(Нове в дизайні української книги в незалежній Україні)
Андрія завжди бракуватиме як емоційного співрозмовника і доброго приятеля. Кожен, кого доля звела з ним, буде по-своєму згадувати його та пов’язані з ним цікаві події. У мене ж ім’я Андрія Кіся завжди викликатиме приємний спомин про справжню революцію в книжковому дизайні наприкінці 90-х років ХХ ст. – на початку 2000-х. Так я означив для себе новацію в книжковому дизайні незалежної України, коли двоє молодих і талановитих людей – іванофранківчанка Олена Рубановська і львів’янин Андрій Кісь – кардинально змінили оформлення української книги, надавши їй аванґардного стилю. Отож, коли ми з моїм давнім приятелем Олегом Говдою 2002 року вирішили видати антологію прози «вісімдесятників» під назвою «Приватна колекція», я наважився одного весняного дня підійти до Андрія Кіся на вулиці Руській, висловити своє захоплення його дизайном книг і, розповівши про задум «Приватної колекції», спитати: чи не міг би він оформити нашу антологію?
– Мені це цікаво, – сказав Андрій.
Він погодився. Я був впевнений тоді, що Андрій Кісь, Олена Рубановська і подібні їм талановиті творчі люди беруть за дизайн книг космічні суми, тож наприкінці розмови додав, що грошей у нас обмаль і ми зможемо розрахуватися з ним за роботу пізніше. Андрій усміхнувся і після маленької паузи сказав:
– За кошти не переймайтеся.
Ця відповідь Андрія характеризує всю його сутність: він завжди охоче брався за таку роботу, яка була йому цікавою, і при цьому якнайменше переймався грошима, хоча вони завжди були йому потрібні.
Коли згодом я розповів про цю історію на одній із наших презентацій, Андрій легенько всміхнувся і сказав, що нічого подібного не пам’ятає. Та його слова добре запам’ятав я, бо антологія вибраної прози «вісімдесятників» «Приватна колекція» зробила маленький фурор на Форумі видавців у Львові далекого 2002 року й отримала ґран-прі «Книжки року», започаткувавши однойменний видавничий проєкт. І понад двадцять років Андрій Кісь творив візуальне обличчя нашої «Приватної колекції», був конструктором усіх видань (любив це слово). Він мав особливе художнє око: бачив те, що іншим не дано було бачити, вмів сфотографувати мовчазний камінь, і той видавався живим, але при цьому ретельно враховував пору дня та рух сонця небом. Часто для нього була важливішою, ніж історична пам’ятка, тінь, яку вона кидає, тож я часто називав його художником тіні. Всі ці особливості фотомистецтва Андрій використав у своїй книгах «Сльоза і камінь» – прóходах старими цвинтарями Галичини, «Anno Domini. Року Божого» – латинських написах Львова та чотирикнижжі Андрія Содомори «Сльози речей», «Усміх речей», «Пам’ять речей» та «Ще раз про любов до свого», щедро проілюструвавши їх. Андрієві альбоми мали особливий шарм і вражали не лише мистецькими світлинами, а й тим, що в їхньому дизайні він використовував кінематографічний принцип кадрування фотографій у зростаючих пропорціях. Скажімо, в альбомі «Anno Domini. Року Божого» на вас, ніби з далини, з багатосторінкових розворотів напливає світлина із зображенням крилатого венеційського лева, кожен наступний кадр збільшується, аж врешті переходить у величні фраґменти книги з латинськими написами, яку тримає перед собою той лев і маєстатичним зображенням самого лева. При цьому до кожного свого альбому, зокрема першого і другого видань «Anno Domini. Року Божого», Андрій підходив концептуально і кардинально все змінював, бо не любив повторюватися. Свідченням цього є два видання Богдана Ігоря Антонича «Книга Лева. Ротації» (2009 і 2020 рр.) та Віктора Неборака «Введення в Бу-Ба-Бу» (2003 і 2015 рр.).
За час тісної співпраці з Андрієм ми видали в «Приватній колекції» понад 200 книг у його оформленні, і про них можна б розповісти багато цікавих історій. Але спочатку про сам дизайн книг. Андрій запропонував мені не ілюструвати їх, а використовувати в оформлені картини українських та зарубіжних художників, які за своїм настроєм були б співзвучними з творами українських та зарубіжних письменників. Такий підхід Андрія мені заімпонував. Ба більше, я загорівся ідеєю, щоб в оформленні книг «Приватної колекції» ми використовували картини саме українських художників і насамперед львівських. Отож у дизайні обкладинок, суперобкладинок, форзаців, шмуцтитулів та середини книг читач може побачити картини, графіку та скульптури як українських класиків – Олександра Архипенка, Казимира Малевича, Олекси Грищенка, Івана Труша, Едварда Козака, Павла Ковжуна, Осипа Сорохтея, Леопольда Левицького, так і сучасників – Володимира Патика, Зіновія Флінти, Богдана Сороки, Івана Остафійчука, Валерія Шаленка, Юрка Коха, Влодка Кауфмана, Петра Гуменюка. Все ж левова частка ілюстрацій – це картини Володимира і Людмили Лободів та їхньої доньки Соломії Лободи. І навіть внучки Варвари Кісь-Лободи.
