Молдові тимчасово заборонили. Але невдоволені таким рішенням політики подали позов до Страсбурзького суду про його неправомірність. Європейський суд став на захист подвійного громадянства. І це логічно, адже громадянам Молдови мати друге громадянство законом не заборонено, а чиновник — такий самий громадянин. Тож тепер мати румунський паспорт дозволено хоч президентові Молдови, хоч прем'єр-міністрові...

До речі, про комуністів. Нещодавно їхній вождь, екс-президент Володимир Воронін, став об'єктом незвичної дискредитаційної кампанії. У Кишиневі з'явилися листівки з колишніми заявами політика, де він переконано говорить про користь європейської інтеґрації. Тодішні слова ще президента Вороніна радикально відрізняються від нинішньої антиєвропейської риторики Вороніна-опозиціонера. На листівках, надрукованих російською та румунською мовами, міститься питання: «Коли Володимир Воронін був з нами чесним?»

Сьогодні, як відомо, лідер ПКРМ чітко виступає за інтеґрацію країни до Митного союзу. А торік його партія навіть збирала підписи для проведення референдуму щодо приєднання до МС.

Залишмо це на сумлінні молдовських комуністів. Нас-бо більше цікавлять європейські перспективи Кишинева. Варто зазначити, що вони, з огляду на все сказане, вельми туманні. Та й не варто забувати, що місяць тому у Вільнюсі було лише парафовано Угоду про асоціацію. З Україною це парафування відбулося ще півтора року тому. І де та Україна тепер?..

Водночас Молдова має шанс потрапити до Європейської Унії через «чорний хід». Адже за день перед вільнюським самітом президент Румунії Траян Бесеску відкрито заявив, що об'єднання з Молдовою — новий « фундаментальний національний проект» Бухареста. Попередніми проектами, сказав він, були вступ до НАТО і приєднання до ЄУ. Ні Брюссель, ні Кишинів у жодний спосіб не виступили проти тієї заяви Бухареста. Тому такий сценарій зовсім не здається фантастичним. Навіть попри те, що наразі за приєднання до Румунії виступають лише 20 відсотків молдаван. Але всі ми знаємо, як стрімко змінюються зовнішньополітичні преференції на пострадянському просторі.