Можна сперечатися: 25 років – це багато чи мало? Для історії досить малий відрізок, але для людського життя – поважна цифра, чверть століття.
Українці Вільнюса та їхні гості зібралися 9 листопада в Будинку національних меншин, щоби згадати саме ці дні 25 років тому, адже 8 грудня 1988 року при Литовському фонді культури створили Громаду українців Вільнюсу. 2 лютого 1989-го її зареєструвала міська адміністрація.
Українців у Литві на той час проживало 44,8 тисяч. В ініціативну групу для їх об’єднання увійшли: Василь Капкан, Сергій Бекарюк, Віктор і Олена Зайченки, Валерій Лобунець, Микола Станович, Іван Юзич. Вже з перших зборів кілька десятків майбутніх членів Громади чітко визначили пріоритети: збереження національної свідомості; розвиток національних культурних традицій; сповідування своєї релігії; задоволення потреб у літературі, мистецтві; створення своїх засобів масової інформації, суботніх шкіл та інше. Першим головою Громади українців Вільнюсу був Василь Капкан, потім Іван Юзич, Людмила Жильцова, тепер – Наталія Шертвітенє.
Поширюючи свою культурну та громадську діяльність, Громада українців Вільнюса шукала шляхи об’єднання українців з інших міст Литви. Невдовзі і там з’явились ініціатори створення осередків: у Йонаві – Є.Волицький, Н.Арлаускенє, у Клайпеді – Л.Трегуб, у Вісагінасі (тоді місто називалося Снєчкус) – А.Огієнко, В.Нестеренко, С.Гуртовий, у Мажейкяй – І.Ільницька, у Каунасі – Л.Долгова, А.Протащук.
Для координації дій у різних куточках Литви вирішили об’єднатися в одну структуру. На установчій конференції (Вільнюс, 28-29 жовтня 1989 року) було оголошено про створення Громади українців Литви, конфедеративної спілки рівноправних осередків українців у місцях їх найбільшого скупчення в Литві. Головою координаційної ради обрали Людмилу Жильцову, яка пізніше стала головою ГУЛу (з 1998 року – почесна голова). Нині на цій посаді Віктор Чернишук. Але, на привеликий жаль, структура зараз зовсім не працює, дії осередків не координуються, загальні збори не проводяться, і “генерал без війська”.
Газета “Chemikas” у січні 1990 року опублікувала звернення ГУЛу до українців Литви:”Дорогі українці, земляки, співвітчизники! Різні причини привели нас на Литовську землю, але історичні зв’язки об’єднують обидва народи... Близько двох віків наші народи входили до складу однієї держави – Великого Князівства Литовського... Зараз ми перебуваємо на унікальному історичному етапі... Українці! Нас у Литві понад 40 тисяч з кількох мільйонів, розкиданих по світу... Скористаймося сприятливими умовами, мужньо долаючи труднощі, щоби відроджувати, розвивати українську культуру на литовській землі! Хай будуть нам прикладом українські громади у Канаді, США, Польщі й інших країнах, де відірвані від Батьківщини українці протягом багатьох поколінь не дають згаснути вогникові українства”.
Цей заклик-звернення знайшов відгук у серцях багатьох українців. Громада не обмежувалася лише культорологією, а й активно виявляла себе в політичному житті Литви й України, стала на шлях тісної співпраці з литовським Саюдісом. Чільні члени Громади навіть увійшли до деяких органів Саюдісу (Л.Жильцова була членом Сейму Саюдіса, В.Капкан активно працював у різних структурах Саюдісу, Л.Трегуб тісно співдіяв з адміністрацією міста Клайпеда).
