У ці дні, здавалося, кожне пацаня з київського середмістя (не конче галицького роду) мало володіти набором найхльосткіших майданівських вигуків і відгуків: «Слава Україні! – Героям слава!», «Слава нації! – Смерть ворогам!», «Україна! – Понад усе!», «Разом! – До кінця!» або «Банду! – Геть!». З іншого боку, після понад річної відсутності Київ вразив зрослою російськомовністю, особливо в рекламі та вивісках. Закон Ківалова-Колесніченка успішно працює. Та й майданівська опозиція щораз частіше звертається до киян по-російськи. Було б не забути після остаточної перемоги Майдану скасувати одіозний закон.
Субота, 7 грудня, вечір
Відбуваємо до Києва з-під Львівської обласної ради. Їде разом 7 автобусів. Організація – чітка. Усім подорожникам старший групи роздав візитівки: «Поселення "ЕКСПО-Плаза", виставковий центр» – з адресою й телефонами «гарячої лінії» та медичної частини.
Неділя, 8 грудня
Прибули до Києва. Виставковий центр «ЕКСПО-Плаза» на Нивках. Величезний павільйон – головна логістична база львівських майданівців. Тут можна переночувати, привести себе в порядок після сну, поїсти, зарядити мобільні телефони тощо.
Усім роздали листівку «Логістичний штаб Євромайдану пропонує допомогу: друзі, львів’яни! Вам є де переночувати в Києві». Крім варіантів ночівлі, пропонуються варіанти повернення до Львова і, навпаки – варіант, як взяти до Львова попутника.
Старший нашої групи розбиває прибулих львів’ян на «десятки». Із пасажирів нашого автобуса сформували два – члени одного вертають домів уже ввечері неділі, члени другого залишаються на довше. Наново створені десятки поповнюють на Майдані вже існуючі сотні. На Майдані найбільше впадають в очі прапори 14-ї. Але їх, мабуть, більше за 14.
Світлина – Дмитро Чигрин
Дванадцята година. На Майдані починається «Віче мільйону українців». Навколо – національні прапори з назвами міст і сіл. «Львів», «Броди», «Золочів», «Пустомити», «Чортків», «Галич», «Свалява», «Луцьк». Потужно представлений Пустомитівський район: «Зимна Вода», «Давидів», «Старе Село». А ось знайомі села з-над Дністра – «Кострижівка» (батьківщина батька Арсенія Яценюка) та «Дзвиняч». Це Буковина, Заставненський район. Те, що вдалося запам’ятати.
Юрій Андрухович зачитує зі сцени звернення громадянського суспільства до опозиції з вимогою чіткіше сформулювати свої постулати. Потім називає, хто його підписав серед перших: Ірена Карпа, Юрій Макаров, Сашко Положинський, Андрій Бондар, Сергій Жадан, Олександр Ройтбурд «та багато-багато інших». Біля мене стоїть парочка з революційними прапорцями. Дивляться одне на одного, і він здивовано-ображено запитує: «Што ето? Кто ето?».
Виступає Яценюк: «Зі сьогоднішнього дня ми пікетуємо весь урядовий квартал. І кожного дня ми будемо пікетувати по ще одній урядовій установі. Міністерства, податкова, будь-які державні органи. Ми розширюємо свою акцію».
Виступає Турчинов: «Сьогодні Майданом Незалежності стає весь урядовий квартал. Трошки попрацюємо. Не всі. Нас забагато, друзі. Якщо ми зараз всі підемо до урядових будівель, від нашого кроку вони можуть розсипатись. Тому працюємо невеличкими групами по 50, по 30 тисяч чоловік [Майдан сміється]. Оперативна група, яку очолюють старші командири (а я інформую всіх: постійно діючий Майдан розбився на сотні; кожна сотня має свого керівника). Старші командири та коменданти поведуть оперативну групу у 30 тисяч чоловік ліворуч від Майдану на вулицю Грушевського. Формується колона, яка зараз практично стоїть і очікує команди на вулиці Інститутській. Бажаючі з "гальорки" біля палацу Жовтневого, прошу її підтримати!»
Світлина Олега Филипця
Віче завершується закликом до блокування урядового кварталу. Колони мітинґарів розтікаються вулицями Печерська. У місцях, де ці людські потоки зупиняються, невдовзі виростють барикади чи блок-пости. Втім, урядовий квартал уже й так заблокований. Усі бічні вулиці між Інститутською та Грушевського аж до Кріпосного провулку міліція заблокувала автобусами. Тож ні до Кабміну, ні до Ради не пройдеш. Євромайданівці розписали автобуси своїми гаслами та заклеїли наліпками на кшталт «Янукович – підарешт» або «Не піду з Майдану до відставки Януковича».
Світлина Олега Филипця
Наша колона пройшла Інститутською, завернула в Кріпосний провулок і зупинилася на Грушевського, під Будинком офіцерів. Перед готелем «Київ» рух у напрямку Верховної Ради зупиняє кордон внутрішніх військ (міліціонери строкової служби).
Симпатики «реґіоналів» «гуляють» біля Маріїнського палацу та на прилеглій частині однойменного парку. Махають прапорами за щитами, якими міліція перегородила вулицю Грушевського. Від Маріїнського палацу розлягається гучна музика, на великому плазмовому екрані видно естрадних «звйозд».
Перед міліцейським кордоном революціонери вишиковують свій кордон. Бійці охорони Майдану стають у нього, міцно взявшися під лікті. Хоч де стояв би кордон правоохоронців, перед ним тепер завжди мусить бути кордон майданівців. Такий порядок заведено після першогрудневих бійок на Банковій – щоби застерегтися перед нападами провокаторів на «силовиків».
А ще перед кордоном стоїть радіофікований бусик партії «Батьківщина», на який видряпуються опозиційні промовці і звертаються до обох аудиторій – майданівців і «реґіоналів» – через динаміки, встановлені на бусику
У перервах між виступами лунає українська музика: «Мандри», Вакарчук, Наталя Бучинська, народні пісні, гімн України. Десь посередині між Маріїнським палацом і Будинком офіцерів дві «звукові доріжки» утворюють дивовижний музичний коктейль.
