Автор проєку "Приватна колекція" і упорядник нового видання в цій серії Василь Ґабор повідомив, що книгу Андрія Содомори "Ще раз про любов до свого", яка народилася у нас на Zbruči, уже можна замовляти.
Це фактично цикл воєнних есеїв, сорок Содоморових бесід, починаючи від 6 березня 2002 року, тексти, народжені в часі війни, – це роздуми про вічне, до яких у часи глибоких потрясінь і розумом, і серцем долучається кожна людина: про добро і зло, про любов і ненависть, страх і надію, про мужність, що є сукупністю плеканих античними моральних чеснот. Голоси Сковороди, Шевченка, Франка...
І мова Андрія Содомори, мова, якою живиться, повниться й освячується любов до свого, глибинного, рідного.
У передмові автор згадує:
Належу до «дітей війни». Другу світову, останні її роки, пам’ятаю всіма відчуттями: ревища танків, перегари бензину... звуки боїв наземних, повітряних... мова німецька, російська... буряковий мед замість цукру, солоні горішки, арахіс із гуманітарної допомоги (запам’яталася бляшанка: на ній – дядечко Сем із паличкою в руці; на високому циліндрі намальований зірчатий прапор)... плоскі металеві кільця від підбитих танків; ті кільця правили нам за обручі, які ми ганяли по селу... фронтові трикутнички-листи... молитви за щасливе повернення... «похоронки»... заупокійні Богослужби...
А згодом, у початковій школі, – диктанти на тему війни, такі ж пісні (стрілецькі, повстанські – стиха, в хаті); з віршів, які вивчали в школі, запам’ятався початок одного: «Рано-утром на рассвете, / Когда мирно спали дети, / Гитлер дал войскам приказ...»
Про Першу світову оповідав дядько Михайло, що був на італійському фронті, а після повернення був дяком у Вирові. З тих розповідей, звісно ж, нічого не залишилось у пам’яті (я ще «попід стіл ходив»), зате – мов нині бачу й чую: вишикувані на столі (дядько Михайло брав мене на коліна) металеві, з рушницями напоготові, солдатики... слова, які, пам’ятаю, повнились для мене якимсь особливим чаром – запахом далини й дивини: «uno, due, tré…» При кожному числівнику торкався пальцем солдатика – той падав, калатнувши об дерево... «Вóйна, то вóйна, – примовляв дядько Михайло, – багато люду впало...»
І ось – чергова, особливо руйнівна для нас, російсько-українська війна... Згадую свого батька, який пройшов нелегкі дороги Визвольних змагань. Знову ж таки, мов нині, бачу його погляд, чую, з-поза піввікової відстані, його голос: «Діти, діти, що вас ще чекає...» Погляд – звернений у сьогоднішній день... Не тільки батько, а й всі, хто були учасниками тих історичних подій, знали, що той день мусить колись настати... і він настав той день і той момент – момент істини...
Істина таки справді не лише у вині, а й у війні (під такою назвою, «істина у війні», – поетична добірка воїна й поета Ігоря Астапенка)... Не випадково й знаменита поезія Володимира Сосюри «Любіть Україну» прозвучала в роки Другої світової... Невипадково й поплатився за неї поет... Коли людина важить життям, то хоче знати його ціну, як і ціну того, за що вона готова те життя віддати.
От і виникло бажання й собі долучитися до роздумів про вічне, але таке актуальне під час війни, – про те, над чим у будні не задумуємось: що таке любов до свого, рідного; що таке рід, нарід, закоріненість у національний ґрунт; що таке мужність, а що – сміливість, а що – стійкість; що таке мова і чому називаємо її душею народу; хто подає нам зразки мужності й звідки та рішучість – стояти на смерть в обороні Вітчизни... Ось тут і нагода послухати античних – волелюбних еллінів і категоричних у своїх судженнях про людську мораль римлян. У цій книжці – їхні голоси, і ці голоси звернені до нас, нинішніх. Наче від усієї античності звертається до нас чільний римський стоїк Сенека: «і навіть якщо ворог натискатиме, навіть якщо нестерпним стане його напір, то однак відступати – ганебно... мусить же бути хтось нездоланний, хтось такий, кому нічого не може заподіяти фортуна, – ось що конче потрібно для держави роду людського!» таки справді: не тільки для України, а й для «держави роду людського», для людства...
Так і потяглись мої «Збручеві» дописи-бесіди. З великою прихильністю сприйняв їх редактор сайту, що й заохотило мене до подальшого писання, врешті, – й до компонування книжки.
26.09.2023