Історичний театр Товариства Лева та хор етнографічної секції ТЛ в гостях у ГУЛ. Вільнюс, 11 березня 1989 року (саме тоді було домовлено про друк у Вільнюсі самвидавної газети "Поступ"). Стоять: Олександр Кривенко, майбутній редактор "Поступу" (ліворуч від портрета Т.Шевченка), Василь Капкан, голова Громади українців Вільнюса (праворуч від портрета), Роман Турій, майбутній відповідальний секретар "Поступу" (другий від ліва), Ігор Марков, член ради ТЛ (другий від права). Сидять: Іван Юзич, заступник голови Громади українців Вільнюса (перший від права), Володимир Кривдик, театр МЕТА (5-й від ліва), Роман Гринько, ведучий Львівського радіо (посередині).
Водночас було нав’язане тісне співробітництво з Народним Рухом України, Українською Гельсінською Спілкою, «Просвітою», організацією «Державна Самостійність України», Товариством Лева, іншими національно-визвольними організаціями Батьківщини. Ця співпраця полягала найперше в організації друку незалежної преси, на той час забороненої в Україні (найбільшу участь у цьому брали Л.Жильцова, В.Капкан, В.Оліфер та інші), виготовленні символіки, значків, друкуванні історичних, релігійних і націоналістичних видань, які неможливо було випускати в Україні. Велику допомогу надавали деякі члени Громади під час виборів до Верховної Ради України 1990 року. Тоді кур’єри з України приїздили майже щодня і їм треба було допомогти з житлом, розмістити макети в друкарнях, забрати наклад і відправити до України.
Поставивши перед собою завдання збереження та розвитку українського етносу на території Литви, члени Громади розуміли, що без освіти й організації релігійної громади в українців не буде майбутнього. Тому саме в Литві, у Вільнюсі навесні 1989 року постала перша в СРСР українська недільна школа поза УРСР. Її ініціатором і першим директором був Олександр Авраменко, який згуртував навколо себе не лише дітей, а й дорослих. Згодом недільні школи з’явилися в Клайпеді, Вісагінасі, Йонаві, Мажейкяй. Всі вони спочатку працювали за програмами та підручниками Канади та США і лише потім – за підручниками з України (коли вона проголосила незалежність).
Для висвітлення своєї діяльності Громада почала видавати друкований орган, який спочатку мав назву “ГУЛ”, а потім – “Пролісок”. Його редактором був Ю.Паньків, допомагав у друкуванні Андрій Рой. За період 1989-1993 років у світ війшли 63 номери. В 1990 році світ побачив часопис “Гомін Литви”, але для його подальшого випуску потрібні були кошти, яких не було. З 16 березня 1994 року в щоденній газеті “Ехо Литви” з’явилася перша українська сторінка “Українська світлиця”, яка прийшла на зміну “Проліску”. Хоч і виходила вона російською мовою, але постійно знайомила читачів усієї Литви з проблемами та діяльністю Громади, життям українців у Литві, висвітлювала події в Україні й українців у діаспорі. У квітні 1989 року на Другій програмі Литовського радіо в ефір вийшла перша півгодинна передача, а в 1990 році в ефірі з’явилася перша українська телепрограма, яку 1995 року замінила щомісячна передача “Трембіта”. Тепер вона виходить щотижнево по 15 хвилин, але якість та інформативність цих передач могли би бути якіснішими.
Громада опікувалась розвитком самодіяльних творчих колективів. З вересня 1991 року у вільнюському клубі “Метеорас” діяв дитячий ансамбль української пісні та танцю “Веселка”. Організувала та багато років керувала ним Тетяна Моргун. Результатом її самовідданої праці було представлення української пісні та танцю на різних сценах Литви й України. Самодіяльні колективи мали також українці Вісагінаса, Мажейкяй і Йонави.
З 1989-го Громада щороку відзначає пам’ять Тараса Шевченка, який у юному віці майже два роки прожив у Вільнюсі. То й не дивно, що одна з вулиць литовської столиці має його ім’я, а на будинку, де жив Тарас (вул. Пілес, 10), і на стіні старого корпусу університету є меморіальні дошки. Молодий Шевченко зустрічає перехожих у сквері литовської столиці між вулицями Базіліону, Арклю та Вісу Швянтую у старому місті (відкриття пам’ятника відбулося 3 вересня 2010 року). Громада з допомогою академіка А.Непокупного, посольства України в Литві, Департаменту національних меншин Литви добре доклалася до увічнення пам’яті Т.Шевченка саме там, де він вперше познайомився з європейською культурою, зустрів своє перше кохання, почав формуватися як художник.