Особливо багато промовців із Сумщини – тут міцні позиції «Батьківщини» (мають звідси мажоритарників!). А з іншого боку – це Схід. Кому, як не їм, звертатися до земляків-«реґіоналів».
Та ось несподіванка! На даху бусика – здавалося б, забута постать. Тарас Чорновіл (так, це він) спочатку звертається до опозиціонерів і вибачається, що мусить обернутися до них спиною, потім обертається до «реґіоналів»: «Я – Тарас Чорновіл. Багато хто з вас мене ще пам’ятає…». Потім розповідає, як він, разом з ними (тими, що стоять по той бік), щиро повірив Януковичу 2004 року і як потім гірко розчарувався. В опозиційному секторі дехто невдоволений таким поворотом подій, бо ще пам’ятає той 2004-й, але більшість хором гукає «Молодець!». Натомість з того боку чути вигуки «Ганьба!».
Нардеп Леся Оробець звертається до міліціянтів: «Переходьте до нас. У нас є теплий чай».
Її колеґа Олександр Бригинець розвиває тезу: «Якщо вам треба бутерброди та гарячий чай, співробітники міліції, будь ласка, говоріть. Вам принесуть. Тому що ми розуміємо, що замінять вас нескоро. Тому що під’їхати сюди підрозділи міліції не можуть. Вам доведеться стояти тут до останнього, а нам – стояти до перемоги. Тому давайте мирно знайдемо спосіб вирішити цей конфлікт. Нехай ваші командири дають вам наказ мирно вивести людей звідси, а ми нікого, звичайно, чіпати не будемо, тому що в нас мирна акція протесту. У нас ні кийків, ні щитків – нічого немає… Я звертаюся до внутрішніх військ. Хлопці, які на строковій службі! Ідіть у медсанбат, беріть довідки, застуджуйтесь, робіть що завгодно, але не виходьте на службу! Значно гірша ситуація з "Беркутом". "Беркуту" доведеться писати рапорти. Я дуже прошу: напишіть свої рапорти і йдіть займатися чесною і порядною роботою. Не будьте сторожовими псами божевільного диктатора. Щойно була така історія, коли нам треба було провести колону. Формально співробітники міліції виконали все, що їм належало, але тільки формально. По суті, вони дали можливість пройти автомобілям і заблокувати центр».
Біля Будинку офіцерів вулицю справді перегородили два самоскиди. За ними росте барикада. З цілого Кріпосного провулку сюди накотуляли круглих бетонних вазонів під квіти. Всередині нового блок-посту з’явився величезний брезентовий намет для «гарнізону» опозиціонерів.
Бригинець провадить далі: «Сьогодні весь центр Києва заблокований. Це буде і завтра, і післязавтра. Опозиція дала 48 годин владі на те, щоби вона прийняла рішення і склала свої повноваження. 48 годин уже почалися. Завтра європейські дипломати вирішують долю, як бути з цією владою… Що ми хочемо, щоби зробила Європа: щоби всім тим, хто має стосування до злочинів нинішньої влади, тільки їм і їхнім сім’ям заблокували рахунки – до з’ясування обставин. Хай їх заблокують і потримають заблокованими до того часу, коли вони зрозуміють, що їхні гроші їм не належать. Це гроші, накрадені в українського народу. Дуже сподіваюсь, що блокування рахунків тих олігархів призведе до того, що вони почнуть уважніше ставитися до проблем народу і що вони зможуть зрештою проголосувати за певні речі, які змінять ситуацію в країні на краще».
Далі йде звернення до соратників: «Я закликаю кожного, хто може, всіх людей, що знаходяться з нами по цей бік барикади. Зробіть усе можливе, щоби не вийти завтра-післязавтра на роботу. Я говорив з багатьма людьми, які кажуть: "Нас звільнять, ще щось станеться". Але для того є медичні пункти, є лікарі. Пишіть заяви про відпустку, беріть довідки про те, що ви захворіли (а ми всі трішки захворіли на Майдані, бо холодно). Робіть інші зусилля. Не виходьте на роботу, а приходьте на Майдан!».
Під вечір опозиціонерам на Грушевського підвозять гарячу вечерю.
У місті працюють кухні Євромайдану. Біля самого монументу Незалежності у величезних казанах варять куліш і закарпатський бограч. Ще одна кухня – у Михайлівському монастирі, на загумінках Золотоверхого собору. Найкраща і найвідоміша – у Будинку профспілок. Ще одна, здається, є у Київраді, зайнятій опозиціонерами.
Такі самі блок-пости, як на Грушевського, з’явилися на розі Кріпосного й Інститутської та в інших місцях. Один з головних форпостів – на перехресті Лютеранської з Банковою, трохи вище від лютеранської кірхи.
***
Вечір. Хрещатиком з боку Бессарабки біжить хлопець, волаючи: «Пам’ятник Леніну повалили!!!».
Кидаємося на Бессарабку. Справді, «Ілліча» на постаменті нема. Замість нього – дві людські постаті з прапорами. Скрізь навколо юрмиться народ і діється щось неймовірне. Якийсь фацет в екстазі гатить залізякою по стовпчику вуличної загорожі, яка гуде, наче церковний дзвін. Хтось запитує: «А де ж "Беркут"?». Поруч хтось «добре поінформований» сміється у відповідь: «А "Беркут" заблокований у Василькові!».
«Ліричний відступ». Всі наступні дні біля рожевої брили метушилися «революціонери». Голови (як і решти випинаючих частин статуї) вже не було, але тулуб вождя виявився міцним горішком, а «революціонери» – нездалими каменярами. Щоразу, як не прийди, хтось довбав моноліт чи то жалюгідним молоточком, чи якимсь зубильцем, а навколо терпляче чекали охочі підібрати мацьопкий кавалок надміцного карельського кварциту. Тож увечері 12 грудня брила ще була хоч і добряче покоцана, але неподолана.
