Ігор МАРКОВ

Від редакції: 13 травня 2013 року виповнилося 50 років від дня народження Олександра Кривенка – провідного інтелектуала нашого часу, непересічного журналіста, громадського діяча, автора багатьох культурних і суспільних проектів, які в багато чому визначали обличчя України на межі двох тисячоліть. Ми добре пам’ятаємо того Сашка, але лише одиниці можуть розповісти, з чого «починався» Олександр Кривенко – такий, яким ми його знали. Своїми спогадами про юність Сашка з нами поділився його побратим Ігор МАРКОВ.

 

Гадаю, ніхто достеменно не скаже, коли в Кривенкові народився майбутній журналіст. Чи у далекому 1980 році, коли під час випускного іспиту з біології у Львівській середній школі №21 на додаткове запитання учительки: «То скажіть, Сашко, яке значення білків в організмі?», він парирував: «Значення білків в організмі [ім`ярек вчительки], без сумніву, дуже велике»?

А, може, після того, як цього ж 1980 року приймальна комісія Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, отримавши написаний ним новаторський кіносценарій «Роксолани», врешті-решт не прийняла документів до вступу на режисерський факультет лише тому, що виявила серед них не ориґінал, а копію атестату зрілості. І Сашко через два роки вступив на українську філологію Львівського державного університету ім. І.Франка?

Або вже тоді, як Сашка, перспективного молодого науковця, одруженого чоловіка і батька, звільнили з роботи на кафедрі української літератури своєї «alma mater» за активну громадську діяльність у «націоналістичному»* напрямі? І головний редактор журналу «Пам’ятки України» Анатолій Сєриков запропонував Сашкові першу журналістську посаду – кореспондента видання в західноукраїнських областях. Тоді Сашко розпочав реалізацію перших своїх проектів.

Чи коли ми готували перший самвидавчий «Поступ» – вісник Товариства Лева, і Сашко де-факто став центральною фігурою редакційного процесу, що десь напередодні виходу 3-го числа газети було закріплено статусом редактора.

У будь-якому разі, журналізм більше став його долею, ніж «вибором професії». І якщо сьогодні Сашка називають «легендою української журналістики», то це, завдяки його Особистості, якою позначене становлення вільних медіа у посткомуністичній Україні і новітнє Українське Відродження загалом.

Сашко відбувся б у будь-який час, тільки сталося би це в дещо інший спосіб і в дещо інших професійних формах (кажу «професійних», бо після розвалу совєтських структур і властивих їм способів діяльності і при потреби закладати нові структури та способи діяльності Сашкове звернення до співрозмовника «як профі до профі» було особливим знаком уваги).

Незмінними залишалися би вартості й устремління, вишуканий гумор і тонка іронія, шляхетна постава і відкрите серце. І неодмінно – перформанси (див. відповідну й інші статті «Енциклопедії нашого українознавства»). Він творив їх на кожному кроці, даруючи оточенню «ефект очуднення».

Учень 10 класу совєтської школи пізньобрежнєвської доби творив перформанс, коли на уроці української літератури висловив докір «співцеві соціалістичного ладу» Павлу Тичині, за те, що той ані словом не згадав про голод 1933-го (згадувати про голодомор 1932-1933 рр. найбільше боялися ті, хто його пережив; до останніх належали Сашкові батьки). На перформенс перед зачиненими дверима Народного Дому (Будинку офіцерів у Львові) було розраховане й написане Сашком звернення першого голови Товариства Лева Ореста Шейки до делегатів і гостей забороненої обкомом КПУ першої звітно-виборчої конференції Товариства. Або його хіпстерський за одягом і поставою похід до Зальцбурзької опери, з якої щойно вийшли учасники «Моцартівського фестивалю» у вечірніх сукнях і смокінгах, – з наміром спитати про місцезнаходження вулиці, де мешкав український греко-католицький священик, у якого ми мали заночувати дорогою з Мюнхена до Києва.

«Напишеш у спогадах», – часто казав він після чергового перформенсу, наче передчував…

Писати про Сашка для мене багато в чому значить писати про себе. Адже 15 років поспіль ми зустрічалися мало не день у день. І спогади про нього є поверненням до світлого храму юності та молодості.

 

***

Чому ми познайомилися? Бо в залізобетонній, сірій одноманітності совєтської імперії пізньобрежневської доби ми, 16-літні, зберігали таємницю. Нею була Україна. Пошук відповідей на Шевченкове: «Що ми?.. Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?»

Ми шукали себе, свого призначення і один одного… Поділитися сокровенним, усвідомити, що воно обопільне, було невимовною радістю творення спільноти. Так закладалися наші життєві дороги.

