Сими днями одержав я вирізку з ч. 3232 з 5. грудня 1913 чернівецького Czernowitzer Tagblatt із фейлєтоном п. з. "Iwan Franko. Zum 40-jähr gen Jubiläum" і з листом автора, в якім він присилаючи менї свою статю просить вибаченя за більші або менші помилки, звиняючи ся поспіхом, з яким мусїв виконати ту роботу. Вважаю відповідним за згодою редакції Дїла подати сей нїмецький голос до відома також української публики, додаючи до нього в відповідних місцях свої уваги та поправки. — Іван Франко.
Після молодо-жидівської я не знаю жадної иншої лїтератури так близької житю народа, як українська. Се незвичайна поява, можлива тілько в нашім закутку, між східньою і західньою культурою. Ся основна течія поясняєть ся легкодумною істориєю того народа. Його лїтература, переважно лїрична, можна сказати — glebae adsripta, корінить ся глибоко в рідній скибі, там знаходить він свою силу і красу і лишається також дома між народом. Здобуток духового житя являєть ся тут документом побуту для тих горожан цивілїзованого сьвіта, які захотіли би даремно шукати "Рутенії" на картї Европи.
Житє в малих хатах, серед теперішних обставин так незвичайно примітивне та природно гарне, з несфалшованими чутями, з чистим, ясним виразом для духового житя лишаєть ся на завсїгди одиноким плодючим полем для чутливих письменників, що описуючи самих себе, виспівуючи власне житє в тужливих піснях, чинять се заразом за всїх і для всїх. Розділ між поетом і народом щезає зовсїм, а прірви між поезиєю й житєм нема. Драми з міського житя, блїді тїни буржуазні мусять уступати геть перед тими могутними природними драмами, перед сильною грою живих сих інстинктів та первородних гріхів, яка знаходить для себе також неприкрашене, змислове, инодї жорстоке слово, але часто також чутливу, як голос сопілки мягку мельодию. Уявімо собі отже український тип, селянського сина, що переробив житє нзйкрасших духів усего сьвіта і пережив його стократно своєю сьвіжою природою, — уявімо собі ту незопсовану людську вдачу в найвисшім творчім і напруженю, що віднаходить у собі найглибші та найкрасші, але при тім найпростїйші та найприроднїйші тони, пересаджує сьвітовий біль у селянську хату і виводить із неї лїсову леґенду на ясне сьвітло, носить у собі корінє й корону, село й столицю, силу й ровпуку. Такий тип — Іван Франко, якого 40 лїтний ювилей сьвяткують сегодня в нашім містї.
Його твори такіж як і його житє. В обох символ культурного розвою, повільного походу з самітної хати і в широкі країни казкової фантазиї, від монотонних та чутливих людових пісень до могутніх симфоній. Він ходив до сільської школи, кінчив ґімназию та унїверситет, був редактором, учителем*) робив на полї, тоскував у вязниці, терпів голод, був переслїдуваний та гноблений, лишив ся бездомним і все в дорозі**). Отсе образ українського поета.
В молодости, коли ще не розумів свого власного неспокою і не міг чути, як зароди його сумної славянської душі випускали перші ніжні цьвіти, з яких капала кров туги та poзпyки, він вірив, що його власне терпінє, се терпінє цілого сьвіта, який у нїм грішить і покутує, в нїм погробовім, бездомнім мученику, вродженім на те, аби терпіти. Франко був романтиком. Треба ще навчати ся розуміти, що таке український романтик, бо жаден край не був таким здібним до резонансу, як мелянхолійний степ із могилами серед поля, з тонкими, сумними хрестами. Жадна душа з природи не була така чутлива, як славянський мрійник, якому галькіони приносили відомість про вмираючу душу романтики, аби в нїм розпалили нову оживляючу силу та передати йому тон помершої. Українська душа й доси не визволила ся від тої романтичної сентиментальности. Франкова лїрика цвите (Зівяле листє, Мій Ізмараґд, Semper tiro, З вершин і низин, Давне й нове) і він не перестає бути романтиком.
Одинокий Франко, зневіривши ся своїй землї, вертає до дому. Там у сьвітї основано нові школи, які віддали його рідній землї. В Росії писав Достоєвський, у Франциї Золя.
Вони творять натуралїзм. Тодї Франко також взяв ся за малярський пензель, аби як обєктивний глядач малювати чужих людий. Золя мусїв із підземелля, з краю вбийства та змисловости витягати своїх героїв, аби бути натуралїстом.
Достоєвський мусїв проливати кров та роскошував ся в жорстокостях, аби бути тим, чим був. Вони мусїли творити нові сьвіти, в брутальне житє вщіплювати проблєми і при тім доводити їх до крайностий, бо мали в собі мало лїрики. Але Франко — лїрик із природи, у нього в душі тихий сьвіт, який творить його. Він здужав написати лїричну епопею — справдї чудовий твір його богатої природи. Се видно з його поем таких, як Похорон, Іштара, Бідний Генріх, Страшний суд, Панські жарти, і з найкрасшої його поеми Мойсей. Описова поезия належить до найдозрільших плодїв його творчости, бо тут злучили ся його обсервацийна сила та глибина чутя. Образ стає повним чутя, чутє виливаєть ся образово, так що й инший мусить відчути його. Але се не могло задоволити його.