Світлина – РІА «Новости»
Тим часом з’явилися охочі заповнити порожнечу на постаменті. В офісі Української народної партії (зовсім поруч Бессарабки) віддавна зберігали невідомо ким і навіщо виготовленого з гіпсу «покаянного Леніна». Він стояв навколішки в одному з закутків офісу – трохи більший за натуральну величину, вдягнутий у «натуральні» маринарку, сподні та мешти, а тому – як живий. Випадкові відвідувачі будинку на ходу сахалися від несподіванки, коли вклякнута постать вождя виринала з-за рогу. От цього «покаянного Леніна» УНПісти й постановили затягти на постамент. 12 грудня все було готове – Ілліч зник зі свого постійного місця, натомість там з’явився вінець зі штучних квітів з написом «Українська народна партія». Що їх досі зупиняє від втілення амбітного плану, не знаю.
Але вернімось у недільний вечір 8 грудня. Центром Києва з прапорами, піснями та гаслами гуляють революціонери. Деколи це виглядає досить сюрреалістично. Ось дефілює невеличкий загін, вигукуючи: «Слава Нації – смерть ворогам!». Коли підходять ближче, із здивуванням читаєш на прапорі: «Демократичний Альянс».
Понеділок, 9 грудня
Виходячи ранком з дому на Виноградарі, дивимося Інтернет-новини. Останні повідомлення: «Беркут» прорвав блокаду у Василькові і рухається на Київ. Тут же нардеп Олександра Кужель запевняє: депутати завернули машини з «Беркутом» назад. Але наступне повідомлення: назад повернулася лише половина машин, решта в’їхала в Київ. І як доказ – відео: вантажівки з брезентовими дахами женуть по Набережному шосе. Перша думка: чому тепер? Чому зранку? Логічніше було би їх чекати вночі. А може, це реакція на повалення Леніна?
Їдемо в метро з Нивок до центру. Раптом оголошують: «Через технічні причини зупинку потягів на станціях "Театральна", "Хрещатик" і "Майдан Незалежності" тимчасово скасовано». Багатозначно переглядаємося: що вони готують? Десь близько одинадцятої виходимо на станції «Університет», виїздимо нагору ескалатором і, вже виходячи на вулицю, знову чуємо те саме оголошення, але вже з повідомленням причини – станції «заміновано».
На бульварі Шевченка повз нас пробігає хлопець у куртці з написом «Свобода». Розмовляє по мобільному. До нас долітає: «"Беркут" вже біля Київради?». Хтось каже, що на Хрещатику нібито з’явилися водомети.
Картина складається мало приємна. Якщо Майдан справді наважилися «зачищати», то після цих перших кроків мають діяти без затримки. Адже метро перекрили, щоби уповільнити доступ людям у центр з периферії. Якщо тепер забаритися, все воно швидко втратить сенс. Мають впоратися за півгодини, потім буде запізно. З такими тривожними думками йдемо на Володимирську, де в одному з офісів маємо чекати на ще одного колеґу. Це кількасот метрів від Хрещатика. Але тут дивовижно спокійно, як на такий драматичний момент.
Нарешті всі зібралися. Рушаємо вниз Софіївською. Перехожі поводяться спокійно, ніби ніц. Ось нарешті Майдан. І тут усе спокійно. Мітинґують біля сцени. «Фігня війна, аби не маневри». Оце воно. Психологічний тиск, виявляється.
***
У Маріїнському парку біля євромайданівської барикади з’явилися біотуалети (досі були лише на вулиці Грушевського, у «реґіоналів»).
Вулиця Грушевського перегороджена міліцейськими щитами лише впоперек. Вздовж межі вулиці та парку – лише ріденький ланцюжок внутрішніх військ, який можна перетинати. «Реґіонали» спокійно переходять у Маріїнський парк, де гуляють опозиціонери. Складається враження, що на їхній зоні працюють «вахтовим методом» – хтось від сцени зі «звйоздами» біля палацу пересувається на мітинґ біля Будинку офіцерів, хтось навпаки. Ось зараз на мітинґ рухається велика група (на вигляд – петеушники) з табличкою «Кременчук».
***
У понеділок людей на Майдані набагато менше, ніж напередодні.
Зі сцени виступають вожді Майдану. Одна з тем: наш протест – мирний, ми не нападаємо на «силовиків», не даємо себе спровокувати і т. д.
Десь о годині 5-й вечора зі сцени Майдану лунає заклик до всіх чоловіків: висуватися в район Лютеранської-Шовковичної. Там «Беркут» намагається захопити барикаду.
Промовці ще говорять, а людські потічки вже тягнуться з усіх кінців у бік вулиці Городецького. Люди проминають барикаду біля Консерваторії, їх усе більшає. Хтось іде, а хтось уже біжить вгору засніженою вулицею Заньковецької. Та серед людського потічка щораз частіше трапляються чоловіки з різними видовженими предметами в руках. Але ж ми не нападаємо?! Для чого воно?! Вздовж вулиці насаджені молоді деревця, на зиму підперті патиками. Якийсь здоровило в кожушку виламує одного з цих дрючків і біжить далі. Ще одному кричать: «Лиши! Навіщо воно тобі?!». Виникають сутички та сварки між тими, хто «озброївся», і тими, хто цього робити не хоче. Лунають вигуки: «Провокатор!». Повертаємо на Лютеранську. Підйом стає ще стрімкішим. Здоровило в кожушку по-суперменськи швидко обертає свій дрючок через палець на висунутій вперед руці. Йому теж кричать: «Провокатор! Кинь дубця!». Він обурюється, але врешті-решт кидає. «Та він не провокатор, він – із Закарпаття», – чую біля себе голос львівського журналіста Тараса Гринчишина. «Одне другому не заважає», – відповідаю йому, але розумію, що це ходяче непорозуміння – справді «свій». Тим часом вгору біжать уже хлопці з монтировками.
Нагорі, біля лютеранської кірхи, шлях до барикад з прапорами «Свободи» перекрили бійці ВВ в обладунках, з шоломами на головах і зі щитами (а може, це і не ВВ – хто їх розбере? Одне слово – «космонавти»).
Перед рядами щитів накопичуються маси опозиціонерів. Поступово вишиковуються в шеренги, хапають одне одного попід руки. А ось і наш закарпатський знайомий. Без дрючка, але тепер у боксерській стійці, підстрибує і відбивається від незримих ворогів.