Після закінчення 8 класу Львівської СШ №4 я та мій однокласник і друг Роман Журавець перейшли до інших шкіл. Я – до 40-ї, він – до 21-ї. Десь близько до закінчення наступного навчального року Роман при зустрічі по-змовницьки сказав: «Хочу познайомити тебе з моїм однокласником. Наш хлопець! Пише вірші». «Добре», - відказав я байдуже, сприйнявши Романові слова швидше як інформацію, ніж пропозицію, про яку одразу й забув. Але Роман, як ніхто серед моїх друзів, умів перетворювати обіцянки на несподіванки.

Якось приходить до мене Роман (як це не раз бувало, без повідомлення і без попередження – конспірація!) і застає на дворі за марудною роботою – тріпанням хатніх килимів:

- Він – Олександр, - тихо мовив Роман, привітавшись.

- ???

Нічого не второпавши, я пішов за Романом і за якихось 20 секунд побачив перед собою худорлявого, високого з пишними кучерями і, як мені здалося, трохи незграбного хлопця. Хоча мені здалося, що шкільна кличка «Слонь», якою Роман одразу ж після нашого знайомства почав звертатися до однокласника, не зовсім йому пасувала.

Ми перебралися до помешкання, і Сашко, який, мабуть, перед тим отримав від Романа необхідні рекомендації щодо мене і, певне, подумавши, що про все домовлено, розкрив свої папери списані густим почерком і почав читати:

 

«Існує біль, існує невгамовний,

Існує біль, вже триста літ йому…

 

Я ним з тобою хочу поділитись,

Так буде легше і тобі й мені…»

 

То були Сашкові юнацькі вірші. Наша перша зустріч відбулася у 20-х числах травня 1979 року, у пам’ятні багатьом львів’янам Івасюкові дні, що їх можна сміливо назвати предтечею велелюдних львівських мітингів 10 літ по тому. За труною 29-літнього композитора і поета, який ще за життя став символом сучасної української пісні, йшли тисячі львів’ян. Багато з них вважали, що Володимир Івасюк був знищений КГБ. І тисячі приходили щодня до могили, вкритої горами вінків і квітів. Поміж квітів знаходили листівки з віршованими та прозовими текстами, що закликали до національного пробудження. Кагебісти прибирали листівки, але вони з’являлися знову.

Слово пам’яті Івасюка сказав і 16-літній Сашко. Він зрадів, коли побачив, що в Україні ще живе дух свободи і братерства, що його земляки йшли до могили не плакати, а дати «старій борбі новий початок»…

3 липня 1980 року Сашко подарував мені свій рукописний «Щоденник» з віршами, дарчим написом і забороною поширювати чи публікувати, бо вважав їх літературно недосконалими. Вірші у «Щоденнику» супроводжують іронічні коментарі з приводу художньої вартості написаного: «Надто a la Шевченко»; «тут є цікаві думки, але подані в недосконалій формі»; «це маразм, але далі підуть більші».

На титульній сторінці два епіграфи. Зверху:

 

«На моєму прапорі слово «життя» –

Слово бадьоре і грізне.»

 

І знизу:

 

«Любити життя таким, яким воно є,

Зі всіма прикрощами і радощами.

В радості бути безмежно щасливим,

В прикрощах бачити удачу» – зі Сашковим автографом.

 

Наскільки знаю, від того часу Сашко ніколи не повертався до писання поетичних творів, крім, хіба що епіграм, присвячених друзям.

 

***

Наша зустріч стала початком спільноти. З часом із Сашкового боку до неї увійшли: Ліля Яремчишин (згодом Пахолків), Маруся Запухляк (Кривенко), Роман Підкорчевний, Тарас Жирко, Богдан Фітель. З мого боку: Сергій Бадік, Роман Ваврик, Святослав Пахолків.

Умовою входження до спільноти було втаємничення. Самоусвідомлення в координатах приналежності до іншого народу, ніж «новая историческая общность – советский народ» – до України, пошук шляхів її визволення від влади новочасної Російської імперії і утвердження як незалежної держави на засадах справедливого суспільного ладу було для нас, 16-18 літніх, не просто переконанням, доктриною чи ідеологією, а втаємниченням, спорідненим із самопосвятою. Це було відношення через яке відбувався наш вихід із суспільства достосування і споживання у простір духовної свободи.

Ми стали просто друзями, духовно спорідненими людьми, що збудували свій ковчег, до якого я і досі повертаюся як до рідної домівки...

