Неділя. Вечір. У коршмі повно людий. Бесъдують "си отото, ононо, отаке". Базиляк, recte Василь Дибач, сидить уже "добрі" підпитий. Недалеко його присів ся "цирьківник" Іван Морикінь. Шая поставив перед ним фляща вина. Базиляк подивив ся, похитав голо¬вою, ударив долонями і зареготав ся голосно. Всї повернули ся в сей бік. Став повагом говорити:
— Кождий до свого часу робит... А ти, паламарю, добре слухай, що я буду гварити, бо то до тебе йде. Пий вино, коль можеш, коль є сини в Гамириці...
Хвилева мовчанка. Церківник усьміхнув ся іронїчно і наливав вино та подавав сусїдови. Базиляк говорив далї:
— Правди і в винї ни втопиш... Гей, гей, бив і я колись стрілиць! Знала мене полонина, знали Мучна, знали смиреки й буча, знали мене й олїнї... Поклав я їх укритих триста. Підскакували в гору, в повітря мидведї. Стріли гучали, вони житя кінчали. Тямлю ги днись: Махнула стріла, мидвідь закрутив ся, заричав, аж листя на бучу затремтїло, трава заколисала ся, полетїв кабата д потокови і став лабов мокру зимлю набирати, до рани прикладати і кров тамувати. Хотів ся ратувати. Робив, ги чоловік. Хотїв жити і волїм смирть робити... Я ся виладив і пустив му сьвіжу кульку. Пирснув, ги клубя, в повітря, тенґо заричав і покотив ся в обіч... Єнчої зьвірини ни рахую, пішло ї доста на спочинок, а днись минї би дати поки всьому; я вже своє стрілицтво здав на Дунишиного Лyця, няй він дає тому обрядок, пок прийде його година. Пицюга віддав своє, ни є вже за польного; Николай Ветлинського поставив бляху на сьтїв, а йому постелили млаки на лаві... Час би й тобі, паламарю, того мотузя лишити! Няй приходят нові люди, нові сили, няй буде новий лад і обряд... Ци ти чуєш, ци ни чуєш? Гориш, бом ти всю правду повів... Ничто, нич, так мусит бити...
Похитав головою і поринув у задуму. Останні слова викликали на всїх поважний настрій. Кождий бачив перед собою страшного ворога: старість. Сей ворог у одному моменті розбивав соняшні ілюзиї, важка дійсність з важкими путами висувала ся на перше місце. Церківник намагав ся боронити.
— Довше старий ків подиржит хлїб, як новий.
— Ни є пуще, як старому, борше мерзне, рука тремтит, горівка ся з порції виливат.
— Я би гварив, що нима лїпше, як старому, бо на старого всягди мусит бити увага.
— Манти, верти, а біда бідов... Лїпше би било, як би били ни вигадали старости... Подиви ся на дзелений листок і на зївялий, сухий. Котрий борше бере око на себе? А файна на облича дївчина, а румяна молодичка.
— Агага, тото-тото...
Всї засьміяли ся і стали вихвалювати молодість...
— Старому всягди твердо. Нидогода нашій бабі, ни на пецу, ни на лаві... Так, так, паламарю, ни завернеш того, що било, що цвило...
[Руслан]
30.10.1913