Двоє невисоких чоловічків у стандартних салатових камізельках нардепів України (не плутати з помаранчевими «Преса»! – цих, до речі, тут теж не бракує) з розгону кидаються на щити «космонавтів». Перша думка: «Провокатори!». Так, мабуть, подумав не лише я, бо люди поруч відтягають їх від «ментів». Згодом зрозумів, що помилявся, коли побачив на відео, як 11 грудня так само з розгону кидався на щити всім відомий Ігор Мірошниченко. Зрештою, можна було здогадатися й тоді – через декілька хвилин за плечима в «космонавтів» (звідти, де виднілися шатри з прапорами «Свободи») почулися мегафонні промови двох депутатів-«свободівців» з відомими прізвищами.
«Слава Нації! Смерть ворогам!», «Україна – понад усе!» – лунає позаду. Обертаюся. Там шикується ціла сотня молодих хлопців – хтось у масках, дехто з бейсбольними битами, один (на вигляд командир) тримає добрячий шматок труби з «нержавійки». Спершу над колоною майоріли кілька прапорів «Свободи», але швидко зникли. Хто це були – досі не знаю. Мабуть, футбольні фанати.
Падає лапатий сніг. На лінії протистояння з’являється миротворець – пастор з німецької кірхи. Його негайно оточують журналісти з камерами та мікрофонами. До речі, в храмі працює медпункт та інші гуманітарні служби.
Вертаюся на Майдан, так і не побачивши, чим закінчилося тоді протистояння на Лютеранській (хоча чим воно могло закінчитися? – ще була не ніч). Коли знову був там через 9 годин, кордону «правоохоронців» біля кірхи вже не було, а барикада ще була.
***
Того вечора зі сцени Майдану попереджали, що «ця ніч буде вирішальною» і треба бути готовим до всього.
Вівторок, 10 грудня
Позаяк «міліція з народом», а начальство не поспішає її годувати, вночі несемо вечерю (каша, канапки, чай) із повстанської кухні в Михайлівському монастирі на один з міліцейських кордонів – туди, де машинами відгороджено Європейську площу від Хрещатика. Один із «вевешників», що приймає вечерю, виявляється балакучим. Не питаю, звідки він, але з його вимови можна подумати, що з Рязані. Мабуть, Крим. Але точно не Рязань – вже надто він переймається подіями в Україні. Що його найбільше хвилює? Візит Януковича в Китай, по кредити. «Вони понабирають, а нашим дітям – віддавати».
***
Наступна ходка з «хавчиком» із Михайлівського – уже до своїх. На вибір – Майдан чи блок-пост на Лютеранській. Вирішуємо, що на Майдані з голоду все одно не помруть, і йдемо на Лютеранську.
Десь година третя ночі. Міліцейського кордону біля німецького храму вже нема.
Блок-пост – територія на перехресті вулиць, відгороджена від світу чотирма барикадами (дошки, металеві загорожі, вуличні лавки, контейнери для сміття) і під прапором «Свободи». Та барикада, що зліва, – за пару сотень метрів від Адміністрації Президента.
Глупої ночі тут товчеться до біса народу, переважно зовсім юної молоді.
Коли заходимо туди, розуміємо, що тут не до нас і не до вечері. Всі бігають і метушаться. От-от чекають нападу «Беркута».
Віддаємо «хавчик», кому треба, але залишаємося наразі. Стоїмо, дивимося. Ніякого нападу нема. За 20 хвилин вирішуємо вертатися. Назустріч нам вгору Лютеранською крокує цілий бойовий загін. Може, й сотня. Дрючки, бити, монтировки, каски. В одного – навіть з рогами. «Слава Нації – смерть ворогам!». «Ну, тепер ментам блок-поста точно не зайняти», – вирішуємо собі.
Виявилося, що блок-пост на Лютеранській був ліквідований протягом найближчої години. Дивився на «Громадському ТБ», як демонтували барикади. «Тітушки» під наглядом «Беркута» розтягали завали, пиляли дощані щити. На землі камера зафіксувала цілу купу канапок. Це, мабуть, були ті, що ми принесли. Краще би з ними пішли на Майдан!..
***
Внутрішня організація Майдану вражає. Міська адміністрація вмила руки від прибирання, але юні майданівські волонтери масово згортають сніг і довбають кригу, де вона встигла вкрити плити. Реґулярно розносять дрова між «печами». Богу дякувати, не було нагоди ближче познайомитися з медичною службою, але більшість волонтерів свої обов’язки виконують у марлевих пов’язках.
Про харчову службу вже трохи казав, але не все. Тут тобі не дадуть померти з голоду. Скрізь стоять ятки, де кожен охочий отримає скляночку чаю-кави та канапку. Що більше, між людьми бігають волонтерки (волонтери) з картонними ящиками і пропонують ті ж таки канапки (раз уночі були навіть з медом). Але, що характерно, народ зовсім не налітає на них, як шуліки. Вночі між людьми, зібраними під сценою, розносять гарячий чай з лимоном. У місцях, де готують гарячу страву (Будинок профспілок або біля «йолки»), є пункти роздачі. Тут стоять черги. Найбільша проблема – одноразовий посуд. Народ тепер здебільшого дисциплінований, і таких сміттєвих куп, як на Помаранчевому Майдані, зазвичай не зустрінеш. Але пластикові мішки для сміття заповнюються миттєво. Хтось їх вчасно вивозить, хоча «напряг» з ними відчувається (до речі, найбільше на Майдані насмітив «Беркут» уночі 11 грудня – але про це потім). Проблема в іншому. Харчів, здається, вистачає, але вже у Львові дізнався, що Майдан волає про допомогу пластиковим посудом. Що й не дивно.
Окремий штрих із тутешнього повсякдення – Відкритий університет Майдану. На одному кінці площі, лицем до монументу стоїть велика сцена, яку всі знають, з якої виступають політики та співаки. На протилежному кінці, ближче до Лядської брами – ще одна сцена, маленька. Саме на ній працює ВУМ. З неї різні мудрі люди, фахівці своїх справ на засадах волонтерства діляться з охочими всіляким корисним знанням. Наприклад, коли ми підходили до сцени ВУМ, з неї виступав відомий телевізійний шоумен Ігор Посипайко. Тема його лекції була «Чому не варто дивитися телевізор?».