Він пише повісти (Захар Беркут, Для домашнього огнища, Перехресні стежки, Великий шум), догми (Украдене щастє, Сон князя Свято-слава, Камяна душа), комедиї (Учитель, Майстер Чирняк), леґенди, сатири, працює на полї науки (його вдатні праці на полї фільософії), пише лїтературно-історичнї моноґрафії та перекладає Ґетого "Фавста", Дантову "Божественну Комедию", Байронового "Каїна" та дищо з Золї і т. и.
Трудно услїдити всї стежки, якими він шукає нових форм. Його богатий дух розвивав все нові красоти, співає все новими тонами, невичерпаний, невисловлений, все неспокійний і все молодий. Він ходить чимраз висше понад скелї, заходить чимраз глибше, так глибоко, що пропадає в пропастях. Отак працює він з задивляючою силою та витревалістю, аби чужі струї перепустити через власну прізму і власні красоти розвернути в сонячнім сьвітлї.
Він робить ся модернїстом. Значінє сего слова ще не усталено, але в нього воно так зрозуміле само собою, що не треба й поясняти його. Франко йде за своєю природою і виливав нові терпіня в старих формах.
В його творчости нема що робити граничні лїнії, бо всї періоди та всї форми переганяють одні одніх, усї тони мішають ся. Зрештою він ще не скінчив своєї творчости. Він романтик, натуралїст і модернїст, і все той сам Франко.
Ріжнобарвне та розшарпане, як його творчість, було також його житє, повне жалю, та розчаровань, терпінь та резиґнациї, як його "Зівяле листє", але також тихе та повне надії, сконцентроване в собі з мельодиєю весільних звуків.
В найбільшій бідї, у вязниці або на вулиці, в селї чи в редакцийній кімнатї при полїтичнім ремеслї він писав лїричні поезиї. Він переходив із одної редакциї до другої, з одного міста до другого. В р. 1878 він видавав Громадський Друг, працював при польській часописї Praca, видавав Сьвіт, в р. 1883 був членом редакций Дїла та Зорі, а випертий відси хотїв видавати Поступ, якого проспект конфісковано, і вступив до редакциї польського Kurjera Lwowskiego, в якій працював 10 лїт, як речник руського питаня***). У вязниці він пише "Тюремні сонети" та "Жидівські мельодиї", в р. 1890 бере участь у заснованю радикальної партиї та в редаґованю партійної часописи Народ і видає для лїтератури та науки часопись Житє і Слово.
В р. 1895 мав одержати катедру руської лїтератури у Львові, але полїтична струя, що котить ся довкола унїверситетських катедр, не допустила його по неї. За одну статю в віденській Die Zeit вирікають ся його Поляки, а за передмову до польського виданя книжочки "Obrazki galіcyjskie" вирікають ся його Русини.
Перед кількома місяцями бачили ми його в мурах нашого міста. Хто бачив його втомлене тїло, мусїв думати, що на відчитї почує слова резиґнациї та зломаний голос розчарованого. Але коли його зівялі уста розкрили ся і зазвучав його голос, почули ми молодече тепло нїколи не старіючого художницького серця, пробудженого зі сну, нові гіркосолодкі надїї, захват після обяви. Чути було повну силу і нову, хоч стару відвагу. Нехай іще довго лишать ся йому ті дари божі, — сего бажаю йому горячо в щирім поважаню.
*) Властивим ц. к. учителем, хочби тілько народним я не був нїколи. І. Ф.
**) Се остїлько неправда, що в мене, Богу дякувати від року 1902 є власний дім у Львові і що я зовсїм не потребую скитати ся. І. Ф.
***) Автор пише дословно "als Sprecher und massge-bender Zensor für ruthenіsche Fragen", очевидно не знаючи, що в редакциях нїякого цензора для специяльних питань не буває і що я в "Kurj. Lw." писав статї про найрізнїйші справи полїтичні, економічні, лїтературні та наукові. — І. Ф.
До сего фейлєтона, як то субєктивні погляди очевидно лишють ся зa автором, а до обєктивного, фактичного материялу можна би додати дуже богато, але я не додам тепер нїчого, автор долучив свої переклади чотирох моїх лїричних віршів, з власне трьох із циклю "Зівяле листє", а один із циклю "Піснї ночи". Для проби подаю тут один його переклад у дословнім відписї.
Mittagszeit —
Einsames Feld in der Weite —
Nicht für das Aug und nicht fürs Ohr auch
Ein Hauch —
Keine Menschenspur zu sehen,
Ein Grasmeer mit stillen Wogen —
Grüne, färb ge Blummenwellen gehen
Und Grillen zirpen verborgen.
Ueberall.
Weit nach dem Bach zum Tal Bis zu den Bergen, den blauen Kann ich schauen.
Ss—s—s—t! Horcht! Jemand weint da still —
Ein Seufzer, der zerbersten will
Vor Sehnsucht.
Ist das nicht mein banger Schmerz?
Weint da nicht mein krankes Herz?
Ach nein — Dort in der Ferne hör' ich beten Sehnsuchtsvoll die Hirtenflöten.—
Dife Seele Schluchzte naeh dem Hirtenlied
Bittre Tränenflut durchglüht Die Kehle.
Von hinter der Wolke
Riefst du mich an, o Hirtenflötenklang!
Und mit dir mein Liedchen sang
Die Sensucht vom Volke.
Писано дня 9. грудня 1913 p.
Іван Франко.
[Діло]
10.12.1913