Наслідки Вільнюського саміту Східного партнерства з певних міркувань можна назвати перемогою Кремля. Бо, якщо винести за дужки шизофренічну поведінку українського керівництва в питанні зовнішньополітичної орієнтації, то й дійсно, саме шалений російський тиск врешті-решт змусив Київ відмовитися від підписання. Але перемога ця принесе Росії значно більше проблем, ніж бонусів.
Отже, як побачив вільнюські, а головним чином передвільнюські події світ? Український президент Віктор Янукович вже готовий був підписати з європейською Унію Угоду про Асоціацію, але тут підступний Кремль активізував всі відкриті й приховані важелі, аби не допустити цього. Чому? Бо не бажає випускати Київ з орбіти свого впливу. Україна не витримала шаленого тиску й в останню мить мусила відмовитися від підписання. Росія тріумфує, не помічаючи, що відкрила пляшку з зі злим джином, можна навіть сказати джином-русофобом.
Російському президентові Володимирові Путіну здається, що таким чином він відновлює вплив Москви на пострадянському просторі. Він не замислюється над тим, що діє давно застарілою зброєю з арсеналу минулого століття. Вона вже давно втратила свою ефективність і в оточуючих викликає лише роздратування. Тому такі кроки Кремля, як стверджує газета The Washington Post у аналітичній статті, присвяченій вільнюському саміті, ведуть лише до погіршення геополітичного становища Росії.
Москва намагалася покарати непокірних сусідів, не згідних з її політикою, за допомогою економічних санкцій. Проте, попри її погрози і торговельні санкції, дві колишні радянські республіки – Молдова і Грузія – не побоялися парафувати угоди з Європейською Унією.
Так, Росії вдалося вибити з європейської колоди головного козиря у вільнюській грі – Україну. Але погляньмо на те, що вона разом з тим втратила. По-перше, взаємини Кремля з країнами-сусідами стрімко погіршилися. Причому не тільки з тими, щодо яких Кремль застосував торгівельних санкцій. Адже інші пострадянські республіки зрозуміли, що у разі чого Москва може й щодо них вжити жорсткого пресингу. Росія налаштувала проти себе більшість українського населення. І тепер кричала: «Хто не скаче – той москаль!» – перетворилася зі суто львівської і суто футбольної у загальноукраїнську.
По-друге, Росія значно погіршила стосунки з Європейською Унією загалом і багатьма країнами-членами зокрема. Адже тепер, якщо виникне суперечка Росії з країною-сусідом, ніхто в ЄУ не повірить у правоту російського керівництва. Москва за короткий термін встигла підпсувати взаємини навіть з колись дружньою Німеччиною. Серйозно загострилися відносини Москви з Нідерландами, Польщею і Литвою, щодо яких Росія теж почала запроваджувати торгівельні санкції.
«Путін страждає на короткозорість у візії міжнародних російських інтересів, а тому всі його заходи в цьому напрямку виявляються контрпродуктивним», – вважає професор політології Колумбійського університету Стівен Сестанович. На його думку, російське керівництво не може чітко оцінити меж свого впливу за кордонами країни, тому часто переоцінює його, що своєю черго призводить до провальних кроків на міжнародній арені. А всі зусилля Путіна, спрямовані на відновлення імперії зазнають болісного фіаско.
Яскравим прикладом таких безглуздих зусиль є Грузія. Жорсткі торгівельні санкції не змусили невелику кавказьку країну під проводом президента Михайла Саакашвілі здатися. Тоді в Москви здали нерви й вона розпочала проти Тбілісі повномасштабні військові дії, здобувши собі в цивілізованому світі реноме агресора.
Так, новий уряд Грузії нібито не так вороже налаштований до Росії, як той, що воював з Москвою в 2008 році. Але все ж навіть чинна грузинська влада не є настільки дружньою до Росії й не настільки перебуває під її впливом, аби відвернутися від європейських зв'язків, відмовитися від перспектив євроінтеграції. Яскравий доказ цього ми отримали у четвер на Вільнюському саміті.
Головний редактор журналу «Россия в глобальной политике» Федір Лук'янов, дуже влучно описав хворобливий синдром Росії у зовнішньополітичному аспекті, як комплекс «маленької Англії», який витворився в британців внаслідок пошуку самоідентифікації по Другій світовій війні. Британці звикли панувати в своїх колоніях по цілому світу, звикли до імперії, над якою «ніколи не заходить сонце». А тепер всі їхні володіння звелися до одного острова. Це спершу неминуче призвело до зростання агресивного націоналізму і проблеми визначення свого нового місця у світі. Саме в цьому й полягає синдром «маленької Англії» як наслідок ще до кінця не подолананого імперського комплексу. Федір Лук'янов пише:
«Споконвіку кожна імперія дотримувалася переконання: закономірності світового розвитку, які привели інші імперії до розпаду, на неї не поширюються. Раз за разом історія спростовує таку самовпевненість. З досвіду європейських держав розлучатися з колоніями й імперським статусом протягом XX століття, як з фрагментів мозаїки складається картина проблем, з якими сьогодні стикається Росія».
Москва ніяк не бажає вивчити урок з досвіду деколонізованих «побратимів по нещастю». А урок полягає в тому, що розпад імперії, наскільки б гірким, прикрим і несправедливим він би не видавався метропольній нації, – це неминучий етап розвитку глобального світу. Але головне: життя екс-імперської нації на цьому не закінчується. Ті ж самі англійці змогли відновити вплив і закріпити свою нову роль у світі. Але для цього необхідно відмовитися від застарілих арсеналів. І доки для кремлівськго керівництва ця відмова видаватиметься національним самогубством, доти Росія ковтатиме одне гірку міжнародну поразку за одною.