Ситуація підштовхує до роздумів. Український народ за 9 років, як бачимо, зробив величезний крок наперед. Але скільки ще кроків мусить зробити! От коли пропорція аудиторій біля сцени з політиками та сцени з популяризаторами знань буде зворотна, саме тоді ми будемо в Європі. І люди з-під сцени ВУМ не потребуватимуть іти під велику сцену – бо що вони там почують? Вони все знатимуть й без того!
***
Одне з гасел Майдану – «Борці за волю України не п’ють алкоголю і не вживають нікотину!». Не знаю, як там з нікотином, але двох моїх друзів, які «причастилися» і пішли на нічну варту на Інститутській у складі одного з львівських «десятків», «занюхали» і вигнали з блок-посту.
***
Удень частина виступів зі сцени Майдану була «розбором польотів» минулої ночі. Юрій Луценко: треба визнати – вночі ми втратили декілька позицій на Печерську; але ми їх обов’язково повернемо. Олександр Данилюк («Спільна справа»): ми втратили декілька барикад, і тепер нема будівельного матеріалу для їх відбудови, а підвезти не вдасться, бо всі дороги в центр міста перекрив «Беркут»; але ми їх будуватимемо з мішків із піском та автомобільних шин; прохання до киян: покладіть у багажник Вашої машини по мішку з піском або по автомобільній шині – і везіть сюди!
Ввечері на плазмовому екрані Майдану транслюють матч «Манчестер Юнайтед» – «Шахтар». Вся фішка – в коментаторах. Для Майдану матч коментують Сашко Лірник і Артем Полежака, автор уже популярного російськомовного та нецензурного вірша-звіту з Києва Дмитрію Кисельову. Щоправда, Полежака сказав, що з дитинства футболу не любить і на ньому не розуміється, але від того стало ще смішніше. Зате Сашко Лірник весь час називав гравців «Манчестера» за їхні червоні футболки «комуняками», а коли камера фокусувалася на якомусь гравці-африканцеві, казав: «Та ми й так бачимо, хлопче, що ти не москаль».
11 грудня, середа
Ця ніч заповідалася спокійнішою за попередню. У Києві перебували дві поважні леді – Кетрін Ештон і Вікторія Ноланд. Ештон зустрічалася з Януковичем і навіть вчора відвідала Майдан. Високі гості ще не виїхали з України. Коли штурм найменш імовірний, то це нині.
Минулої ночі мав суперечку з приятелем. «Зараз вони не з’являться. Вони раніше четвертої години ночі не починають», – казав він. «Якщо вони знають, що ми це знаємо, то неодмінно зроблять навпаки», – відповідав я. Так воно й сталося 11 грудня.
Десь перед дванадцятою ми з колеґою пройшлися Інститутською до Кабміну й назад. Звичайно, від майданівських барикад і блок-постів уже й сліду не було. Натомість у кількох місцях вулицю заблокували машинами «космонавти». Я навіть не дуже приглядався до них і не рахував – ніч-бо мала бути спокійною через візит західних пань.
На цю ніч у Києві обіцяли мінус шістнадцять, але світлове табло над Будинком профспілок показує лише мінус 9. Але все одно варто ретельно стрибати під сценою, щоби зігрітися.
Опівночі на сцену Майдану виходить Руслана і починає свій традиційний щонічний ритуал: всі піднесли вгору руки з ліхтариками – «щоби весь світ через сателіт бачив, як нас багато»; співання гімну, молитва, потім стрибки на місці під музику; «рівномірно заповнюйте простір перед сценою, щоби не було порожніх місць, адже на нас дивиться цілий світ».
«Попов вирішив, що на Майдані замість йолки буде ковзанка. Ви хочете ковзанку на Майдані?!». «Ні!!!» – хором кричить Майдан.
«Всі підняли одну руку і робимо такі рухи – туди-сюди!». Це справді зігріває. Так можна і всю ніч тут простояти-проскакати. Але ближче до першої години на сцені в Руслани з’являється Віталій Кличко – і не сам, а з братом Володимиром! Не пам’ятаю, про що вони розповідали Майдану, але за якийсь час на сцену виходить Арсеній Яценюк, і теж щось говорить. А коли з’явилася ціла група нардепів на чолі з Олександрою Кужель, я відчув, що це, мабуть, не просто так – щось має статися.
І воно сталося. Далеко за першу годину ночі зі сцени якось так без надмірних емоцій і не надто голосно – щоби не сіяти паніки – пролунало від Андрія Парубія, командира охорони Майдану: «Всі чоловіки, йдіть на допомогу барикаді №2 на вулиці Інститутській».
І знову потяглися з усіх кінців майдану людські потічки, але вже в іншому напрямку.
Барикада №2 містилася лише за сто метрів від лінії Хрещатика, між «Ґлобусом» і Жовтневим палацом, кілька метрів нижче місточка, що з’єднує ці два об’єкти. Звідси ще трохи видно сцену Майдану і долинають звідти звуки. Інститутська утворює тут досить таки стрімкий схил, і барикада №2 своїми дошками та рамами була нахилена вперед, під гострим кутом до поверхні вулиці. Це якщо з боку нападників, а з боку оборонців можна було, навпаки, лягати на барикаду.
Підійшовши до неї, чоловіки, як завжди в таких випадках на Майдані, зчепилися попід руки, утворивши кілька монолітних шеренг. При тому в перших рядах стали ті, хто мав на голові каски. Що робилося по той бік барикади, було погано видно за дошками, але майбутня корида мала безліч глядачів. Одні скупчилися на містку, обвішаному майданівськими плакатами, ще одні – на схилі під Жовтневим палацом, ще хтось – на парапетах, ґалереях, балконах та інших виступах складної конструкції «Ґлобуса». Більшість із них становили жінки, фотографи та відеооператори – але не тільки.
Пролунав заклик до добровольців, які мають каски, і ці чоловіки почали перебиратися на той бік барикади та шикуватися у шеренги там. Потім казали, що це були переважно «афганці».
