Днями у бібліотеці на Мулярській у рамках проекту #поетиноватори літературознавець Ігор Котик розповідав про поезію Віктора Неборака. Говорили про роль автора в українській поезії кінця ХХ - початку ХХІ ст., його карколомні творчі перевтілення, про поезію на сцені і поезію як приватність, про Бу-Ба-Бу і фестивальні втілення поезії, про літописання, «Літостротон» та «Літаючу голову». А ще слухали не лише аналіз творів, а й Неборакових віршів у різних варіаціях: покладені на музику, та декламовані власне автором у записі. До дня народження Віктора Неборака – найцікавіше з тієї розмови.
Фото: Ната Коваль
Ігор Котик зазначив, що розмову про поезію Віктора Неборака годиться почати зі згадки про 1985-й рік, коли не лише почалася перебудова, а й відбулося знайомство Неборака, Андруховича та Ірванця, які, не довго думаючи, заснували літературне угрупування Бу-Ба-Бу. Молоді письменники не лише писали вірші, а й взялися за проведення спільних поетичних читань, і той спосіб самопрезентації угрупування виявився успішним: бубабістські акції набули великої популярності. Перший спільний публічний виступ трійці відбувся у грудні 1987-го року в київському Молодіжному театрі. Поезія бубабістів, як літературознавець підкреслив, була позірно аполітичною, але вона розхитувала межі дозволеного, спонукала до виходу за рамки офіціозу, до зняття нав’язаних ідеологією масок. Далі пропонуємо найцікавіші витяги з лекції Ігора Котика.
***
Часом можна натрапити на таку точку зору (її дотримується і дехто з письменників), що, мовляв, той шлях розвитку літератури, який запропонувало своїми текстами угрупування Бу-Ба-Бу, – хибний, бо у ньому недостатньо відображено національні проблеми, бо карнавальність відволікає від серйозних питань і т.п. Але в часи, про які говоримо (друга половина 80-х), бубабістський шлях був якраз ефективний, бо в такий спосіб можна було досягти більшого, ніж прямим політичним меседжем. Тут доречно навести факт, який символічно показує політичний ефект поезії Бу-Ба-Бу. 1 квітня 1988-го року перед початком вечора бубабістів у Спілці письменників дирекція письменницького будинку забрала зі сцени бюст Леніна, щоб бубабісти випадково не осквернили його. Бюст забрали, і, кажуть, відтоді його слід пропав. Позбутися Леніна у той час було легше за допомогою бурлескно-балаганно-буфонадних текстів, ніж, скажімо, за допомогою текстів Стуса. Бо Стус ще був забороненим, а Бу-Ба-Бу – ні.
Далеко не вся поезія Бу-Ба-Бу є карнавальною, бурлескною, але Небораків «Монолог з псячого приводу» (Микола Рябчук свідчить, що вперше цей текст опубліковано не пізніше 1987-го року, в комсомольській газеті) – напевно, так. Два пласти реальності – сфера високої духовності і сфера низького, тваринного, псячого – переплітаються тут між собою так, що зрештою вже й важко сказати, що є чим («Ти звешся поетом, а він – собакою. Тебе вірш гризе, а його – ланцюг. Ти станеш колись професійним писакою, а Джульбарс вибрав не м’ясо, а дух!..»). Це і є бурлеск, закладений у назві угрупування як один з прийомів, до якого бубабісти нерідко вдавалися.
Головна збірка Неборака періоду Бу-Ба-Бу – «Літаюча голова» (1990). У есеї «Голова, що літала», неодноразово друкованому в різних виданнях, Андрухович пише про неї: “«Літаюча голова» – цілком і повністю бубабістська книжка, і вона така перша”. Саме з моменту виходу «Літаючої голови» в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм. Також говорять про необароко Неборака, про карнавальність, про раблезіанство (самі автори визнають вплив на них праці Бахтіна про Рабле в контексті народної культури Середньовіччя і Ренесансу). Серед джерел бубабістської поезії Неборака варто згадати і футуризм, і бароко, а також міський фольклор і рок-музику. Буквосполучення Бу-Ба-Бу, вочевидь, відсилає до Семенкового вірша «Місто» з відомими складами “осте сте бі бо бу”.
