(Декілька думок з приводу викладу д-ра Луки Мишуги у Відні).
Цю статтю містимо зі значними опізненнями через напад іншого актуального материялу. — Ред.
Відень, кінець вересня 1938.
Зараз після одержання вістки, що проф. Іван Боберський та д-р Лука Мишуга прибули на короткий побут до Відня, я як голова тутешньої філії Українського Національного Обєднання (УНО) подбав у порозумінні з представником Союзу Українців Німеччини (СУН), радником д-ром Тарновецьким, про те, щоб привитати гостей на ширших сходинах української громади. Правда — надто легко зробити це нам не довелося. Певність щодо прибуття д-ра Мишуги ми мали щойно у вівторок 20. IX пополудні, а тут скликувати сходини треба було зараз на черговий день, в середу 21. IX, бо від четверга аж до неділі ввесь Відень мав бути внаслідок воєнних вправ воздушної оборони вповні затемнений, так, що про товариські сходини в такому часі не могло бути й мови. Та все таки за нецілих 24 години спільними зусиллями членів виділу виготовлено і розіслано стільки запрошень, що в середу на викладі нашого гостя зза океану простора саля Українського Клюбу при Банкґассе 1 була вже в 8. год. увечорі наповнена битком.
Після того, як я, отворивши сходини, пошанував обидвох наших гостей відповідною промовою, а публика привитала їх рясними оплесками, д-р Мишуга почав свій виклад про життя української еміґрації в Америці.
В першу чергу він указав на те, що життя кожного українського середовища, де воно і не булоб, витворює все одні й ті самі українські проблєми та питання — очевидно з їх необхідними ріжницями, залежними власне від даного місця. І тимто якщо ми, українці, не розуміємо себе взаїмно, то лиш тому, що не завдаємо собі труду просліджувати і основно пізнавати те, що і як у кожнім нашім національнім середовищі твориться, бо нам здається, що для нас те все і без основнішого прослідження самозрозуміла річ. А тимчасом приклад чужих дослідників показує, з якою основністю та з яким просто науковим матеріалом звикла нині світова преса підходити до української справи, доказуючи таким чином її неабияку вагу і ріжнобічнїсть. Отже ясно, що інформативні виклади про наші поодинокі середовища для нас самих і саме нині незвичайно цінні й потрібні, оскільки вони спираються на дійсності безумовно правдивих фактів. "Бо й найгарніша фраза — казав промовець — не має найменшої вартости там, де йде про намічення фактів, що їх можна би в цілості і в кожному часі провірити. Провірити на те, щоб нація здала собі справу з того, що є в нас резервуаром і джерелом сил у народі і як оці сили використати та їх опанувати". І підкресливши отак необхідність пізнавати себе самих при помочі найповажнішого досліду нашого власного життя, промовець перейшов до властивої теми свого реферату. А саме до того, якто наша еміґрація за океаном змогла розкрити Новому Світові здобутки рідної, української культури.
Тут в обсяг його помічень та міркувань увійшли всі важніші ділянки нашої творчости на землі Вашинґтона: мистецтво, преса й фільма, характер і праця молодого українського покоління та його досягнення в наукових установах, далі роля церкви в українськім житті за океаном і накінець орґанізації економічної самопомочі, висовані при допомозі міродайних статистичних дат, політична пропаґанда та робітнича справа. І коли прелєґент, переходячи отак від одної ділянки до другої, намічував скрізь позитивні моменти і здобутки, то у свідомости його слухачів зарисовувався щораз чіткіше ціловид того, що ми тут називаємо американською Україною. І неодин з нас добув щойно після того викладу ясний погляд на неї... Дійсно: ми, українці, мало знаємо себе і про себе і то саме про те, що виявляє наше життєтворче хотіння і творчу силу!
От нпр. — якщо мова про плекання мистецтва в наших братів за океаном — творча праця і досягнення таких першорядних мистців у нас, як у ділянці музики Олександер Кошиць, Михайло Гайворонський, Роман Придаткевич, Печеніга-Углицький та інші. Ті, зусиллям яких завдячуємо стільки наших мистецьких успіхів по лінії спопуляризування української музики та українського співу на американськім ґрунті. Але хіба у нас лиш у цій ділянці пропамятні діла? А от вам світової слави різьбар-мистець Архипенко, з творів якого референт видвигнув передовсім речі національного змісту, як ось його подоби Шевченка, Франка та Володимира Великого, при чому малюнок подоби цього останнього прелєґента показав слухачам у репродукції, поміщеній недавно в амер. „Свободі". І цікаво і мило було нашим слухачам дізнатися про те, що в Клівленді одна частина т. зв. Культурного Городу є українська, і що саме там стоять три згадані Архипенкові мистецькі твори. Таксамо, як з великим зацікавленням слухала авдиторія інформацій промовця про наші останні фільми в Америці — як ось „Маруся" та "Запорожець за Дунаєм" — і про звязану з ними працю в користь нашого народнього мистецтва, що так знаменно виявляється в українських народніх танках, строях, піснях та звичаях.
