Останній paз пишу фейлетон на старий лад. Який той лад був то був, але був час до нього звикнути, пізнати, пристосуватися. Я писав і тільки було жури, щоб так якось крутити, аби на другий день не появилася на цьому місці біла пляма. Колиж і появилася, то тільки й було прикрости, що кисла міна дирекції видавництва і недобрий погляд головного редактора.
Тепер, кажуть, справа дещо зміниться. Поминаючи кислі міни і недобрі погляди можна буде легко вскочити в "Іванову хату". Досі стояв кожний з нас одною ногою в редакції, a другою на вилеті, тепер ця друга нога перенеслася до будинку з залізними декораціями на вікнах, з брамою на три замки і однокімнатними мешканнями.
Далебі не знати, чи продовжувати свою непрофітну письменницьку діяльність, чи закинути кудись перо, вилити чорнило і стати чимнебудь — менше експонованим.
Спеціяльний клопіт має фейлетоніст. Новий пресовий декрет не чіпає жартів, а малий фейлєтон повинен їх якнайбільше мати. І тут колізія! Кожний жарт можуть узяти поважно і вщасливити поважними наслідками. А я направду не маю теперечки охоти аж так відокремитися від рідні і знайомих, щоб бачитися з ними тільки раз на тиждень крізь решітку.
Колиб можна було, то я запропонував би: Жарт за жарт. Я на жарт пишу, а мене на жарт потягають до відповідальности.
Кажім:
Приходить до мене відповідна асиста і забирає в холодну. Я, очевидно, трохи перестрашений, трохи зажурений, збираюся, беру подушку і ковдру під паху і манджаю. Приходимо на Баторія, чи на Городецьку, під один добре знаний будинок. Відчиняється грізна, кована брама, я вже маю входити, а тоді асиста:
— Це був тільки жарт! — і в сміх.
Я також. І в гуморі вертаюсь до дому.
Щодо інших відділів і їx відповідальних редакторів, то я радив би завести пробний час.
Не може-ж людина похопити зразу всі тонкости гнучкої стилістики параґрафу, зорієнтуватися в його гачках і закрутах. Ануж зовсім нехотячи зачепить за котрийсь гачок і готове роздерти собі непотрібно фрак. Чи не добре булоб дати людям час зміркувати як за довгі і як за гострі ці гачки?
Взятиб, наприклад, рік на пробу. Прогрішиться хтось несвідомо чи необережно, тоді повідомити його: за таке по році зааплікують вам стільки і стільки. Збере людина за той час кілька літ відокремлення чи кільканацять наказів заплати, а тоді як на канві виведе собі мережку свободи слова і буде сяк-так пробиватися крізь журналістичне життя.
[Діло]
27.11.1938