Із збірки оповідань: "З тисяч і другої ночі".
Послїдні промінї сонця золотили в недалекому городї вершки мечетїв, коли молоденька Фатме добігала до печери мудрого Томруда...
Він забажав жити в самоті та виречи ся майна і достатків і томуто на скалї, над своєю печерою умістив напись: "Хто крім мудрих гадок вирік ся всїх і всього, є найщасливший!"
Томруд хотїв також поборювати в собі всїлякі пристрасти і томуто, хоч був ще молодий та доволї гарний, уникав жінок і над своєю печерою умістив ще й другу напись: "Дух мій подібний водам ручаю; — в тиші і спокої яснїє сонцем і неба сафіром, але схвильований пристрастею стає намулом і болотом!.."
Ціла задихана станула Фатме нечайно перед ним і коли відкинула зелене покривало, на усю печеру заясніла красою. Свобідний від пристрасти, хоч вразливий на всїляку красу Томруд глядів на неї так, як глядить кождий із смертних на корч гарно розцвилої рожі... і впало йому нечайно на думку, чому то Аллаг обдаровує жінки, сї найбільше смертні і марні єства, безсмертним чаром краси?... Фатме приступила тимчасом близше до нього і поклонившись низенько, промовила нїжним милозвучним голосом:
— Ратуй мене великий Томруде! Я чула богато про твою мудрість і доброту, тож певне не відкажеш менї захисту в своїй печері! За мною пошукують опричники мого старого мужа, котрому я спроневірилась в любові!.."
Томруд був мудрцем і тому був вирозумілим на хиби слабодушного єства, тож погладив її ніжно по лиці, подібно як дехто із смертних гладить кітку, хоч знає про її хижацьку вдачу... А тому, що не зарікає ся зовсїм милосердя, пригорнув її по хвилї кріпко до себе, напоюючись її горячим віддихом... Не відказував тільки нїчого, бо роздумував ще дальше над поставленим собі питанєм... "О премудрий Томруде! девять разів виречу ся задля тебе подорожі до міст сьвятих, тисяч разів дотикати менї устами своїми місто сьвятого порога Кааби, грудий моїх, розкошами тїла свого напувати му тебе що ночі наче христальною із Земзем керниці водою, тільки охорони мене перед неминучою смертию!" — просила Фатма дальше, склонивши пахучу головку на його рамя а з її чудних очий лились сльози жіночої розпуки...
Томруд притиснув її тепер ще дужше до грудий...
— Останеш зі мною! — промовив розрадований, бо саме тепер найшов бажану розвязку.
— Я зрозумів Аллага! Отсе ви жінки шукаєте в нашому духови захисту перед смертию та своїм чаром і огнем переміняєте його в ніжну імлу, що може взноситись і кружляти високо-високо в небесному просторі!
За хвилю по тім щезли обі написи над печерою Томруда, а місто них виднїла третя:
"Дух мужа подібний водам ручаю; найщасливійший з них сей, котрого води ручаю перемінені огнем жіночого чару в легесеньку прозору імлу кружляють в найвиших просторах сьвітла!"
[Дїло]
27.11.1913