Першою нашою спільною справою став обмін літературою: художньою, науковою, переважно україністикою кінця 19-го – 20 століття, яка тоді знаходилася у спецхранах, і дискутування прочитаного. Книги діставали на руках у знайомих; деякі можна було купити в букіністичних магазинах (як-от томи «Записок Наукового Товариства імені Шевченка») за високі ціни. До прикладу, Сашко брав значну кількість видань у пана Івана Зайки, батька своєї (а до 8-го класу моєї) однокласниці Оксани.

Немало книг ми отримували від пана Володимира Жирка, батька нашого друга Тараса, через мою маму, а згодом – від родини багатолітніх в’язнів ГУЛАГу – греко-католицького священника у підпіллі отця Іллі Юника та його дружини Марії Ясеницької, активної діячки національного руху 1930-1950 років.

Наша бібліотека, складена з досовєтських, не(читай: анти)совєтських і совєтських раритетних видань досить швидко зростала. Книги були у приватній власності того, хто їх придбав, а користувався ними кожен за потребою.

Ми з Сашком заснували щось на кшталт аматорської фотолабораторії для виготовлення копій видань, які мусіли протягом 1-3 днів повертати без шансів отримати ще раз. Згодом у нашому посіданні з’явився ще один бібліографічний різновид – рукописна література. Це були твори, які приходили до нас у машинописних чи рукописних версіях, які ми у свою чергу переписували для себе.

Що ж ми читали (купували, позичали, фотографували, переписували)? Крім уже згадуваних «Записок НТШ» (зокрема, видань філологічної, історичної й інших секцій цієї «академії наук» України кінця 19 – початку 20 ст.), «Історію України», «Всесвітню історію», «Історію української літератури» в 6-ти томах Михайла Грушевського», «Історію української літератури Сергія Єфремова, повісті Богдана Лепкого, твори В.Липинського, Д.Донцова, Д.Дорошенка, О.Некрича

У моєму архіві досі зберігаються фотокопії «Життя в Пласті» О.Тисовського, львівського журналу «Дзвони» 1930-х років, «Історія Совєтського Союза» О.Некрича. А в рукописах – недруковані вірші В.Симоненка, «Інтернаціоналізм чи русифікація» І.Дзюби, «Собор у риштуванні» Є.Сверстюка, «Серед снігів» В.Мороза, статті, відкриті листи та матеріали В.Чорновола.

 

***

Серед Сашкових захоплень того часу окреме місце посідає театр. Сашко мріяв стати кінорежисером і брав участь у постановках театру-студії Марка Баціяна і театру «Гаудеамус» Бориса Озерова. Обидва режисери, за пізнішим висловом Сашка, ставили «російську дисидентську декадентщину».

Сашко не міг себе знайти, скажімо, у студії театру імені Марії Заньковецької. Українські драматичні (а, зокрема, «музично-драматичні») театри – за назвою і по суті – Сашко вважав бутафорією, що прийшла на зміну ліквідованому сталінським режимом театру Леся Курбаса і штучно законсервувала театральне мистецтво у формах притаманних 19 століттю, не залишаючи простору для його розвитку, вихолощуючи значення чинника формування національної культури. На підтвердження Сашко наводив факти: до прикладу, в багатьох із них (зокрема, у головному в Україні театрі ім. Івана Франка) репетиції ведуться російською мовою.

Його мрією був український театр, що успадкує концепцію Курбаса і розвиватиметься у контексті сучасного європейського мистецтва. Сашко знайомив мене з основними рисами перевороту, який здійснили у театрі Бертольд Брехт та Лесь Курбас у першій третині 20 століття.

На Різдво 1980 року ми з Сашком та іншими нашими друзями поставили традиційний український вертеп. Сашкові дісталася роль Ірода. Пригадую, ми тоді (ясна річ, підпільно, остерігаючись, з одного боку, міліції, а з іншого – «бравих хлопців», що норовили відібрати у вертепників коляду) обійшли десь близько 25 помешкань мого будинку.

Згодом, у студентські роки, Сашко з майбутньою дружиною Марією, а, бувало, і зі мною їздили на Різдво до славного села Розвадова над Дністром, у гості до однокурсника і друга (теж уже покійного), Романа Гузія. Сашка захоплювало, що у сільському вертепі зникає межа між дійством життєвим і дійством «сценічним». Останнє виступає продовженням першого, і на це спрямована постановка вертепу. Його дійові особи апелюють безпосередньо до глядачів. Парубок, показавши ангела, воїна чи чорта в якомусь епізоді сценарію, повертався поспілкуватися з глядачами, а потім знов показував своїх персонажів. Глядачі, у свою чергу, самі виступають учасниками великої Різдвяної містерії. Саме в цьому – «показувати» персонажів і події, а не «грати роль» – казав Сашко, – полягав принцип театру Курбаса.