Багато в напрямку дослідження спадщини Т.Шевченка зробила Асоціація україністів Литви, яку з 1992 року очолювала Надія Непорожня і членами якої були люди різних національностей, об’єднані любов’ю до України та бажанням пізнати її культурну й історичну спадщину. Заслугою Асоціації було те, що 1993 року видавництво “Ваґа” випустило фототипний варіант “Кобзаря” Т.Шевченка польською мовою в перекладі В.Сірокомлі (1863). Вихід книги був приурочений до міжнародної конференції “Литва–Україна: історія, політологія, культорологія” (28-30 вересня 1993 р.), у якій взяли участь україністи, історики, мистецтвознавці, політологи з Литви, України, Чехії, Канади, Польщі та Білорусі.
Одним із пріорітетних завдань Громади українців Литви було створення релігійної громади, хоча ця праця почалася лише після повного становлення організації. На той час у Литві жили два українських священики – о. Володимир Прокопів та о. Атанас Фіґоль, але вони були вже досить поважного віку. Потрібні були молоді, освічені люди. І знову весь тягар на себе взяв Олександр Авраменко. Чималий час, проведений ним у бібліотеках і архівах у пошуках слідів релігійного життя українців у Литві, не був змарнований. У давніх джерелах він знайшов те, що шукав. Саме у Вільні в XV-XVI століттях створилися умови для співіснування західної та східної гілок християнства. Як з’ясувалося, під час війни союзного війська Великого Князівства Литовського і Польського Королівства, очолюваного князем Костянтином Острозьким, проти Московського Князівства князь перед битвою під Оршею (1514) у присутності всієї шляхти склав обітницю, що в разі перемоги побудує у Вільні дві церкви. Однією з них була величезна церква Пресвятої Трійці, споруджена на місці однойменного дерев’яного монастиря. Саме з цією церквою пов’язана українська церковна традиція у Литві, бо саме тут був фактичний центр Греко-Католицької Церкви, саме з нею пов’язане ім’я святого Йосафата Кунцевича, митрополита Й.В.Рутського й інших видатних святителів.
Після довгих дискусій і вагань Громада вирішила домагатися прав саме на цю церкву, бо вона була найбільш вартісною для українців в історичному плані, і розпочати відновлення храму, який тоді лише зовні нагадував релігійну споруду. Але яке почуття небувалої радості та благоговіння охопило всіх, коли в церкві, звідки вивезли купи сміття, отець Ярослав Лесів відправив першу Службу Божу! Отець Ярослав мав надзвичайний дар проповідника, і його слова краяли серце кожному присутньому.
У Громаді також дискутували питання про конфесійну належність створюваної релігійної громади, хоча в ГУЛі ніколи не виникали гострих суперечок між католиками та православними. Тому, враховуючи історичний шлях церкви Святої Трійці, 18 лютого 1991 року релігійну громаду зареєстрували як “католицьку спільноту східного обряду”, а 4 липня того ж року Вільнюська міська рада передала у власність релігійній спільноті будівлю церкви та дзвіницю. На прохання церковного комітету Івано-Франківський ординарій єп. Софрон (Дмитерко), ЧСВВ направив до Вільнюсу о. Павла Яхимця, який своєю жертовною працею та терпінням поступово відновлює святиню і, як результат його невтомної праці, вірні проводять службу вже в чистій церкві з іконостасом.
Міська влада передала у власність громади також приміщення, в якому колись жив святий Йосифат Кунцевич. Вільнюська церковна громада мріє зробити там музей українського святого, але заважають фінансові труднощі .
