Богато є метод публїцистичної полєміки, а таки два головні типи мож легко поставити. Перший — річевий, коли оба полємісти трактують справу мериторично і поважно, не виступаючи з меж пристойности й не торкаючи особи противника. Так ведеть ся звичайно полєміка в наукових справах в Европі, до неї також я привик. Другий тип метод полєміки — особиста полєміка. Вона появляєть ся тодї, коли полєміст, не можучи найти річевих арґументів, конче таки хоче — полємізувати. Тоді він у безсильній злобі сходить відразу на особисте поле і стараєть ся всїми способами з'огидити особу свого противника. Річи, себто справи, котрі противник заступає, знищити не спромога, тож гайда на особу!
Визначним зразком другого типу полємічних метод являєть ся метода, котрої ужив з великою вправою д. Єфремов в своїй статї п. з. "З нашого життя" (Рада, ч. 268. з 6.XII.1913). Вона має бути полємікою з моїми статями в Дїлі (ч. 8548/9).
Не буду характеризувати загального тону статї д. Єфремова. Нехай зроблять самі шановні читачі, прочитавши статю д. Єфремова і порівнавши з нею мою попередну й теперішну. Все ж таки мушу показати шан. читачам деякі цьвітки з полємїчного цьвітника д. Єфремова, цьвітки, що як не мож лїпше характеризують його спосіб полємізованя.
Там, у тім цьвітнику аж кишить від всїляких "дитячих поглядів", "брудних натяканців", "дитячого белькотання" і т. д. і т. д. Моя рука нібито "плутала на папері мислете (може мислїте? — невжеж і назви букв треба читати з московська?) думки", я "залажу з безтактністю темної людини в рану брудними пальцями", в мене "брак тямучости". Порівняв мене дальше д. Єфремов з "чортом в очеретї" і з "пяним ілотом" (гельотом). Якеж то вже мусить бути те ще одно прізвище, яке по словам д. Єфремова буцімто "усіма лїтерами горить" на моїм чолї? Навіть д. Єфремов не хоче його проказувати — судячи по висше наведених епітетах мусить воно бути справжнїм "малоросійським" оказом.
Щож менї робити супроти такої "полєміки"? Може кому і булоби принадним відплатити противникови тою самою монетою.
Одначе лишаючи вже на боці некультурність такої полєміки взагалї, здержує мене від неї ось що: Булоб з моєї сторони просто сьвятотатством тягати першорядну громадську справу по такім ґрунтї, як се зрабив д. Єфремов. Длятого заявляю отсим, що не вважаю для себе можливим вести дальшу полєміку з противником, котрий послугує ся такою полємічною методою, як д. Ефремов. Звільняє мене від сего обовязку ще й инша обставина. Спір веде ся ізза статуту Н.T. ім. Шевченка, а в другій полємічній статї д. Ефремова нема до сеї справи нїяких мериторичних закидів, про які требаби по черзї говорити.
На сїм мігби я і скінчити. Одначе добро громадської справи вимагає ще декілька стрічок. Бо зі статей д. Єфремова мігби дехто з наших, головно закордонних земляків набрати переконаня, що найповажнійшу нашу наукову інституцию захопила тепер в свої руки якась ґрупа націоналістичних, не ледві sui generis чорносотенних полїтиків, звила в Товаристві кубло не науці а полїтиці і тепер, занедужавши реформаційною сверблячкою, "реформує" статут, щоби "палладіум" української науки донести до заглади!
Єдиний лїк на таке шкідне баламутство — чиста правда. І я її не буду скривати, коли д-р Єфремов публичним ширенєм баламутства приневолює мене до публїчного ширеня правди.
Теперішній проєкт реформи статута не є вислїдом "реформацийної сверблячки" теперішного видїлу Н.Т. ім. Шевченка. Сей проєкт є лиш одним звеном довгого ланцюга реформацийних проєктів, що виринали в товаристві це від 1901 р., проєктів, за котрі вели ся завзяті змаганя на всїх загальних зборах від 1901—1905 року. Теперішний проєкт збудований на основах проєкту статута з 1. грудня 1903 р., зредаґованого д. Михайлом Павликом і статутовою комісиєю, зібраною на спільнім засїданю всїх секций Н.Т. ім. Шевченка дня 8. падолиста 1903. Підписало тодї сей проєкт 16 дійсних і 20 звичайних членів Товариства. Я гордий нинї сим, що й моє імя поміщене під сим гарним проєктом з уперед десяти лїт.
Має отже теперішний проєкт зміни статута Наук. Тов. ім. Шевченка свою доволї довгу історию і дуже поважного "предтечу".