У цей час у перших рядах з’явилися двоє чи троє дивних суб’єктів. Разюче різнилися від решти і зовнішністю, й мовою, і нетверезим станом. Казали, що з Дрогобича. Не знаю, можливо, але обличчя були дегенеративні, а мова – кримінально-вульгарна. Навколо себе «підіймали хвилі», але, коли все почалося, зникли. Якщо це були провокатори, то їхнє завдання залишається невідомим.
Зараз важко згадати, коли що почалося і в якій послідовності відбувалося: коли вперше попереду, за барикадою з’явилися ряди блискучих шоломів, коли там, за дошками, почалася шамотанина, коли оборонці барикади №2 почали скандувати хором усі відомі їм гасла і через це перестали чути голос динаміків Майдану; коли там внизу, на Майдані, теж почало діятися щось незрозуміле.
Важко сказати, хто наступав на барикаду на Інститутській. Потім казали, що зі щитами – це були внутрішні війська, але що десь там був і «Беркут» – без щитів (а пощо «Беркуту» щити? – він має кийки).
Отже, попереду почалася шамотанина, і всі закричали. Першим гаслом, яке почали скандувати, наскільки пригадую, було «Київ, вставай!».
Чекалося чогось гіршого, ніж сталося насправді. Згодом хтось написав, що нападники з МВС «цим разом більш-менш дотримувалися положень внутрішньовідомчої інструкції з розгону демонстрантів». Тобто позаяк на них не нападали першими, вони не могли застосувати кийків. Важко було їм взятися до неспровокованого биття при такій кількості свідків, фото- і відеокамер на містку й обабіч нього! Мабуть, після резонансу від 30 листопада щось їх стримувало переходити межу. Але вони мали своє завдання і мусили виконувати. Тому тиснули на оборонців. На практиці – притискали їхній аванґард до барикади. Час від часу крізь щілини між дошками з «передової» витягали напівпритомних людей. Тоді розлягався крик: «Коридор!» – і щільні ряди «другого ешелону» розступалися, постраждалих виводили «в тил». У якийсь момент нападники різко «ломанулися» своїм лівим фланґом – там, де тротуар біля «Ґлобуса». Затріщали дошки, захвилювалася людська маса. Залунав пронизливий крик: «Не кидай! Не кидай!». Очі всіх обернулися догори – на самотню постать, що метушилася на одному з виступів складної конструкції «Ґлобуса». Чим він кидався у «космонавтів», чи був свідомим провокатором, чи просто нерви не витримали – залишилося невідомим. Найгірше, що хоч людей поруч не бракувало, але на той п’ятачок, де стояла ця людина, доступу нікому не було. Але, мабуть, волання натовпу подіяло, і він кудись зник.
До речі, про волання. Все діялося під акомпанемент хорового співу «Ще не вмерла…» та безперервного скандування гасел. Всіляких – від «Слава Україні! Героям слава!» та «Слава нації! Смерть ворогам!» до звернених до честі та сумління нападників: «Мирний протест!», «Міліція з народом!», «Солдат, ти наш брат!», «Май-те честь!». А ще: «Сто-ї-мо!», «Не пі-дем!», «Разом – і до кінця!» (гасло футбольних фанатів) і, звичайно ж, «Київ, вставай!». Деколи скандували навіть «Спускайся вниз!» – це було на адресу численних «глядачів» як на мосту, так і обабіч Інститутської. Звичайно, серед них були здебільшого жінки та журналісти, але також і особи в помаранчевих монтажних касках (атрибут охорони Майдану). Це заїдало: або зніми каску, або приєднуйся до тих, хто внизу.
Волати в унісон було конче треба. Це була єдина леґальна зброя. Психологічна. Супротивник мусив відчувати: «Нас багато, нас не подолати!».
За тими криками оборонці барикади самі майже не чули, що діється на Майдані. Дехто обертався і вглядався в далечінь. Десь на початку Інститутської виднілося скупчення блискучих чорних шоломів (хтось недавно порівняв їх із чорною ікрою!). На щастя, вони не вдарили з другого боку – було не до того, «зачищали» Майдан. Про те, що там діється, у проміжках між скандуваннями дізнавалися з голосу Руслани, донесеного динаміками. Вона то зверталася до сумління нападників, нагадуючи, що тут зібралися мирні громадяни і це мирний протест, то закликала до спокою та витримки самих майданівців. Деколи ще чувся голос Віталія Кличка та молитви священиків. У якийсь момент динаміки замовкли і плазмовий екран згас, але це тривало недовго. Чи було чути там, під мостом, набат київських церков? Можна було радше здогадатися, що в тій звуковій фантасмагорії були присутні й дзвони.
Тим часом по натовпу пронеслося: «Пускають газ!». І справді, в повітрі з’явився якийсь дим. Чи був це сльозогінний газ? Якщо так, то фортуна тої ночі була не на боці «Беркута». Я так і не відчув навіть запаху того жахливого газу. Кажуть, вітер був у інший бік.
Так проминуло години півтори. Кожен розумів, що опір має сенс – треба було достояти до 5.45, коли запрацює метро і «Київ встане». Ніхто тоді ще там напевно не знав, що кияни хто як може дістаються до центру, а київські таксисти оголосили, що до Майдану везуть задурно. Як і неможливо точно сказати, скільки було людей на Інститутській. На початку могла бути тисяча. А могла й не бути. Хай скажуть ті, що були на мосту.
Нарешті атакуючі доскочили барикади. Чорні постаті в блискучих шоломах з’явилися на її гребені та почали трощити дерев’яні конструкції. Хапалися за довгі горизонтальні дошки й тягли їх углиб своєї території, утворюючи широкий прохід для решти своїх. Барикада №2 танула просто на очах.
І нарешті її не стало зовсім. Дві великі людські маси – у чорних блискучих шоломах з прозорими заборолами та в помаранчевих монтажних касках, яких вистачає лише на один удар «беркутівського» кийка, – зійшлися впритул. Можливо, в планах однієї було записано, що в цьому місці інша розбіжиться. Але так не сталося.
