Хто з нас не знає Черча! Коли не був у ньому, то начитався про нього. Черче — знаменитий живець! — скаже один... Черче — приємне місце відпочинку! — скаже другий, друга, чи друге. — Черче — незле місце на концерти! — признасть кожний артист.
Про таке Черче я нині не вибираюся писати, бо поперше невідповідний час, а подруге не багато нового дав би після того, як появився "Полин під ногами".
Я хочу написати про Черче — тихе як черниця, порожне як храм забутого Бога, про Черче, яке було перед відкриттям цілющих джерел і уздоровної боровики, про Черче — звичайне село в Рогатинщині, яке має в однім куті кільканацять піль і купелеве заведення, про Черче в пізну, погідну осінь, памятного 1938 р.
Хоч дощі пощадили цієї осени Галичину, традиційне болото стрічає вас зараз на вступі і вірно товаришить, кудиб ви не рушулись. Можеб воно не пхалося так під ноги, колиб у Черчі не йшла тепер велика будівляна праця: село будує районову молочарню, живець — нові лазнички.
Коло поверхового будинку молочарні горять вогні і горить робота. Будинок уже підведений під дах, от-от накриють його і буде зимовий "файрант".
— Кілько буде коштувати — питаю директора.
Сказав мені велику суму, що аж дивно стало.
— Звідкиж набрали грошей?
— Все це сотик до сотика, сотик до сотика, з товщевих одиниць. Та що я оперую такими великими одиницями як сотик! Чверть сотик до чверть сотика. Складали ми ощадности в "Центробанку", а тепер вибрали.
— І вистале?
— Ні, але маємо надію, що якось полатаємо. Дістанемо в банку позичку, половину того, що мали там зложеного і в той спосіб...
Кілько в той спосіб повстало, повстає і напевно ще повстане домів і діл. Галичани смішні своєю дрібничковістю, коли йде про великі, як бувало казали над Дніпром: ґрандіозні речі, але цінні, коли йде про менші, які зложені разом дають дуже часто велике!
Районівка буде змеханізована, матиме пастеризаційні апарати і все і все, чого вимагає гострий молочарський закон. Він спинює тільки слабодухів і непорадників, упертих і завзятих не спинить...
Довгі валки возів, наладованих дзвінкою цеглою, тягнуться по дорозі. Одні спиняються коло молочарні — другі ідуть далі, до живця.
Там ставлять нові лазнички...
Директори живця, що привітно всміхнені приймають літом лікуванців, тепер мов не ті. З усміху ні сліду, а чистого, ласкавого голосу тільки марні рештки. Чола насуплені, очі грізно напружені, голос хрипкий як у ґенерала при кінці баталії.
— Де везете ту цеглу?! Вісьта беріть!...
— Чому ще досі вапно не готове?!. Коли будете робити, по півночі?!...
Вапно кипить, робота кипить, цегла дзвонить і — дзвонить шина на "файрант". Звечоріло... Елєктричні лямпи на будові гаснуть, люди розходяться по хатах. Обмити руки, швидко щось перекусити і до часопису. І до радія.
Бо нині село не так читає ґазету як давніше і не так слухає радія. Не вистачає йому тижневик і детектор.
Цікавиться усім, що у світі діється, цікавиться навіть хто йде чи їде до села. Кажуть, що все хтось стоїть на горбі і дивиться цікаво на шлях...
А осінь іде і йде і за собою зиму веде. Але село її не боїться. Окутало хати загатами, забезпечило молоді щепи і певне того, що перезимує.
[Діло]
03.12.1938