Та не пора нам тепер тут розводити ся над минувшиною для неї самої. Тож звернімо ся до актуальних справ і трактуймо їx sine in еt studio.
Головною причиною того, що останні звичайні загальні збори Наук. Тов. ім. Шевченка порішили змінити статут був розпучливий стан фінансів товариства. Сей стан спричинила безоглядна й екстензивна грошева та видавнича господарка "золотого віку". Мимо протестів поодиноких орґанів Товариства та мимо сильної опозициї членів на загальних зборах 1901—1905 держала ся та господарка аж до 29. червня 1913. Держала ся вона завдяки тому, що значна часть видїлу складала ся з зависимих людий — платних урядників товариства, а опозицию на загальних зборах переголосовувано — повновластями з росийської України. Сї повновласти були справді привілеєм нечисленного гуртка Галичан, котрі стояли коло тодішної управи товариства; маючи на кождоразових загальних зборах по два голоси на особу, був сей гурток дуже могучим чинником при голосованю. Бо величезна більшість членів з галицької провінциї, заколисана до блаженного сну зручно розтрублюваним престїжом "золотого віку", не являла ся на зборах, і вони все були дуже нечисленні. Вкінци опозиция, зложена з подавляючої більшости львівських дійсних членів виступила зі згаданим висше проєктом статута з 1. грудня 1903. Сей проєкт хотів цілком відділити адмінїстрацію від науки, вносив повновласти як річ нї в однім науковім товаристві культурного сьвіта не практиковану, і зборонив вибирати платних урядників до видїлу. "Загрожена" сим проєктом тодїшна управа товариства напружила всї сили, щоб сей проєкт повалити, зробила се з помочию повновластий і т. д. і щоби на будуче якомога найрідше переходити сумнівні перипетиї загальних зборів, переперла дня 29. червня 1904 тепер обовязуючий статут, який приписує загальні збори що два роки, задержує повновласти на зборах і платних урядників у видїлї. Опозиция бачила безвиглядність боротьби і притихла, абсентуючи ся майже цілком на дальших загальних зборах (по 1905 р.). Один з найвизначнїйших нинї в Галичинї громадських дїячів, також член опозициї, сказав тодї дуже влучно, що недалекий час, коли покаже ся правдиве обличе пануючого курсу в товаристві. I воно показало ся. Видїл, здобувши попри адмінїстрацийну власть ще й рішучу препондеранцию над науковими орґанами товариства, на мою думку з великою шкодою для них, правив товариством так, що в 1913 р. воно стануло — над берегом материяльної руїни.
Ось вислїд повновластий!
Бачучи докладно корінь лиха, постановили останні загальні збори товариства поручити видїлови, щоб він заняв ся реформою статута головно в звісних трех точках: 1) Зрівнанє всїх членів в їx правах без огляду на кордон, 2) виключенє урядників товариства від права засїдати у видїлі, 3) приверненє щорічних загальних зборів. Вибрана видїлом статутова комісия сповнила сю ухвалу загальних зборів, переконала ся одначе, що сими паліятивами ще не запевнить товариству нормального розвитку, не виведе його ще на ясний шлях до майбутньої української Академії Наук. Єдиним лїком на недомаганя показало ся цілковите віддїленє адміністрациї товариства від наукової роботи. Першу полишає новий проєкт в руках видїлу і загальних зборів, другу подає новоутвореній Радї, секциям і науковому Зборови. Саме в сих, а не в инших постановах, лежить основна суть нового статута. Відділивши адмінїстрацийні клопоти від науки, можна створити для неї такі умови, яких вона перед тим в Науковім Товаристві ім. Шевченка ніколи не мала. І на місци авторитетного режіму треба поставити (як слїд у науковім товаристві) учену републику!
Не буду тут довше розводити ся над новим проєктом статута — полишаю се кому иншому і кінчу дійсно пророчими словами д. Павлика, котрими він закінчив своє мотивованє статута в 1903 р.: "Надіємо ся, що сї наші задушевні мотиви будуть зуважені всїми членами нашого Товариства та що вони прихилять ся до нашого проєкту. Колиж би нї — коли би ми лишили ся в меншости, то ми се приймемо супокійно в тім глибокім переконаню, що ми сповнили свій обовязок і що прийде незабаром час, коли увесь загал членів нашого товариства переконає ся, що ми таки мали рацию, та що дальший розвій нашого товариства зможе йти зовсїм успішно лише в напрямі, вказанім отсє нами".
[Дїло]
12.12.1913