10 листопада 2013 року, наступного дня після відзначення Громадою українців Вільнюсу свого 25-річчя та напередодні 390-х роковин з дня трагічної смерті Йосафата Кунцевича, відбулася наукова конференція на тему: “Грeкo-Кaтoлицькa Цeрквa в історії Великого Князівства Литовського. Кінець XVI – половина XVII ст.”. Під час цієї конференції парафіянам і гостям (серед яких було багато українців із Латвії) представили свої доповіді професор Марко Мельник, викладач Вармінсько-Мазурського університету (Ольштин, Польща; “Міжконфесійні відносини в iстoрiї Литовської Держави. Кінець XVI – половина XVII ст.”),; отець професор Ярослав Москалик, викладач Познанського університету імені А.Міцкевича (“Проблема наслідків Унії в діяльності Йосафата Кунцевича”); отець парох Артур Маслей, настоятель церкви Архістратига Михаїла в Пєнежно та докторант Католицького Університету в Любліні (“Митрополит В.Рутський – реформатор з’єдиненої Цeркви”). Після конференції відправили Службу Божу, яку надзвичайно скрасив церковний хор із Василиянського Храму Успіння Пресвятої Богородиці і Священномученика Йосафата з м. Варшави, під орудою диригента Луки Рея.
Сівши писати про українські події 9-10 листопада у Вільнюсі, я поринула у спогади, і в пам’яті відновилися події 25-річної давності, які в стислому вигляді я і представляю читачеві.
Минуло 25 років юридичного становлення ГУЛ (Громади українців Литви), хоча тоді до складу ГУЛу входив лише Вільнюський осередок, але за ці роки зроблено досить багато і все це залишається в історії. Громада українців Вільнюсу продовжує свою працю під керівництвом Н.Шертвітенє (їй багато допомогають Л.Холчева, І.Іванець, В.Корвель, К.Варнелєнє, В.Овчаренко й інші), і по тому, скільки було привітань зі святом, можна зробити висновок, що ця праця залишає свої сліди. Щороку Громада відзначає Шевченкові дні, День Незалежності, День пам’яті жертв Голодомору, разом з польсольством України в Литві представляє литовській спільноті різні виставки й інші події. Наприклад, разом із Чином Святого Василія Великого, Шауляйським університетом і Асоціацією істориків Литви й України проведено IX Міжнародну наукову конференцію, присвячену 260-м роковинам культурної діяльності оо. Василіан в Базиліонай (9-11 жовтня 2009 р.), конференцію “Україна та Литва: гортаючи спільні сторінки історії” (7 червня 2007 р.) тощо.
Під час свята Громаду українців Вільнюсу щиро привітав Надзвичайний і Повноважний посол України в Литві Валерій Жовтенко, представниця міністерства культури Р.Полюкєнє, представниця міністерства освіти О.Чепулєнєнє, гості зі Львова Юрій Романишин і Андрій Рой, представники інших національних спільнот (білоруси, латиші, румуни-молдовани, вірмени, греки, азербайджанці, росіяни) та гості з інших осередків (Клайпеди, Йонави, Вісагінаса). Спогадами про створення та перші кроки Громади поділилися В.Капкан, Л.Жильцова-Вусик, Ю.Паньків.
Наталія Шертвітєнє, теперішня голова Громади українців Вільнюса.
Наталія Шертвітєнє, яка вела свято, зачитала привітання з Таїланду (від Олександра Авраменка), Торонто (від Івана Юзича) та Естонії (від Віри Коник). А заключним акордом свята був музичний подарунок з України від народного сімейного ансамблю “Кожушки”, а також від колективу “Калина” з Вісагінасу. Музика та пісні були такі чудові, що всі присутні співали разом із артистами.
Дарунки зі Львова. Наталія Шертвітєнє і член Спілки офіцерів України Юрій Романишин.
Світлини – Олексія Полтавця і архівні