 

***

Останній рік шкільного навчання у Сашка пройшов під знаком підготовки до вступу на режисерський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Однією з умов конкурсу було написання кіносценарію. Сашко подав до приймальної комісії кіносценарій «Роксолани». Пригадую, одна зі Сашкових режисерських знахідок полягала у тому, що глядач мав спостерігати за ходом битви між козаками і турками очима козака, що бере в ній участь. Знімальна камера ніби приставлена до його очей. Козакова правиця з оголеною шаблею відбиває випади супротивників й сама завдає удари. У якийсь момент бою козака поранено. Кров заливає обличчя, тобто екран…

Приймальна комісія відзначила Сашкову роботу і… не допустила абітурієнта до вступних іспитів зі згаданої вже формальної причини – подання копії, а не оригіналу атестату.

Якось по тому, на зимових канікулах наше товариство виїхало в Карпати. Сашко приєднався до нас тільки через два дні. Приїхавши, поглянув на задимлені гори в бік Труханова і сказав: «Тут я зніматиму фільм про УПА». «Ти вгадав, – кажу. – Труханів був центром формування УПА в цих околицях».

Сашко тоді вже прощався з мрією стати кінорежисером.

У совєтські часи перед молодим інтелектуалом, якого не прийняли до вузу через брак «плечей», одразу поставала проблема: як уникнути призову до армії, щоби наступного року знову отримати шанс поступити. Сашко пішов складним шляхом здобуття відстрочок від дійсної військової служби через опанування військових професій на спеціальних курсах під егідою військкомату. Тікаючи від армії, Сашко тричі стрибнув з парашутом. Як нині, пригадую його на одній із театральних вистав добряче виснаженим після двох поспіль стрибків.

До вступу у Львівський університет Сашко пройшов курси за двома спеціальностями – водія вантажних автомобілів і десантника. Ми хапалися за животи, коли він розповідав, як під керівництвом інструктора вчився їздити вулицями міста за кермом важкого військового «ЗИЛа».

Протягом дня Сашко працював, а ввечері, втомлений ішов на курси… «Так на чом же дєржится колєнвал?» – голосно (надто голосно) звернувся майор до аудиторії, щоби закріпити  щойно пояснений матеріал. Сашко спросоння відповів… Аудиторія стрепенулася, майор глибоко зітхнув і повів далі.

 

***

Ми не переривали наші інтелектуальні студії і намагалися пильно стежити за розвитком соціальних і політичних процесів, здавалося, непорушної радянської дійсності пізньобрежнєвського періоду. Здається, тут будуть доречними кілька слів про еволюцію Сашкових політичних поглядів.

На час наших перших зустрічей Сашко був націонал-комуністом. Етичним взірцем комуніста справжнього, для якого носити партійний квиток означало шукати і стверджувати істину, був Василь Симоненко. Пригадую, Сашко ще тоді протиставляв Леніна, який прагнув до утвердження справедливого ладу (зокрема, в національних відносинах), і Сталіна, що став диктатором і перетворив партію більшовиків на знаряддя диктатури. Попри гостре відчуття справедливості «жадання мати власную державу» і гострий випад проти штатних «критиків українського буржуазного націоналізму» («Ви проклинаєте не оунівські ідеї. Ви проклинаєте єство мого народу»), Сашко називав націоналістичний рух «чорною сторінкою в історії моєї України» за «тисячі невинно вбитих» повстанцями. Про українських дисидентів він тоді ще нічого не чув. Повторюся, це було 1979 року, коли Сашкові було лише 16.

Я наголошую на цих аспектах Сашкового світогляду в часи ранньої юності, бо вони добре показують нонконформізм його формування.. На відміну від нас, «націоналістів по спадковості», Сашко «робив себе сам». Його політичні переконання швидко еволюціонували до демократичного націоналізму і далі до націонал-лібералізму і консервативного лібералізму, який, мабуть, найповніше відповідав незалежності його поглядів і шляхетності постави.

Ще на початку 1980-х Сашко ствердив услід за В’ячеславом Липинським: «Державу будує еліта – для народу». Нашим пізнішим спільним надбанням можна назвати прагнення подолати перманентну внутрішню опозиційність українців до влади.