Внутрішні війська зі щитами почали видавлювати майданівців вниз Інститутською. Майданівці знову зчепилися попід лікті і не вступалися. А якщо вступалися, то хіба на метр чи два. По суті, зчинилася велика тиснява. У такій ситуації легко уявити задавлених чи розтоптаних на смерть. Щонайменше – переломи ребер і рук, здуру – ще й пальців. Додайте, що поверхня Інститутської тут похила – нападники сунули згори, оборонці відступали донизу, ризикуючи послизнутися й покотитися, або ще гірше – перекинутися навзнак. Додайте, що й поверхня вулиці не була рівна через нерівномірний шар криги на бруківці. Треба було пильнувати ніг. А ще молоді та міцні деревця вздовж тротуару. За них добре хапатися і триматися, коли тиснуть, але не дай Боже дозволити притиснути себе до них якоюсь частиною тіла.
Якби там трапилися випадкові люди чи зчинилася паніка, були б і задушені, і потоптані. Але їх не було. Не чув навіть про поламані ребра чи руки. О пів на другу на Майдані випадкових людей не залишається. А з розмов між людьми можна було зрозуміти, що багато з них у такій ситуації не вперше. Всі знали, як треба згрупуватися і де тримати кінцівки. Зайве казати, що ніхто тієї ночі не перемерз на тих мінус дев’яти :)
Ніякого загального проводу в натовпі не відчувалося, але юрба діяла як одне ціле. Сама собі подавала команди. «Коридор!» (людині стало зле, і треба її вивести з натовпу) чи «Відступити на крок!». Сама миттєво розв’язувала неминучі в таких випадках суперечки – хлопці молоді, гарячі, роздратовані – могли зчепитися за дурницю, обізвати себе по-всякому, але завжди знаходився хтось, щоби сказати: «Проїхали!». Здатність Майдану до саморганізації, про яку тепер стільки пишуть, виявилася не лише в «рутині» – взірцевому утриманні наметового містечка, а й у тій екстремальній ситуації.
Весь час співали гімн і скандували свої «кричалки». Але настав момент, коли раптом хтось замість «Ще не вмерла» затягнув «Маруся, раз-два-три калина». А потім «Ой на горі та й женці жнуть». А потім «Червону руту». А потім «Лента за лентою». І якщо комусь ціла та веремія доти здавалася драматичною, то міг собі розпружитися…
«Космонавти» не просто тиснули. Вони рухалися «клином». Але в якийсь момент «клин» заклинило. «Голівка» клину опинилася в оточенні опозиціонерів. Не заздрив би я тим хлопцям тоді – опинитися в оточенні волаючого та скандуючого натовпу. Але все для них обійшлося. Пролунала команда «Коридор!» – і зробився коридор, яким люди зі щитами ретирувалися до своїх. А втім, щити спершу повернулися не всі. Слідом за солдатами ВВ над головами натовпу поплив угору Інститутською один їхній щит. Хтось, щоправда, вимагав: «Не повертайте!», але його не слухали – була свого часу чітка інструкція: нічого, жодного ремінця не відбирати у «правоохоронців». Відтак за першим щитом поплив угору другий, третій, десятий… Невже стільки встигли відібрати?! Ні, кажуть у юрбі, це вони самі закидають свої речі в натовп. Провокація така. Слідом за щитами попливли до своїх господарів респіратори, а закінчилося наколінниками та налокітниками.
Врешті-решт майданівці не тільки, що майже не «цофнулися», але й перейшли у контрнаступ. Дві великі людські маси кілька разів хитнулися туди-сюди, аж поки передні ряди опозиціонерів не зупинилися біля решток колишньої барикади.
А в тилу супротивника весь час дзижчали «болгарки». Це «комунальники» пиляли й вивозили її (барикади) уламки.
Десь о четвертій настало певне затишшя. Можна було розслабитися, відповісти на пропущені стурбовані дзвінки. По руках помандрували пластикові каністри з крижаною водою. Хтось просив розступитися: чи нема під ногами його шапки? Всі знайдені головні убори й рукавички розвішали потім на гілках найближчого деревця. Поточилися розмови, почалися знайомства. Якийсь дядько випитував усіх навколо: «Ви звідки? А ви? А ви?». Зрозуміло, більшість була зі Львова та Тернополя. Але не бракувало, приміром, полтавців. Знайшлася навіть група з Енергодару, що поблизу Запоріжжя. Поруч майорів синьо-жовтий прапор з написом «Леґендарний Севастополь». Але не треба ілюзій – до нього був почеплений малий кримськотатарський прапорець.
Поки «комунальники» пиляли нашу барикаду, я почав ділитися з випадковими співрозмовниками почутим напередодні з трибуни від О.Данилюка – про підвезення в багажниках піску та шин для нових барикад. «Нічого не вийде, – відповіли випадкові співрозмовники. – Заїзд на Хрещатик перекрито не лише вантажівкам, а й легковим».
Тим часом люди створили в юрбі ще один коридор – ним нагору на перемови з міліцейським начальством попрямували брати Клички. Праворуч, біля «Ґлобуса» через мегафон до «Беркута» та ВВ звернувся Андрій Парубій. Відхід «чорних касок» був лише справою часу.
****
Ближче до шостої години ми вже біля Будинку профспілок (БП), де споглядаємо сліди нічного погрому. «Зачищені» частина Хрещатика від початку Інститутської в бік Європейської площі та кавалок простору перед головним фасадом БП. Зруйновані великі шатра Миколаївщини та Донецька, наметове поле Івано-Франківщини. «Беркут» прорвався на Майдан через барикаду, встановлену з боку Європейської площі. Можливо, просто забракло людей для її оборони – більшість чоловіків у першу мить кинулися на Інститутську. Але, якби вдалося прорватися ще й там, втрати були би набагато більшими.
Йдемо далі. Біотуалети, що ще вчора стояли біля великого житомирського намету, горизонтально лежать на асфальті поруч із купами сміття – з контейнерів, демонтованих як «частина барикади». А далі триває сам процес ліквідації останньої. З лівого боку головного фасаду Будинку профспілок у каре вишикувалися вбрані в обладунки курсанти харківської Академії внутрішніх військ. Всередині каре «комунальники» з МНС пиляють барикаду. Але навколо курсантів – ще одне каре з обурених киян, які за ніч позбігалися з цілого міста (щойно зі сцени оголосили, що на Майдані на той момент уже зібралися 25 тисяч).
