Відколи Янукович президентом, одні марно готували й закликали до нового «Майдану», інші ж прорікали, що вибухне він несподівано — від чогось зовсім непередбачуваного. Так і сталося.
Але спершу там, де варто було чекати вибуху полум'я, не було навіть пшику. Як у випадку з призначенням одіозного (м'яко кажучи) Олега Сала намісником Львівщини. Галичанам, здавалося б, плюнули в писок, і треба було чекати реакції відповідної. Реакції не було. Навіть навпаки.
Аби не «відкривати ровера», процитуємо розлогий аналітичний текст Остапа Дроздова у «Дзеркалі тижня»:
«Градус радикалізму виявився … на рівні безалкогольного пива... А поріг терпіння виявився начисто відсутнім… Перед Львівщиною поставили люстерко. Гнів проти Сала — це гнів проти власної безпомічності… Крах міфів про патріотичну Львівщину як останню твердиню спротиву… Сало довів: у країни немає Львова — тієї патріотичної, радикальної колиски прийдешніх революцій… Під час представлення губернатора лише журналісти зважилися скандувати "Ганьба!". Жодна патріотична (вже мовчу про радикальні) партія не спромоглася бодай на спонтанний флешмоб прямо в залі облради… Логічно було очікувати скликання позачергової сесії [облради] — адже сам статус "позачергова" підкреслює екстреність та надзвичайність ситуації. Виявляється — ні: призначення "бандита, бузувіра та мало не звіра" цілком уписується в буденний ритм життя і планове засідання облради через два тижні… Недовіра — це 2/3 голосів. 78 голосів. Саме так Сала можна зняти з посади. Арифметична сума фракцій, які вважаються опозиційними, —– 83. Тобто кількісно патріотична Львівська обласна рада може розправлятися з будь-яким губернатором. А на ділі — пшик… Проти Сала обранці спромоглися на 72 голоси. Їх вистачає для декларативної більшості, а вона, як відомо, жодних наслідків для губернатора не спричиняє».
А втім, реакція політикуму — не найстрашніше, там усяке буває. Про найстрашніше Дроздов пише далі: «Ніякого суспільного збурення це скандальне призначення не спричинило. У це важко повірити, але під час вуличного бліцопитування для моєї програми більшість людей казали, що, можливо, колишній правоохоронець наведе порядок. Траплялися й такі, котрі казали, що з Божою поміччю новий губернатор стане добрим господарником. І не знайшлося жодного (!) перехожого, який би виступив аґресивно різко проти Сала».
Я міг би не повірити цьому опитуванню, якби … не відчув тенденцію на собі.
Як зійдуться випадком двоє давніх знайомих, то починають балакати — спонтанно, без «порядку денного», на довільні, наперед не визначені теми. Так і сталося на якійсь імпрезі початку листопада зі мною та ще одним паном, колись активним борцем за національне відродження. Обговоривши за добру годину все на світі, ми нарешті торкнулися політики. І тут мене осяяло: «Друже, ми оце годину балакаємо, а про призначення Сала навіть не згадали! А колись перша ж фраза була би про цю обурливу подію!».
«Олег Сало — це політтехнологічний зонд, мета якого (як і будь-яких зондів) — дослідження порожнин. Львівський політикум — порожнина… Після вдалого приземлення Олега Сала будь-який "коток" може заїжджати на територію області, не боячись, що його там спіткають численні пороги», — пророкував Дроздов.
А вже через тиждень після публікації його статті «упокорений» Львів дослівно вибухнув — проти відмови уряду від євроінтеґрації. Тобто свідчення про остаточну психологічну капітуляцію галичан виявилося оманливим.
Дозвольмо собі гіпотезу: в Києві в «капітуляцію» повірили (знову цитую Дроздова: «Думаю, на державний переворот чи заколот Львів зреагував би десь так деньок на шостий»). І вирішили, що можна безболісно відступити від декларованої «асоціації» з ЄС. Але Галичина зреагувала всупереч «зондуванню».
Що ж сталося? Колективне підсвідоме хитрих галичан спонукало їх підступно обдурити «зондувальників» Януковича? Важко втриматися від напівмістичних думок.
Київ також спростував усталену за три роки опінію про глибоку політичну фрустрацію українського суспільства. Те, як за тиждень «на рівному місці» виник Майдан-2013, майже аналогічний Майдану-2004, здається ще казковішим дивом, як тоді. (До речі, коли на моїх очах на майдані Незалежності 28 листопада цього року з «трибуни» запитували про присутність представників тих чи інших реґіонів, найголосніше підтвердження своєї присутності дали львів'яни).
Але ж і перед тим були в Києві акти спротиву, навіть цілий «підприємницький майдан». Іншим разом «чорнобильці» й «афганці» ламали паркани навколо «Верховної Зради» і навіть проривалися в її вестибюль (заради нелюбої всім коректності зазначимо, що справжні чорнобильці мешкають у Чорнобилі, а афганці – в Афганістані). І що? І ніц. Підприємці не дістали серйозної підтримки з боку суспільства. «Чорнобильці» й «афганці» — поготів. Бо всі вони захищали свої партикулярні інтереси. І аж тепер владі вдалося необережно зачепити нерв цілого суспільства.
Чому це сталося? Можна припустити таке. Радянський і пострадянський українець, коли йдеться про суспільне, зазвичай розраховує на когось: на «доброго царя», на «месію» або що «Захід нам поможе». Тобто на благотворну дію зовнішніх чинників. Перед «пєрєстройкою» його проблеми мали вирішувати комуністична партія та радянський уряд. Відтак дива чекали від прибулих з Мордовії дисидентів, від Марчука, від Ющенка, від Юлі, від Кличка. Або що «Бандера прийде — порядок наведе» (от тільки звідки прийде всемогутній небіжчик?). Або що раптом розпадеться на кавалки Російська Федерація («згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»?). Або прилетять чужопланетяни.