Філологічність, гра словами, розриви слів – це все в Неборака є. Ритмічні структури його тодішніх текстів дуже розмаїті. Почасти це тексти, які аж просяться на музику. Андрухович у згаданому есеї виділяє три ключові характеристики поезії Неборака часів «Літаючої голови»: музичність; просякнутість еротизмом і алкоголем. Поза Бу-Ба-Бу спорідненими до Неборакової поезії тогочасними явищами були тексти Юрка Позаяка та Сергія Кузьмінського (соліста «Братів Гадюкіних»). Ще наприкінці 70-х Неборак старшокласником слухав виступи легендарної львівської групи «Супервуйки», яка грала кавери на композиції західних рок-груп. Слухав і самих «Led Zeppelin», «Jethro Tall», «Pink Floyd»… Згодом допоміг Вікторові Морозову перекласти тексти першої частини знаменитого пінкфлойдівського альбому «The Wall». Тож логічно, що близько двадцяти віршів зі збірки «Літаюча голова» стали піснями у виконанні популярних у 90-х роках (та й досі) гуртів «Плач Єремії», «Мертвий Півень», «Неборак рок-бенд», а також Віктора Морозова та ще деяких музикантів. Між іншим, один з перших виступів групи «Плач Єремії» відбувся на бенефісі Неборака, влаштованому театром-студією «Не журись!»: 7 квітня 1990 р. група вперше виступила з барабанщиком.
У ті часи «Літаюча голова», попри те, що у ній ідеться про страту, сприймалася як дуже драйвова річ, але з часом її сприйняття зазнало змін. Скнилівська трагедія у Львові, київський Майдан 2014-го – тепер вони теж проступають крізь неї.
1–4 жовтня 1992-го року відбулася одна з найпотужніших театралізованих акцій, в основі якої були тексти бубабістів. Постановка поезоопери «Крайслер Імперіал» в рамках фестивалю «Вивих». У поезоопері брало участь близько трьохсот осіб, усі чотири покази збирали аншлаги. В одному з епізодів на сцені літала бутафорна копія голови Неборака (в ютубі можна переглянути, що це було за дійство, той «Крайслер Імперіал», якого розмаху).
На початку 90-х Неборак відвідав Канаду. Один з його виступів супроводжував грою на бубні едмонтонський режисер Флойд Фавел, індіанець за походженням. Неборак мелодекламував вірш «Скажена» (в репертуарі групи «Плач Єремії» пісня за цим текстом називається «Королева дебілів»). Це так сподобалося Неборакові, що після повернення до Львова, він взявся за створення ритмічних композицій на власні тексти. Ні на чому він не грав, але мелодекламував свої тексти, а друзі-музиканти з груп «Плач Єремії», «Мертвий Півень», «Неборак-рок-бенд» підхоплювали його ритми, додавали свої мелодії, імпровізували. Виходило щось дуже неординарне. Так постав «Nebo-rock», який виступив на фестивалі «Альтернатива» (1994), а наступного року в Польщі вийшов їхній альбом «Страхітливі уродини». Назва альбому відсилає до назви поетичного циклу «День народження» з однієї з наступних збірок Неборака «Розмова зі слугою» – низка віршів з того циклу отримали музичне втілення в альбомі.
У наш час знаємо немало прикладів співпраці поетів з музикантами: Андрухович з польським джазовим тріо Ніколая Тшаски, з польською групою «Карбідо», Жадан з «Собаками в космосі», був проект у покійного вже Юрія Покальчука, Галка Крук виступала з Іздриком (Іздрик грав на клавішних)…. Все це – пізніші явища. Я вже писав колись у рецензії на книжку есеїстки Оксани Забужко, що вона помиляється, коли в статті про Покальчука каже, ніби той започаткував традицію мелодекламування власних текстів у супроводі джазових чи рокових музикантів. Першопрохідцем був Неборак.
Додам, що на початку 2000-х альбом «Страхітливі уродини» було оцифровано, і він вийшов у серії дисків «Легенди химерного краю. Антологія українського року». Поруч з «Кому вниз», «Братами Гадюкіними», Сестричкою Вікою, «Плачем Єремії», «ВВ» та іншими всім відомими гуртами.
Та на цьому музична історія Неборака-рокера не завершується. Позаторік, коли Віктор був переповнений енергією, вийшов альбом «NeБorock DVA» – не окремо, а підклеєний до обкладинки однойменної збірки старих і нових віршів. До нього ввійшли композиції, робота над якими почалася ще у 90-х, потім вона надовго перервалася, й завершилася більше, ніж через півтора десятиліття. З попереднього складу тут, здається, залишився тільки соло-гітарист Роман Чайка (з групи «Мертвий Півень», тепер тележурналіст). Основна роль (крім Неборака) належить Олегові «Джону» Сукові (колишній бас-гітарист «Мертвого Півня»): клавішні, гітара, бас, запис. А ще тут грають музиканти з колишнього гурту «Пам’ятка архітектури». Одного з них – Віктора Горая – ви можете часом бачити на вулиці Галицькій, він там любить пограти. Я навіть писав у фейсбуці, щоб коли хтось зобачить його нині на вулиці, то варто запросити на наш захід, хай би зіграв тут з пінкфлойдівського «Wish you were here» – це було б доречно.
Один з Неборакових віршів – «Пісенька про Лялю Бо» – має дві музичні версії. На першому небороківському альбомі – жорстка композиція, на другому – м’яка, меланхолійна. Ми послухаємо другу.