Мітинґувальники (чоловіки солідного віку) перейняли тут же поруч начальника академії – генерала Полторака. Дістають його питаннями (чесно кажучи, не дуже в тему). Але генерал не в тім’я битий – успішно відбріхується, відповідаючи «ні про що» (які питання, така й відповідь).
Перед цим активісти про всяк випадок не пропустили на Майдан «беркутівський» автобус (мав вивезти особовий склад?) та самоскид (мав вивезти попиляну барикаду). Майдан щораз більше заповнюється людьми, його «температура» підвищується, «комунальникам» починає «припікати», і вони кудись зникають, залишивши уламки недопиляної барикади. Курсанти ламають каре і цофаються у глухий закут між торцем БП і ескарпом вулиці Костельної, сюди ж таки підтягаються їхні колеґи з інших ділянок. Серед них виявляється і частина «беркутівців». Їх мали вивезти автобусами, але автобусам не дали заїхати, і тепер усі вони – в цьому глухому закутку. Якби хтось захотів на них зараз напасти, їхня позиція була би безнадійна – нема куди тікати. Але ніхто нападати не збирається. Зібрався натомість натовп цікавих – подивитися зблизька на того страшного «Беркута».
Нарешті всі бійці зібралися докупи й почали організований відступ. Поклавши руку кожен на плече своєму передньому (згідно з бойовим статутом?) і зі щитом у другій руці, вони вервечкою завертають на Костельну і зникають у глибині вулиці. Курсантам натовп кричить «Молодці!», «беркутівцям» – «Ганьба!». Трохи згодом спостерігаємо, як навпроти канадійського посольства (ну так збіглося!) вся ця хмара воїнства вантажиться нарешті в автобуси і зникає з центра Києва.
Йдемо трохи зігрітися. Біля Лядських воріт знеможений і невиспаний лауреат Шевченківської премії Анатолій Борсюк (відомий телеведучий і провідний кінодокументаліст) розливає чай і каву, роздає канапки революціонерам. Пригадалося, як напередодні Юрій Андрухович з дружиною та зятем Андрієм Бондарем (відомим письменником) допомагали годувати рядових бійців з обох сторін «фронту».
А зі сцени Майдану вже співає Бурмака, лунають переможні реляції і релігійні проповіді. Доходить десята ранку. Після цілодобового перебування на ногах чвалаю в Київраду (це зараз так, як Смольний у 1917-му) з думкою: от обладжу на собі одяг, визуюся з вогкого взуття, погріюся, посиджу (а може, й покимарю), заряджу мобілку. Наближаюся до Хрещатика, 36 і розумію: «Розмріявся ти, чоловіче». Звідти долинає громове «Ганьба!» і видно натовп. Виявляється, щойно з-під Київради вигнали облитий з брандспойтів «Беркут». Бідолашні автобуси вже від’їхали, а «вболівальники» ще не розійшлися. Втім ось вони рушають у бік Майдану, на кожному розі «знімаючи» блок-пости ВВ. Тобто щойно натовп наближається до вояків, ті підхоплюють свої щити, шикуються і мовчки крокують кудись подалі від Хрещатика.
А зі сцени Майдану віце-спікер ВРУ Руслан Кошулинський у кумедній формі переповідає останній інцидент. Десь так: «Приїхали якісь у чорному під Київраду і хотіли туди влізти. Але, мабуть, були дуже брудні, то наші хлопці їх водичкою полили. А потім у них – зовсім випадково! – автобуси загорілися. То їм пояснили, що краще було би їхати звідти. Вони послухалися і поїхали».
12 грудня, четвер
У четвер – чудеса. Хрещатик і його південні околиці – абсолютно вільні від усякого натяку на силовиків. Ніяких міліцейських кордонів, ніяких щитів, шоломів і обладунків. Зник навіть кордон біля ЦУМу (вулицю перекривали автобуси, стояли поряд себе два кордони – МВСівський і майданівський, який прикривав «космонавтів» від провокаторів). Тепер тут без перешкод гуляють люди.
Зовсім інше – на Липках, в урядовому районі. Весь квартал навколо Адміністрації Президента нашпигований внутрішніми військами та «Беркутом». На Шовковичній вони в кожному подвір’ї, виглядають із кожної брами. Лютеранська нагорі перекрита машинами, через блок-пост не пропускають без «аусвайса» навіть пішоходів.
Барикаду №2 відбудували. Світлина Андрія Микуша
Замість зруйнованих барикад майданівці протягом дня збудували ще більші й міцніші. Обійшлися без мішків з піском. Мішки наповнили снігом, облили барикади водою, решту зробив мороз. Тепер ніякий «Беркут» їх не зруйнує, хіба піротехніки з вибухівкою. Але я дивлюся на мішки, на помаранчеві монтажні каски їхніх оборонців і думаю: «Мабуть, ніхто так не заробив на цій революції, як секретар Київради, вона ж – співвласниця будівельного гіпермаркету "Епіцентр". Бо де революціонери набувають каски, мішки, електрогенератори та ще купу всяких потрібних речей? Де ж, як не в "Епіцентрі"? То пусте, що Галину Герегу революціонери не пускають у Київраду, що вона може втратити своє секретарство. Головне, що план з касок і мішків виконано на півроку вперед. Мабуть».
До речі, про каски та шоломи. Їх є велике розмаїття. Найнадійніші – мабуть, металеві солдатські. Їх небагато. Як і гірськолижних, мотоциклетних, роверових. Найменш міцні – пластикові, монтажні. Зате ж їх найбільше. Колись їх носила лише охорона Майдану, а тепер це ознака своєрідного майданівського шику, модна фішка.
Реєструємося у львівському логістичному центрі на виїзд до Львова. Автобус виїздить о 22.00. Їхали сюди – платили по сто гривень, назад їдемо задурно. Їхали до Києва у вщерть заповнених автобусах. На автобус додому не з’явилася половина заявлених львів’ян.
18.12.2013