Українські історики літератури, на загал, не мали і не мають великого впливу на формування поглядів в області новішого українського письменства. Ця ділянка залишалася критикам, і так воно повинно бути. Але, з другого боку, варто також усвідомити собі, що дали нам досі історики літератури.
Характеристичною рисою історії української літератури є велика перевага праць, що займаються старшими періодами розвитку нашого письменства. Літературна творчість X-XVII. стол. опрацьована докладно. Сюди належать основні наукові студії таких наших учених, як М. Костомаров, І. Срезневський, О. Огоновський, М. Сумцов, М. Грушевський, О. Колесса, В. Перец, І. Франко, Б. Лепкий і б. ін. Чимало уваги старій і середній добі української літератури присвятили також визначні чужі вчені, такі як напр. В. Ягіч, О. Брікнер, Е. Анічков, Т. Буслеєв, А. Галахов, Е. Ґолубінський, В. Іконніков, Н. Келтуяла, А. Пипін, А. Шахматов, Н. Тіхонравов і ін. Всі вони чимало причинилися до докладного прослідження й наукового опанування старшої української літератури. При цьому повстав, зокрема у працях московських учених, неодин тенденційний фальш, неодин впертий пересуд — але, в цілому, все таки маємо на цих ділянках багато добрих і солідних праць, яких ідеальними синтезами, а також самостійними, ориґінальними завершеннями, є дві великі історії української старшої літератури пера М. Возняка і М. Грушевського.
Зате нова українська література трактована в історичній науці по мачушиному. Нечисленні синтетичні праці з цієї ділянки мають чимало недостач і прогалин. Коли залишимо на боці перші, спорадичні спроби оглядів нової української літератури в журнальних статтях — то першою науковою працею в цій ділянці є відома книжка Н. Петрова "Очерки исторіи украинской литературы XIX. стол." (Київ 1884). Солідний збір доступного в тих часах матеріялу про українське красне письменство від XVIII. стол. до 80-их років XIX. стол. — це головна заслуга праці Петрова, яка дає однак фальшиві історично-літературні перспективи і часто хибно інтерпретує літературні факти. А саме Петров хотів вбгати нову українську літературу в таку саму схему, в яку московські вчені охоплюють свою історію літератури. Це, розуміється, не могло вдатися, і через те праця Петрова в науковому огляді слаба.
Основну хибу Петрова справив Н. Дашкевич у своїй славній рецензії на працю Петрова (1888), яка стала одночасно новою спробою історії української літератури. Дашкевич старався потрактувати українську літературу всебічніше, і в цьому його головна заслуга, — хоча, з другого боку, і він має свої поважні методольоґічні й фактичні недостачі.
Відносно найвартіснішим виявом того бібліоґрафічно-історичного наставлення, що опановувало всю нашу науку про письменство, є монументальна історія української літератури Омеляна Огоновського (1887—1894), яку в нас довгі часи недоцінювали, але яка вкінці діждалася своєї регабілітації й є ще далі, мимо своїх недостач і недотягнень, цінною підручною книгою для кожного дослідника українського нового письменства.
Оці три великі праці Петрова, Дашкевича й Огоновського є найціннішим доробком в ділянці історії українського письменства, що їх нам дало ХІХ-е століття. Були, щоправда, ще й інші спроби в цій ділянці, як ось напр. у "Исторіи славянских литератур" Пипіна—Спасовича (1879), в Гербелевій "Поезії Славян" (1871), та огляди з нагоди століття нової української літератури (1898). Але все це, здебільша, праці мало визначні.
В XX. столітті найважніші праці з історії нової літератури дали І. Франко і С. Єфремов. Франко видав у 1910. році свій "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890. року" — незлий перегляд фактів, але не вільний від деяких надто катеґоричних оцінок і від полємічного тону.
Найпопулярніша ще й досі історія української літератури — це відомий твір Єфремова, опрацьований при помочі однобічної, соціольоґічно-публіцистичної методи, та через те в літературно-дослідчому сенсі зовсім невистарчальний.
Крім того появилося чимало незлих популярних або шкільних оглядів, хрестоматій і т. п. Для прикладу згадаємо популярну історію літератури і хрестоматію О. Барвінського, огляд В. Радзикевича, праці Дорошкевича, Плевака і б. ін. Але майже всі вони — зрозуміло — лише небагато причиняються до поглиблення чисто наукових студій над літературою.
Як бачимо, над історією нової української літератури ще треба буде чимало попрацювати новим ґенераціям дослідників. Але ані серіозна праця істориків літератури, ані навіть безплідна діяльність "причинкарів" (К. Студинський і його школа), не повинні вбивати в нас змислу для літературознавчої синтези, не повинні стояти на перешкоді розбудові українського літературознавства, як науки позаісторичної, систематичної, для якої історія літератури служить лише підготовкою і помічницею при встановлюванні правильного погляду на той чи інший твір у часовій перспективі.
Перші спроби в ділянці так зрозумілого літературознавства, а зокрема епохальні літературознавчі праці пок. С. Смаль-Стоцького, кажуть сподіватися, що і в цій ділянці ми вже незадовго станемо на рівні новітньої европейської науки.
[Мета]
13.11.1938