Це єдина з композицій в альбомах «Неборок», де солістом виступає не Неборак. Юрій Ющенко, більше відомий як духовик, вже помер (мабуть, ще до виходу альбому). У збірці Неборака «Вірші з вулиці Виговського» є вірш «Вуличний музикант» – це про нього. І цей вірш, і вся збірка «Вірші з вулиці Виговського» майже нічого спільного не мають з поетикою «Літаючої голови», з бубабізмом. Треба сказати, що вже у наступній після «Літаючої голови» збірці «Alter ego» (1993) Неборак заговорив інакшим голосом – без жодних масок, без епатажу, без артистизму. В порівнянні з божевільною «Літаючою головою» «Alter ego» сприймається як до занудності рефлексивна збірка, без яскравих образних рядів, без філологічних викрутасів. Поезія, що описує звичайне, буденне існування самотнього ліричного героя, котрий є віддзеркаленням самого автора. В інтерв’ю Неборак каже, що задум його був такий, щоб три збірки – «Літаюча голова», «Alter ego» і «Розмова зі слугою» – були пов’язані між собою як теза, антитеза і синтез. Так воно і є, «Розмова зі слугою» справді поєднує у собі бубабістську поетику (наприклад, цикл «День народження», що частково представлений на диску «Страхітливі уродини») і прозоре письмо про приватний досвід. Прикладом такого синтезу є і цикл «Листи, знайдені у пляшці з-під львівського пива».
А ще мені згадався той похід
крізь ніч, крізь січень і крізь Левандівку.
Між нами відстань коливалась від
і до, бо у тобі дражнити дівку
я здуру взявся, може, й алкоголь,
який в гостях ти влила у жагучі
(і все ж – ядучі) губи, грав я роль
ображеного. Бракувало кручі.
Я провалився сам у себе. Ти
мене неначе кликала, та марно.
Я йшов у безвість шляхом самоти,
де трафив шляк все те, що йшло попарно.
Тебе несло таксі. Мене – хода.
Розсварені слова блукали в мові.
Та все ж мене впустила ти, тверда
в переконаннях і м’яка в любові.
У другій половині 90-х Неборак більше уваги присвячує сюжетним, документальним віршам, з’являються окремі поеми: «Luckyj» (про американського професора Юрія Луцького – сина молодомузівця і відомого громадського діяча Остапа Луцького; поему створено на основі редагування «Щоденника» Юрія Луцького), «Актор» (про актора Богдана Коха, батька художника Юрія Коха). Паралельно в цей час Неборак активно виступає як есеїст, літературний критик, історик літератури і як культуртрегер – з серпня 95-го до кінця тисячоліття він проводив щомісячні літературні зустрічі в Етнографічному Музеї, а Львівське обласне телебачення, де працював його брат Олександр (соліст і гітарист групи «Неборак-рок-бенд»), робило програми на основі цих зустрічей. Виходять книжки есеїстики Неборака: «Повернення в Леополіс», «Введення в БуБаБу», «А.Г. та інші речі», не так давно «Введення в БуБаБу» було перевидано з доповненнями, а також вийшла книжка «Лексикон А.Г.» з новими рецензіями, інтерв’ю. У новому тисячолітті видано кілька поетичних книжок Неборака: і з нових віршів, і вибрані тексти. 2001-го року була і 500-сторінкова книжка зібраного: «Літостротон» (мабуть, її ще можна знайти в книгарні «Львівської політехніки» або на сайті видавництва).
Здається, що творчість і біографія Віктора Неборака рухається за принципом маятника: період сценічної активності – відхід у приватність, знов ривок у вир подій – знов замикання у собі. І ще здається, що з-поміж першорядних українських поетів періоду незалежності саме Неборакове письмо позначене найвідчутнішими контрастами. Як назвав він цикл «ВІКТОР НЕБОРАК в архімодерному шоу віршів, яке з висоти пташиного польоту і до глибин колись популярного кафе-бару “НЕКТАР” присвячене найсимпатичнішому з міщанських міст ЛЬВОВУ і яке називається КАРКОЛОМНІ ПЕРЕВТІЛЕННЯ» (зі збірки «Літаюча голова»), так і cам став об’єктом карколомних перевтілень. Став свідомо; в одному з інтерв’ю каже, що ним рухала цікавість, як можна “змінюючи стилі віршування, змінювати і самого себе”. За це розбудовування поетичного голосу йому і слава, і випробування.
Я залишив позаду – себе, як дурний серіал,
як ланцюг перевтілень, як фотоальбоми, як зал,
повний воску фігур а чи гіпсу скульптур або шкір
і опудал. Я виліз назовні. Я вивільнив зір.
(фрагмент вірша «Голос» зі зб. «Епос про 35 хату»,1999 р.)
Підготувала Анастасія Чупринська
09.05.2018