Та головним у дизайні «Приватної колекції» було інше: формат подачі матеріалу, який передбачав і високий формат самої книги. При цьому вона набувала ознак подарункового видання і ставала таким собі маленьким мистецьким твором. Я охоче відгукнувся на цю пропозицію Андрія, хоч це і передбачало значно більші затрати на видання, а для директора друкарні – постійний менінґіт. Першою ластівкою у такому форматі стала наша антологія урбаністичної прози «“Дванадцятка”. Наймолодша львівська літературна богема 30-х рр. ХХ ст.» (2006). На суперобкладинці й обкладинці антології Андрій дав аванґардне написання назви не словами, а цифрами «12», а саме видання проілюстрував давніми світлинами, які були співзвучні настрою львівської вулиці 20–30-х років ХХ ст. Ба більше, для кожного автора Андрій розробив модерний шмуцтитул, де замість фотографій використав шаржі Едварда Козака. У виданні вражало також Андрієве вміння працювати зі шрифтами: перші букви імен та прізвищ авторів були величезних розмірів, як у давніх рукописах, чим приємно дивували читача. Цей же принцип, але завжди з певними відмінностями, Андрій згодом використав у наступних наших антологіях високого формату. І таких видань у «Приватній колекції» вийшло аж п’ятнадцять. Окрім «Дванадцятки», світ побачив як антології, так і авторські видання, як-от: «“Бу-Ба-Бу” (Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак)» (2007), «Українські літературні школи та групи 60–90-х рр. ХХ ст.» (2009), «Нью-Йоркська група» (2012), «“Чорна Індія” “Молодої Музи”» (2014), «Книга Лева» (2014), «Летіло 40 сорок» (2015), «Semafor u Majbutn’є = Семафор у Майбутнє: Aparat panfuturystiv» (2019), «Футуродеролахоманія» (2021), «Пів чорної» (2021), Дарії Віконської «Джеймс Джойс: Тайна його мистецького обличчя. Жінка в чорному» (2013), Остапа Тарнавського «Літературний Львів 1939–1944» (2013), Софії Яблонської «Чар Марока; З країни рижу та опію; Далекі обрії» (2015) та її ж «Листи з Парижа. Листи з Китаю» (2018), Степана Левинського «Від Везувія до пісків Сахари. З Японського дому. Схід і Захід» (2018).
Згодом до видань високого формату додалися широкоформатні альбомного типу, бо Андрій був глибоко переконаний, що насамперед треба видавати подарункові книги, тож світ побачив у «Приватній колекції» альбом «Anno Domini. Року Божого: Латинські написи Львова» (2016) та книги Тараса Шевченка «Кобзар / The Essential Poetry of Taras Shevchenko» у перекладі Михайла Найдана (2014), Миколи Гоголя «Сорочинський ярмарок» (2018), Василя Стефаника «Твори» (2015) і Віктора Лободи «Спогади городянина (наша біографія)» (2021).
І саме ці видання разом із двома першими антологіями «Приватна колекція: Вибрана проза та есеїстика кінця ХХ століття» (2002) і «Незнайома: Антологія української ‟жіночої” прози та есеїстики другої пол. ХХ – поч. ХХI ст.» (2005) та підсумковою збіркою «Наздогнати черепаху: ‟Приватна колекція” Василя Ґабора в сучасному літературному дискурсі» (2022), видана до 20-ліття нашого проєкту, і творили модерне обличчя авторської «Приватної колекції», співтворцем якої був і Андрій Кісь.
У цих та в авторських виданнях Андрій завжди нестандартно й ефектно розташовував букви у назвах, часом виділяв окремі літери іншим кольором, органічно вписуючи їх у загальну кольористику обкладинок, експериментував зі шрифтами так, що обкладинки немов магнітом притягували увагу читача. Так, зокрема, я сприйняв дизайн обкладинки Миколи Ільницького «Формули осягання Антонича», де перша буква імені українського поета подана червоним кольором, але це маленьке «а» було майже на пів сторінки заввишки – лаконічно, але ефектно. Цей же прийом, але в синьому кольорі, він повторив у книзі «Формули осягання Яцкова», що створило образну візію «Від А до Я». Варто сказати і про Андрієвий дар використовувати в дизайні книг широку палітру кольорів, зокрема ефект контрасту. Коли на темно-фіолетовій обкладинці книги Нацумо Сосекі «Серце» він розмістив залиту червоною барвою японську нецку, вона почала нагадувати зранене серце, а буква «р» напису зверху червоним кольором немовби врізалася у це серце. Зазвичай стриманий перекладач роману Мирон Федоришин захоплено вигукнув: «Це геніальне оформлення!» І я з ним повністю погодився.