 

***

Наше спілкування досить швидко переросло у спільну справу. На початку 1980-х років ми з Сашком і деякими нашими друзями заснували гурток, що функціонував за правилами підпільної організації. Його завдання зводилися до трьох основних позицій: 1) шляхом порівняльного аналізу різних соціально-економічних і політичних систем та радянської системи встановити ключові засади та особливості функціонування останньої; 2) визначити суспільні можливості та напрями повалення комуністично-імперського режиму – за допомогою вивчення досвіду різних соціально-політичних рухів у світі; 3) формування ідеології новітнього українського національно-визвольного руху, послуговуючись надбаннями філософських та ідеологічних систем, витворених людством.

Ми ставили передусім аналітично-дослідницькі цілі. Робота нашого гуртка будувалася на чітких організаційних засадах, визначених статутом, прийнятим усіма членами організації з дотриманням норм конспірації. Однією з них, на пропозицію члена нашого гуртка, Сашкового однокурсника Василя Чинча, стала підготовка текстів не кирилицею, а латинкою. Крім нього, Сашка і мене, до нашої організації входили Сергій Бадік, Роман Підкорчевний, пізніше Тарас Стецьків.

Основною формою діяльності була підготовка, рецензування й обговорення доповідей згідно з визначеним на тривалий час планом роботи. Ми дійшли тоді висновку, що в умовах тотального панування комуністичної ідеології вона тяжіє над нами методологічно. Шукаючи відповіді на складні питання суспільного життя, ми не можемо вийти за її межі, скористатися іншим інструментарієм. За час діяльності нашого гуртка Сашко підготував найбільшу кількість доповідей. Одна з них була присвячена дослідженню Старого Заповіту, інша, здається, аналізові філософії стародавнього Китаю.

Зрозуміло, всі доповіді були спрямовані на формування історичної, економічної, політичної, філософської проекції відносин радянського суспільства, а головне – наших світоглядів і вартостей.

 

***

Наш гурток проіснував до 1988 року і з настанням горбачовської перестройки та початком новітнього національного відродження плавно перейшов в інші, відкриті форми організованої діяльності, пов’язані з діяльністю Товариства Лева, заснуванням «Народного Руху України за перебудову», мітингами, першими в СССР виборами з вибором.

Якраз тоді діяльністю двох членів нашого гуртка – Тараса Стецьківа та Сашка Кривенка – зацікавилися в КГБ. При цьому працівники радянської спецслужби застосовували щодо них відмінні тактики – залежно особистих якостей, напрямів і форм активностей Тараса і Сашка.

Якщо Тараса, який брав участь в організації та проведенні масових акцій, переслідували з листівками на підтримку Ростислава Братуня на виборах народних депутатів СССР, забирали до райвідділу, врешті його взяв під особистий «патронат» начальник одного з райвідділів КГБ, то з Сашком спецслужба працювала, як Intelligence Service. Офіцер КГБ періодично дзвонив йому на роботу чи додому і запрошував на розмову в один із номерів готелю «Дністер», де вів з ним інтелектуальні бесіди – про чинники та напрями зміни суспільно-політичної ситуації та інваріанти поведінки політичних гравців тощо.

Зі свого боку, ми не залишилися в боргу за таке джентльменське ставлення до нашого друга і відповіли взаємністю.

Напередодні, працюючи з матеріалами у відділі рукописів Наукової бібліотеки АН України ім. В.Стефаника, я познайомився з дуже приємним гостем з-за океану – науковими співробітником (нині – віце-директором) Канадського інституту українських студій при Університеті штату Альберта Богданом Клідом. Ми подружилися, і на прощання Богдан зробив мені королівський на той час подарунок – мікрокасетний диктофон марки «Panasonic». Отож, на наступну зустріч у готель «Дністер» Сашко (подібно, як Тарас за викликом із райвідділу) йшли «у всеозброєнні». Таким чином ми могли планувати подальші дії нашого гуртка (а відтак – і Товариства Лева), не випускаючи важливих у таких справах деталей.

 

***

Я подав тут лише короткі штрихи до Сашкового образу часів юності і молодості. Сподіваюся, вони дають змогу у чомусь позначити духовні витоки пізнішого Кривенка, знаного багатьом.

 

________________________________

* Далі, як і в 1980-х роках вживаю цей термін у лапках, бо події останніх років засвідчують, що український загал не подорослішав, у розумінні націоналізму.

 

P.S. від редакції. «Ім’я легендарного львівського журналіста Сашка Кривенка може згодом отримати школа, у якій він навчався, це добра ідея, – зазначила директор ЛЗСШ №21 Валентина Звежинська» – таку інформацію поширила 2 серпня 2010 року інформаційна аґенція ЗІК. Нам нічого не відомо про втілення цієї прекрасної ідеї. Але, можливо, до неї варто повернутися?

12.05.2013