70 років тому радянські війська звільнили Київ від вермахту. Ця операція в історії Другої світової війни була найкривавішою. Під час її проведення на догоду Йосифу Сталіну (вимагав оволодіти столицею України до 26-ї річниці «великого жовтня») без докору сумління загубили сотні тисяч солдатських життів, а надто – так званої «чорної піхоти».
Після розгрому нацистів на «Курській дузі» на стику серпня та вересня 1943 року почали широкий наступ 9 радянських фронтів – від Великих Лук на півночі Росії до Кавказу. На київському напрямку діяв Воронезький фронт під командою генерала армії Миколи Ватутіна. Завданням фронту було зайняття Лівобережної України і вихід до Дніпра з метою взяти Київ і отримати стратегічну можливість почати масштабну операцію з «визволення» Правобережної України.
Не буду переповідати київську операцію червоної армії й усі помилки та прорахунки її керівництва – про це вже написано й сказано вдосталь. А хотілось би розповісти про долю людей, яким довелося визволяти Київ без зброї та військового досвіду. А саме про «чорну піхоту» або, як їх ще називали у народі, «піджачників» чи «чорносвитників». Прозвали їх так, бо подекуди мусили йти у свій перший і останній бій у власній цивільній одежі.
Такої «чорної піхоти», набраної з донедавна окупованих регіонів України та призначеної власною кров’ю «змити ганьбу перебування на окупованій території», було десь 300 тисяч – у битві за Дніпро їх загинуло приблизно 250–270 тисяч. Мобілізацією таких людей займалися так звані «польові військові комісаріати», складені зазвичай зі взводу солдатів і кількох офіцерів. Забирали всіх здатних тримати зброю, навіть 16-17-річних хлопців. Олександр Довженко у своєму щоденнику тоді писав: «Розповідають, що на Україні починають уже готуватися до мобілізації шістнадцятиліток, що в бої гонять погано обучених, що на них дивляться, як на штрафних і нікому їх не жалько, нікому».
Усе проходило начебто на законних підставах, адже напередодні Ставка Верховного Головнокомандування наказом від 9 лютого 1942 року №089 надала право призивати на військову службу не лише військовим радам армії, а й командирам дивізій і частин у необмеженій кількості. Найстрашніше те, що більшість із мобілізованих зовсім не мали військового досвіду, не проходили жодної підготовки. Щоправда, командування наказало провести з ними двотижневі навчання. За такий тармін оволодіти навіть елементарними навиками поведінки в бою неможливо, проте зазвичай навіть такий термін навчань залишався на папері. Щойно мобілізованих одразу кидали в бій. Часто «чорна піхота» з котрогось села практично вся гинула за його околицею у першому ж бою.
Начальник розвідки 48-го стрілецького полку 38 дивізії Олександр Захарович брав безпосередню участь у визволенні Києва. Уже після цього його дивізію поповнили мобілізовані українці з «визволених» територій. У своїх спогадах він пише: «З невеликого села Долина лише у наш полк 14 листопада ми призвали 72 чоловіків… Комбати ходили по хатах та призивали під наш Бойовий Прапор усіх, хто залишався вдома, а також тих, хто встиг підрости за два роки окупації. З нового поповнення були сформовані два стрілецьких батальйони. У чому були одягнуті військовозобов’язані, у тому і вийшли на оборону свого рідного села зі своїми лопатами. Коли відрили окопи, їм вручили гвинтівки, автомати, кулемети. Багато так і загинули за 10 кілометрів від рідної домівки поблизу Германівської Слобідки…».
А ось як описав цей процес у своїй автобіографічній «Пісні переможця» Григорій Климов: «Коли Червона Армія почала виганяти німців з України, то «домосидів» швиденько збирали – цим займалися навіть не військкомати, а самі командири передових частин. Сунули їм знову гвинтівки в руки і, навіть не переодягнувши в шинелі, в чому були – у першу лінію бою! Їх так і називали – «піджачники». Береги Дніпра, як весняними квітами, рябіли трупами в різноколірному цивільному одязі».
Ставлення до таких нових мобілізованих в армії було не з приємних, командири дивилися на них зневажливо, вважаючи зрадниками. Тому ніхто не дбав про них під час боїв, кидаючи на позиції ворога, як гарматне м'ясо. У липні 2008 року разом із групою істориків мені довелося проїхати по місцях дислокації радянських партизанів. Нашим завданням було розпитати місцеве населення, як йому жилося поряд із партизанами. У відомому селі Хоружівка (Недригайлівський район Сумської області), дізнавшись у сільраді, де мешкають старожили, я потрапив до Олександра Даниловича Ющенка. Дідусь нічого цікавого про «сусідство» з партизанами не розповів, але повідав чудову розповідь про свою службу в червоній армії та форсування Дніпра в листопаді 1943 року. Весь період окупації він перебував у селі, тому після мобілізації був одним із тих «чорних піхотинців». Під час нашої розмови, перебуваючи у поважному віці, ветеран не міг розповідати про ті події без суму в голосі і сліз на очах. Це розповідь не генерала чи полковника, який міг бачити, все що коїлося в ті дні зі свого штабного бліндажа, а рядового солдата, який був у самому горнилі «дніпровського пекла».