За роки нашої співпраці я багато навчився від Андрія Кіся і саме завдяки йому почав глибше сприймати аванґардне мистецтво і краще розуміти таємниці дизайну книг. Іноді мені навіть здавалося, що дивлюся на світ його очима. Але й не завжди погоджувався із тими версіями дизайну, які він пропонував. Для мене як видавця важливим було, щоб кожна наша нова книга виглядала стильно й ефектно, щоб руки мимоволі тягнулися до неї. І якщо бачив саме таке оформлення – то одразу погоджувався з проєктом Андрія. Коли ж мені не хотілося брати до рук майбутньої книги, то я просив його зробити нову версію обкладинки, і надміру емоційний Андрій не раз різко казав мені, що відмовляється надалі співпрацювати. Я мовчи сприймав обурення приятеля і терпляче чекав, коли його емоції втихомиряться, а коли виходила книга – таки в новому оформленні – запрошував на каву. Зазвичай нова версія дизайну була значно кращою, хоча Андрій цього вперто не хотів визнавати, – і наша співпраця продовжувалася далі.
Глибоко в душі я сподівався, що своїми проханнями щось переробити чи змінити, чим таки добряче злив Андрія, мимоволі підштовхував його до нових пошуків і цікавих знахідок. Та загалом більшість пропозицій дизайну я одразу сприймав і дуже часто з великим захопленням, зокрема ідею видання трьох книг в одній шабатурці «Три світи» – вибраних творів Емми Андієвської «Джалапіта», Євгенії Кононенко «Три світи» та Любові Пономаренко «Помри зі мною». Заімпонувала мені й ідея використати в оформленні книги Леопольда фон Захер-Мазоха «Венера в хутрі» зразки еротичної скульптури Львова.
В Андрієві мене приємно вражала його обізнаність зі світовим мистецтвом. Скажімо, для дизайну зарубіжних авторів, особливо давньогрецьких та японських, він завжди знаходив дуже цікаві картини чи скульптури. Завжди дивувало мене й те, як він умів творчо, по-своєму, по-Кісівськи, використати те чи інше моє прохання. Коли ми готували до друку книгу Яцека Бохенського «Античність після античності», то я попросив приятеля використати для її дизайну зображення на вáзі, що красується на вході до парку Івана Франка, і він настільки ефектно й несподівано втілив цю ідею, що я подумки назвав його працю вищим пілотажем. Та щоб це відчути – треба побачити в уяві вазу і книгу одночасно. Коли готувалася до друку антологія «Українські літературні школи та групи 60–90-х рр. ХХ ст.», то я поділився з Андрієм візією майбутнього видання, яке б лунало немов величний оперний твір, тож чи не можна б для дизайну використати скульптури Львівського оперного театру. І коли вийшла антологія, то один з учасників літературної групи «Музейний провулок, 8» Віталій Борисполець зателефонував мені і сказав, що таку книгу можна було видати тільки у Львові. А справжню-таки ейфорію викликало Андрієве мистецьке оформлення антології «Бу-Ба-Бу»!
Не менш творчо підійшов Андрій і до дизайну останніх наших антологій – «Футуродеролахоманія» та «Пів чорної». Якщо вже щось робити футуристичне, то робити по-футуристичному, і Андрій придумав для «Футуродеролахоманії» ефектну двоповерхову суперобкладинку, себто дві суперобкладинки, які треба було скласти в одну, і при цьому вона була оформлена з обох сторін. Така гігантська суперобкладинка викликала справжній шок у директора друкарні, адже для цього йому треба було б знайти десь відповідний друкарський верстат, а сума витрат сягнула такої величини, що за неї можна було б видрукувати аж чотири обкладинки. Отож нам довелося трохи вгамувати свої «футуристичні» бажання і надрукувати двоповерхову суперобкладинку лише з лицевим оформленням. А для антології «Пів чорної» Андрій Кісь попросив дружину, Соломію Лободу, створити графічні портрети української богеми часів Івана Франка і «Молодої Музи», і читач неначе б перебував у казці за філіжанкою смачної кави.