І ось нова надія, новий чудодійник.
Солідний науковець, керівник міжнародної української наукової установи нарікає: «Комунікативна роль української мови є справді жахлива... Але синусоїда, я думаю, піде вверх». Питання: «Ви кажете, що синусоїда вгору піде? На що Ви сподіваєтеся?». «Дуже багато буде залежати від підписання угоди про асоціацію з ЄС. Можуть змінитися впливи, може змінитися і ставлення». Далі — цілком справедливі нарікання на міністра Табачника. На що тут сподіваємося? «Зараз багато зміниться у зв'язку з підписом і з приєднанням України до західного світу».
«ЄС прийде — порядок наведе»?
Які уявлення українців (не будемо зараз уточнювати, хто на цій території «українці», а хто ні) про членство в Євросоюзі? Для «інтелектуальної» меншості — це «європейські цінності», для посполитої більшості — твердження на кшталт: «У ЄС вищі зарплати, вищі пенсії, краща соціальна допомога». Про те, що вступ до ЄС не зрівнює розміри зарплат у Люксембургу та Болгарії ні за рік, ні за два, ні навіть за десять, якось не замислюються. Як і не кажуть, що вступ до ЄС — лише початок довгого руху навздогін за лідерами Євроунії. А у випадку України про членство в ЄС не йдеться взагалі, а лише про «асоціацію».
Але найбільше надій — на послаблення візового режиму. Хто не прагне виїхати на роботу за кордон, той мріє навчатися в західних університетах.
Отже, євроінтеґрація встигла стати панацеєю й паличкою Гарі Поттера. У неї повірили всі — від академіка до петеушника. І тут такий облом!!! Не дивина, що на «майдани-2013» вийшли теж усі.
Втім не бракує і скептиків. Порівнюючи 2013-й з 2004-м, нарікають: «Не той тепер Миргород…».
Можна вдатися до компаративістики. Нині ми усвідомлюємо підтексти, підґрунтя, приховані важелі подій 1991 та 2004 років, а тоді вони здавалися нам спонтанними чудесами. Можливо, колись дізнаємося про невидимі важелі Євромайдану-2013, але наразі припустімо їхню абсолютну спонтанність. Чи таке можливо? Повірмо, що деколи — так. Якщо не дізнаємося про протилежне.
Отже, проводячи паралелі з 2004 роком, доведеться визнати, що та ситуація виглядала дуже відмінною від теперішньої. Дев'ять років тому «Майдан» не виник з нічого. Він був плодом багаторічних зусиль і чималих інвестицій. Почалося ще з відставки прем'єра Ющенка (2001). Приготування до реваншу тривало понад три роки. Місяцями творилася потужна структура — «Наша Україна». Місяцями розгорталася її виборча парламентська кампанія 2002 року та президентська 2004-го.
Коли понеділкового ранку 21 листопада 2004 року я опинився на майдані Незалежності, то як тепер пам'ятаю: віче завершилося оголошенням «польового командира» Луценка про те, що зараз підвозять намети та «піддони» до них і зараз розкладаємо наметове містечко на весь Хрещатик. Через годину робота вже кипіла.
Спонтанні пожертви від дрібного та середнього бізнесу з'явилися тоді, коли «Майдан-2004» вже стояв. А імпортні помаранчеві пластикові плащі та стрічки під колоною Незалежності, пригадую, роздавали вже того самого вечора 21 листопада. Всі пам'ятають прізвища тих небідних людей: Порошенко, Червоненко, Жванія, Мартиненко, Балога, Рудьковський. Коли «наш хлопець» буде при владі, всі витрати «відіб'ємо». У якийсь момент ці плани одиниць збіглися з настроями мільйонів.
Ентузіазму 2013 року було не менше, ніж 2004-го, — на відміну від коштів. Адже ініціаторам протестів — роз'єднаним громадським активістам — за фінансовою спроможністю важко змагатися з політичними партіями «могутньої трійці». І потужною системою фандрайзинґу 22 листопада 2013 року вони не диспонували. Але «партійців» студентські активісти донедавна принципово бойкотували.
«Середній клас» — це люди, здатні зафундувати собі революцію з власної кишені. Цього разу на тиждень вистачило. Але чи вистачило б на місяць? Як тоді.
І ще одне порівняння. Звичайно, цього разу не пішло так гладенько, як у 2004-му. Відтоді олігархічна влада наростила м'язи. А головне, на місці поміркованого дідуся Кучми, тодішнього патрона силових структур, який уже був визначився, що на «третій термін» не піде і заради якогось там Януковича бруднити рук не буде (а запевнить у зацікавлених чинників вічну індульґенцію для себе), сидить сам Янукович, якому, навпаки, йдеться про «другий термін» за всяку ціну.
P.S. Якщо й можна було уявити напередодні Вільнюського саміту, що Янукович на догоду ЄС дасть волю Юлії Володимирівні, то з моменту вибуху Євромайдану це стало на 150% неможливим. «Настоящіх буйних мало, вот і нєту вожаков». А тут до революційної ситуації додалась би суперактивна «вожачка». І не має значення в умовах онлайн-світу, чи була би вона в Німеччині, чи в Україні. Тиснути на клавіші компа не можна лише в камері.
30.11.2013