А ще особливу прислугу нашому мистецтву робить українська молодь в Америці, коли при відповідних нагодах — особливо з нагоди святочних виступів або демонстраційних походів — убирається в народні строї, виступає з українськими піснями в радіо і на концертах, добуває значних успіхів у вищих школах, університетах і спортових клюбах та використовує всюди нагоду говорити чужинцеві про Україну. І казав нам гість багато про самостійність української молоді в Америці та про її привязання до рідної землі, хоч вона її ніколи не бачила, і згадував він про наші видання в анґлійській мові, м. ін. і про призначений для молоді додаток до "Свободи" "Ukrainian Weekly", що помістив досі стільки найціннішого матеріялу для поширення знання української літератури й культури — між іншими переклади з Шевченка, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Куліша та інших. А мені тут приходить на думку наша молодь в европейських центрах української еміґрації, духовість якої теж домагаласяб щонайдбайливішого плекання її власними батьками та доцільного національного проводу саме по лінії любови свого... Отак побажатиб, щоб наша американська молодь була водно світлим прикладом для всієї української еміґрації!
А коли мова про нашу церкву в Америці, то д-р Мишуга в чіткім протиставленні до тих, що намагаються представляти нам ту церкву як вогнище ненастанної боротьби, підкреслив у неї її моральну і національну силу. І діяльність її вважає позитивною та додатньою навіть і тоді, коли брати під увагу принагідні конфлікти, бо такі конфлікти в церковних відносинах є в усіх народів в Америці чимось звичайним. Отак і в цій ділянці маємо за океаном цілі ряди неструджених робітників національної справи, і цю свою основну тезу прелєґент поясняв та підтверджував цікавими прикладами зі щоденного життя, які його виклад робили для слухачів щораз цікавішим.
Торкаючись економічної ділянки, промовець накреслив короткими, але важливими рисами та при допомозі дуже для нас цінних статистичних дат образ праці та досягнень наших братів за океаном на тому полі, гідних з кожного погляду нашої уваги. Бо як виходило з усіх заподань промовця, то тут зазначується успіх, який, якшо приглянутися ближче, можна означити великою сумою приватного і громадянського українського майна. А на це наше національне, тяжким і невтомним трудом здобуте майно складається праця всіх: наших робітників в копальнях і фабриках, ґросерників, кушнірів і погребників з одної та професіоналістів — адвокатів, лікарів, аптикарів, учителів та інших з другої сторони. Далі обговорив промовець значіння наших запомогових орґанізацій — зокрема розповів нам про велику моральну і національну силу та працю Українського Національного Союзу, нашої найстаршої і найбільшої народньої установи в Америці.
Словом: картина того всього, що ми почули від нашого гостя, це процес могутнього відродженння української еміґрації і процес постепенного завойовування зовсім нових позицій у заокеанськім світі, навіть наперекір тому, що українська еміґрація там з усіх наймолодша!
Про все те говорив наш промовець легко, прозоро і частенько з погідним гумором, легко перескакуючи від одної теми до одної, і мовби оттак собі, тоном свобідної гутірки, та проте з кожного погляду цікаво і по лінії провідної думки: ознайомити слухачів з фактичною дійснісністю українського життя за океаном. І от та дійсність, та наша американська Україна, є животворним заборолом наших змагань — справжньою твердинею нації за морем.
***
Це вже було 11.45 вночі, і виклад тягнувся довше ніж дві години, та проте запитам не було кінця, і була небезпека, що той виклад д-ра Мишуги продовжиться до самого ранку. Отже то і за ввесь час побуту нашого гостя у Відні розмови і в тіснішім кружку знайомих та принагідних інтерпелянтів не переривались. Бо теми до них, ще і з огляду на те, що д-р Мишуга вспів цим разом відвідати всі важніші середовища нашої еміґрації в Европі, а крім них і Закарпаття — було багато-багато.
І отак попрощали ми нашого дорогого гостя з почуванням у душі, що всьото ми собі таки не сказали... І тому: До побачення якнайскорше!
[Діло]
13.10.1938