Поки Україна намагається дати собі раду зі своєю багатовекторністю, європейськими жалями, євразійськими пориваннями душі та намаганням всіх обхитрувати, Європейська Унія, відхекавшись від виснажливих антикризових заходів, потроху відновлює процес свого розширення. І вже на 1 липня заплановано наступний крок: двадцять восьмим повноправним членом елітарного європейського товариства стане Хорватія.
І хоч усім наступним після Заґреба охочим увійти до Унії швидше за все доведеться потовктися в почекальні трохи довше, проте можна впевнено стверджувати, що чутки про консервацію чинних розмірів ЄУ не мають під собою жодних підстав. Принципово ніхто в Брюсселі не має наміру зупиняти процес.
Нагадаємо, що справа зупинилася після 6-го розширення (чи точніше після другого етапу 5-го розширення), яке відбулося 2007 року. Тоді членство здобули Болгарія і Румунія. Найбільшим в історії було п’яте розширення (точніше перший етап 5-го), за якого до Євроунії прийняли 10 країн: Кіпр, Естонію, Литву, Латвію, Мальту, Польщу, Словаччину, Словенію, Угорщину і Чеську Республіку.
Розширення 2007 року офіційно називають другим етапом 5-го розширення. Але це вже як кому подобається рахувати. А нам важливіше, хто має шанси у найближчому майбутньому долучитися до ЄУ. Бо хай там як, а претендентів на членство у співтоваристві стає чимраз більше.
Сьогодні офіційний статус кандидата на вступ мають Хорватія, Чорногорія, Ісландія, Македонія, Сербія і Туреччина. У черзі на його здобуття — Косово, Боснія і Герцеговина, Молдова ...
Отже, вступ Хорватії заплановано на 1 липня 2013 року. Голова Європейського Парламенту Мартін Шульц вже встиг заявити з цієї нагоди: «Хорватський приклад посилає позитивний сиґнал і стимул для всієї Південно-Східної Європи. Показує, що в разі реалізації реформ ЄУ йде країні назустріч».
Водночас аналітики не виключають виникнення проблем зі вступом, бо в певних політичних колах визначальних країн ЄУ не вщухають розмови про несвоєчасність розширення. Такі настрої, зокрема, помітні в середовищі німецьких християнських демократів.
Наступним кандидатом з багаторічним стажем є Туреччина. Ще 1963 року Анкара отримала статус асоційованого члена, від 1999 року має статус офіційного кандидата, отримує відповідне фінансування від Брюсселя за кандидатськими програмами. Зокрема, фінансову й організаційну допомогу для здійснення економічних реформ і подолання бідності, адаптування правової системи до стандартів ЄУ тощо.
Від 2005 року тривають офіційні переговори Анкари з Брюсселем щодо вступу. У довгому спискові претензій, що їх європейські чиновники висувають туркам, — брак громадянських свобод, свободи засобів масової інформації, пробуксовування судової реформи, невирішеність питання Північного Кіпру. Нагадаємо, що турецьке військо окупувало частину Кіпру ще 1974-го. Досі острів залишається поділеним на дві частини. Південний Кіпр є повноправним членом Європейської Унії.
Непримиренна позиція Анкари налаштувала проти вступу Туреччини насамперед Кіпр (тобто його грецьку частину), Грецію та Австрію. Німеччина і Франція є найбільшими скептиками в питанні членства Туреччини. Обидві країни пропонують Анкарі замість повноправного членства так зване «стратегічне партнерство». Про це не раз заявляла канцлер Німеччини Анґела Меркель.
Разом з тим в Унії вистачає країн, які підтримують повноцінне членство Анкари, серед них, наприклад, Велика Британія та Польща.
У щорічній доповіді Європейської Комісії про стан готовості держав до членства в ЄС (2012) наголошено, що Туреччина домоглася великого поступу в досягненні політичних критеріїв для вступу до ЄУ. Водночас у документі висловлено жаль щодо відмови Анкари співпрацювати з Кіпром і міститься заклик до Туреччини «розв'язати двосторонню суперечку».
Трохи оптимістичнішими видаються перспективи Македонії, дарма що й вона має поважні проблеми. Брюссель 2010 року рекомендував розпочати переговори зі Скоп’є про вступ, але тоді ще не всі 27 держав-членів Унії дійшли згоди щодо цього питання. Ще у квітні 2001 року Македонія уклала з ЄУ угоду про стабілізацію й асоціацію, яка набула чинності 1 квітня 2004 року і стала кроком на шляху до євроінтеґрації.
За економічними показниками Македонія — найменше розвинена республіка колишньої Югославії. Однак це не завадило їй ще 2005 року стати кандидатом на вступ до ЄУ. Статус кандидата країна отримала невдовзі після того, як Скоп’є на вимогу Європейської спільноти видав колишнього керівника Міністерства внутрішніх справ країни Любе Божковскі Міжнародному трибуналові в Гаазі, який розглядає воєнні злочини в колишній Югославії. Божковскі мусив нести відповідальність за злочини, вчинені щодо албанського населення 2001 року. Самі ж події того часу досить сильно зіпсували відносини між Скоп’є й Тіраною, які, зрештою, ніколи не були безхмарними.
