Неділя. Вечір. У коршмі повно людий. Бесъдують "си отото, ононо, отаке". Базиляк, recte Василь Дибач, сидить уже "добрі" підпитий. Недалеко його присів ся "цирьківник" Іван Морикінь. Шая поставив перед ним фляща вина. Базиляк подивив ся, похитав голо¬вою, ударив долонями і зареготав ся голосно. Всї повернули ся в сей бік. Став повагом говорити:   — Кождий до свого часу робит... А ти, паламарю, добре слухай, що я буду гварити, бо то до тебе йде. Пий вино, коль можеш, коль є сини в Гамириці...  

Посумнїла полонина. Почорнїли трави й похилили ся зажурені до землі. Гаснуть їх дні... Гуляє студений вихор... Громадять ся птахи, збирають ся в ряди, ключі; кружляють над полями і лїсами. З грудий проносять ся такі зітхання, немов би придавлювала їх важка скала. Проголосили жалісну пісню і пускають ся в дорогу.