Олександр Данилович Ющенко, 2008 (світлина автора)
Згадуючи про ставлення командирів до них, Олександр Данилович розповів: «Старші військові вважали, що раз ми жили на окупованій території, значить «вороги народу» і маємо кров’ю змити свої гріхи. Не раз приходилося чути: «Ви, б…дь, тут на німців пахали, хліб їм пекли, щоб вони нас били. Тепер будете бити своїх господарів під нашим контролем. А після війни НКВД з вами розбереться, кого додому треба відправляти, а кого до Сибіру мошву годувати». Звичайно, було образливо слухати такі речі на свою адресу, але терпіли, бо розуміли, що можуть улупешити кулю в лоба, і ніхто не буде розбиратися, за що».
Ветерану, як він зауважив, після мобілізації пощастило, бо йому дали обмундирування і зброю: «Багатьом нічого не давали. Говорили, що мають здобути зброю в бою, а як ти її в бою здобудеш, коли німці на висотах насипали собі вали, а наші, хто зі зброєю, хто без, мали їх брати? Це ж саме пекло було – німаки сидять на висотках, а наші бідні солдатики намагаються їх звідти вибити. Вони сидять і луплять по нас із кулеметів, їм же нас видно було, як на долоні. Назад теж не побіжиш, бо свої розстріляють к бісовій матері. Це жах, що сволочі робили, ніхто з нами не рахувався, ми для них були «чорною піхотою». Скільки таких, я бачив на Дніпрі: лежать мертві у куфайках з торбами сухарів, що з дому дали, і без зброї».
Олександр Данилович форсував Десну і дійшов до Петрівців. Там було створено так званий Лютізькій плацдарм, з якого і форсовали Дніпро, після того, як радянське керівництво зрозуміло, що безглузді спроби взяти Київ із району Букрина не дають результатів. Там в обороні пролежав майже місяць, допоки основні бойові дії розгорталися біля Букрина.
«Одного дня отримуємо листок: підрозділ капітана Луценка форсувало Дніпро і зайняв плацдарм. А ми в обороні лежимо, тоді нас підіймають і наказують зайняти острів. Я тоді в отдєлєнії капітана Полодки був, – розповідає про бойові будні на Лютізькому плацдармі ветеран. – Для чого цей острів було займати, я так і не зрозумів. Виходило так: якщо хтось зайняв, нам теж треба було отлічиться. Значить, там від берега до острова нада лотками плисти. Неподалік було село, туди машини привезли лотки, ми пішли, принесли три лотки, зв'язали їх. Тільки плисти – забрали у нас їх, інший підрозділ сів. Тільки вони відплили, німець – ракету, а потім з кулемета як дасть! – пішли всі хлопці на дно. Потім ще один цей фонарь (ракету – В.Г.) випустили, і по нас як дасть! Прийшлося перебратися на іншу позицію. Отримали додаткове озброєння, і, значить, треба перейти по воді на інший берег 80 метрів. Тільки перебралися, окопалися і сидимо. Я за п’ять метрів від кулемета: тут асфальт, справа провалля, а ззаді – Дніпро. Коли почало світлішати, послали шість хлопців нам по обід, вони вже, коли бігли до нас із їжею, німці їх помітили, як ушкварят по їх – пішли на дно всі разом із борщами, із усім».
Під час того бою Олександр Ющенко був поранений і потрапив до німецького полону. Так трагічно для нього закінчилося форсування Дніпра.
Перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов у Києві (листопад 1943 року)
На 4 годину ранку 6 листопада 1943 року Київ повністю визволили від нацистських військ. Того ж дня Москва салютувала звитяжцям, і вперше за війну пролунало 24 залпи з 324 гармат. Завдання командування – визволити столицю України до 26-ї річниці Жовтневої революції – було виконане. Якою ціною, нікого не хвилювало. А тим часом, Київська наступальна операція 1943 року коштувала життя, за різними даними, від 417 до 800 тисячам червоноармійців. Для порівняння – німці в боях за Київ втратили, за даними істориків Олександра Лисенка й Івана Муковського, 15 тисяч вбитими та 26 тисяч пораненими.
Архівні світлини з книги: Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб. Науково-документальне видання. – Київ-Львів, 2003.
05.11.2013