Найгострішу й найабсурднішу проблему Македонія має з іншою сусідкою – Грецією. Від дня утворення молодої балканської держави 1991 року Афіни заперечують її право носити це горде ім’я, не бажаючи віддавати славу свого видатного полководця Александра Великого. Бідні, але горді греки вважають, що ім'я зарезервоване за історичною областю Греції, і нізащо не погоджуються, щоб його використовув ще хтось. Вони також побоюються, що Скоп'є на цій підставі може виставити територіальні претензії Афінам. Намагання Європейської Комісії повернути обидві сторони до здорового глузду й мирно розв'язатити суперечку досі не мали серйозного успіху.
Крім «грецької суперечки», Македонія має певні проблеми зі свободою преси й етнічною напруженістю всередині країни. Про це йдеться у щорічному звіті Європейської Комісії про стан готовості держав до членства в ЄУ, оприлюдненому в жовтні 2012 року.
Чорногорія, після Хорватії і Республіки Македонія, є третьою країною Західних Балкан, яка отримала офіційний статус країни-кандидата. Цей статус Подгориця здобула ще в грудні 2010 року. І поза Хорватією, яка практично однією ногою вже стоїть в елітарному клубі, Чорногорію вважають фаворитом серед усіх країн (не лише балканських) у перегонах за вступ до Європейської Унії.
Сербія стала офіційним кандидатом у члени Європейської Унії порівняно недавно, а саме 2 березня 2012 року. Це було нагородою Белградові за досить оперативне реформування, необхідне для набуття членства в ЄУ. Також на позитивну ухвалу Брюсселя вплинула співпраця Сербії з Гаазьким трибуналом, внаслідок якої вдалося посадити на лаву підсудних сербських воєнних злочинців.
Проте надання такого статусу на тепер не означає початку переговорів про приєднання. Головними ініціаторами неквапливості з долученням Белграда до європейської сім’ї залишаються Велика Британія і Німеччина. На думку Лондона й Берліна, Сербія має спершу відновити діалог з Приштиною і нормалізувати відносини з Косово, що його Белград наразі не бажає визнавати за самостійне державне утворення.
На членство в ЄУ сподівається також Ісландія, яка ще влітку 2009 року вирішила відмовитись від політичного скепсису у взаєминах з континентом і подала заявку на вступ. Проте нещодавно уряд Ісландії призупинив переговори про вступ до Євроунії. Причина такого кроку — парламентські вибори, заплановані на 27 квітня. За даними опитувань громадської думки, чинний лівоцентристський коаліційний уряд приблизно на 15 відсоткових пунктів відстає за популярністю від консервативної Партії незалежності, яка виступає проти членства Ісландії в ЄУ.
Ще однією проблемою є те, що Брюссель і Рейк'явік не припиняють сперечатися про квоти на виловлювання скумбрії та щодо заборони полювання на китів. Єврокомісія також чекає від Ісландії більшого прогресу в боротьбі проти державного втручання в економіку, насамперед у таких ділянках, як банківська справа, енерґетика, авіація і транспорт.
Ще однією країною, яка активно змагається за членство в Європейській Унії, є Молдова. І попри те, що наша південна сусідка є найбіднішою державою Європи, її євроінтеґраційні перспективи не такі вже й примарні. Відносини Брюсселя та Кишинева є загалом позитивними. ЄУ є найбільшим торговельним партнером цієї східноєвропейської країни. Від 1998 року між Кишиневом і Європейською Унією діє Угода про партнерство та співпрацю. А від травня 2009-го Молдова є членом програми Східного партнерства — нарівні з іншими пострадянськими республіками: Білоруссю, Україною, Грузією, Вірменією та Азербайджаном.
Однак Кишинів має низку перешкод для реалізації своєї європейської мрії. Серед них — проблема бідності, неможливість консолідувати суспільство, яка часто виливається у масові заворушення. А найбільшою проблемою залишається територіальна розділеність країни й існування невизнаної Придністровської Молдавської Республіки. Справа інтеґрації країни за 20 років так і не зрушила з місця, попри намагання міжнародних представників виконувати роль посередників між Кишиневом і Тирасполем. Однією з причин відсутності поступу аналітики називають неконструктивну позицію Москви, яка має найбільший зовнішній вплив на ситуацію у ПМР.
***
Зрозуміло, що та ейфорія, яка панувала у Брюсселі й країнах-кандидатах на зламі віків, на жаль, не відновилася після кількох років економічної кризи та конституційних баталій. Процес розширення йде дуже тяжко, з буксуванням і довгими перепочинками. Та все ж іде. І це найголовніше.