У «Приватній колекції» є багато обкладинок високого ґатунку у виконанні Андрія Кіся, зокрема для мене це книги Шекспіра «Антоній і Клеопатра», Михайля Семенка «П’єро кохає, задається і мертво петлює», Олега Лишеги «Старе золото», Юрія Андруховича «Моя остання територія», Галини Пагутяк «Мій Близький і Далекий Схід», хрестоматія «Архипенко в західноукраїнському мистецькому дискурсі», антології «Чар Венеції», «Магія Парижа» і «Мандри сонячною Італією» та багатьох інших. Характерною ознакою дизайну цих видань було те, що Андрій вдало використав в їхньому оформленні картини українських художників та світлини давніх пам’яток і фестивально-театральних дійств, а титульні сторінки зробив «багатоповерховими», себто з трьома розворотами перед титульною сторінкою.
Та за всім цим переліком залишається за лаштунками його величезна і трудомістка праця. Скажімо, коли ми готували до друку збірку «Летіло 40 сорок», а було це взимку, то Андрій з велетенським наплічником із освітлювальними лампами і штативом, увесь засніжений, прийшов до мене на роботу, щоб якісно сфотографувати старі шаржі та світлини. Освітлювальні лампи дуже швидко нагріли приміщення – ми роздягнулися до сорочок і далі працювали з великим азартом над майбутнім виданням, а за вікном курився сніг, який нині згадується як далекий спомин.
А скільки треба було часу та зусиль, щоб зісканувати маленькими частинками величезні плакати фестивалів львівських «Вивихів» для монографії д-ра Марка Андрейчика «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX ст.» – лише Богу відомо. Свого часу Марко зізнався мені, що саме львівські «Вивихи» кардинально змінили його життя, і замість стати в Америці заможним інженером, він став менш оплачуваним, але дуже глибоким дослідником української літератури 90-х років XX ст. Андрієві дуже сподобалася ідея такого нестандартного оформлення монографії, і він зробив її дизайн надзвичайно по-мистецьки драйвовим. Щоб це відчути – треба погортати книгу, але чогось подібного ні до, ні після цього в оформленні монографій, на мою думку, ще ніхто не зробив.
Мені дуже імпонувало в Андрієві і його ніжне ставлення до дитячої книги. Як противник т. зв. гламурних видань, які, на його думку, розвивають виключно зорові відчуття, він сповідував альтернативну естетику – спонукати дитину до розвитку своєї уяви та співтворчості: щоб художник малював так, як дитина, а дитина захотіла і не боялася малювати так, як художник. Отож у «Приватній колекції» нам вдалося видати декілька книг для дітей, зокрема «Лічилки» з ліноритами Соломії Лободи (2009), українські народні казки «Про бідного чоловіка і Воронячого царя; Летючий корабель» (2010) та «Лев і комарі. Як лев утонув у колодязі» (2015) в оформленні Людмили Лободи, і в її ж оформленні книгу Галини Пагутяк «У кожного є бабуся» (2015). Як сказала на одній із наших презентацій пані Людмила, вона малювала не левів, а образи левів. І її словами можна б охарактеризувати всі наші видання для дітей. Та, на превеликий жаль, ми знайшли мало прихильників альтернативної естетики. Але приємно дивувало при цьому на різних книжкових форумах, що коли книгу вибирали діти, а не їхні батьки, то зазвичай наполегливо просили придбати саме наші видання.
Для самого ж Андрія важливою була власна книга, якою жив ще зі студентських років, – «Сльоза і камінь» (2012), яка стала своєрідною одою українському сакральному мистецтву, яке безжально нищила радянська влада.
Мало хто знає і про те, що Андрій Кісь виступив меценатом перекладу та видання книги Яцека Бохенського «Примхи старшого пана». Але це вже інша історія, яку могли б цікаво розповісти Соломія Лобода, дружина Андрія, Яцек Бохенський як автор та Ігор Андрущенко як перекладач.
Чи все нам вдавалося зробити ідеально і чи були в нас проколи? – логічно запитаєте. Звичайно, всяке траплялося, але про це міг би розповісти при нагоді лише близьким друзям.
Перечитавши написане, бачу, що надто мало сказав про самого приятеля. Бо передовсім хотів окреслити те нове, що він вніс у дизайн української книги на прикладі «Приватної колекції». Згадалося, що коли вийшла у світ антологія «Футуродеролахоманія», то Андрій жартома сказав, що це його лебедина пісня. Тоді вже згущувалися хмари в повітрі, тож я мовчки погодився. А сьогодні, коли світ побачила така собі читанка для дорослих із галицької міжвоєнної преси «Ерос, жінка-митець і трохи екзотики» в ефектній Андрієвій обкладинці, яку йому самому вже не судилося побачити, думаю із сумом, що у видавничому проєкті «Приватна колекція» – це таки лебедина пісня мого доброго приятеля і конструктора книг.
03.11.2024