Брат на брата.

"Справа йде про річи занадто дорогії і важні для всього нашого народнього життя, аби придивлятися пасивно тим небезпечним експеріментам, які робляться на живім тілі нашого народнього життя. Твердо вірю, що ті анормальні явища, проти котрих виступаю, не так глибоко закорінені, щоб добра воля громадянства не могла собі дати ради з ними. Певний я, що тільки певною інертністю нашої громади стоять вони — і впадуть з розбудженням її самодіяльности".

М. Грушевський ("Наша Політика").

І.

В історичний момент, що ми переживаємо, кріпне нове життя нашої нації, твориться молоде життя нашої держави і, як основа для того, скріпляється життя громадське, політичне. Трудний це час в життю новонародженої держави, яка що-йно повстала в тяжких муках і подібно до того, як і орґанизм людини, на перших кроках свого істнування провадить завзяту боротьбу і з зовнішніми інфекціями, і поборює внутрішні роскладові процеси, що припали йому механичним шляхом атавізму, орґаничного спадкоємства. Життєздатний орґанизм врешті з більшими чи меншими труднощами справляється з тими шкідниками, перетравлюючи самі елєменти розкладу в позітивний фермент свого життя. Треба лиш не запускати хвороби своїм недбальством, не вагатися констатувати найтяжчі форми спадкоємства, бо лиш при тій умові можливе повне оздоровлення орґанизму. Так і в нашому нац.-державному життю. Батьки наші передали нам у спадок усі свої гріхи політично-громадські, — і гріхи молодости і гріхи старости, — а багато їх, гріхів отих, твориться на широкому терені двох сусідніх держав, що порізали і розрізнили наше єдине національне тіло. Та спадщина тяжила над нами фатально і в радісний час, коли засяяло нам сонце нашої ясної долі, душить нас і тепер, коли темні хмари намагаються закрити од нас світ того сонця. Серед ріжних форм нашої спадщини, хоч може й не найнебезпечніша, але дуже болюча — спадщина духового розєднання тих частин нашої нації, що довший час були роз'єднані державними кордонами. По суті — це річ зрозуміла і натуральна: і члени однієї родини, живучи одалік одно від одного, почувають себе якийсь час чужими, коли врешті зійдуться. Але цілком ненатурально і дуже небезпечно, коли те припадкове відчуження не утихає, а все зростає та загострюється, коли брати, зійшовшися разом, до старих своїх прикрих згадок вишукують нові крімінали, додають нові позви. Це вже свідчить про якісь хоробливі процеси в нашому національному життю, і ті процеси треба викрити, на світ божий їх вивести, — бо ніщо так не губить шкідливі бактерії, як світ сонця.

На ґрунті тяжкої спадщини нашого національного розєднання стався сумний факт руйнації поважної громадянської установи — Всеукр. Haц. Ради у Відні.

Не мало ужито зусиль, щоб викликати до життя цей орґан громадського об'єднання нашої еміґрації, удалося вже досягти і певних позітивних наслідків того обєднання — знайти платформу рівнобіжних настроїв і політичних і теріторіяльних груп, — аж тут наче грім з неба упала якась фатальна необхідність перервати життя В. Н. Ради. Мало того, в звязку із смертю Ради поширились чутки, що, видавані за певні факти, але справді цілком не відповідаючи дійсности, внесли заворушення в широкі громадянські кола, посіяли тут нові зерна взаїмного недовірря і загрожують збільшити ту росколину між двома частинами нашої нації, яка вже й тепер ділить їх псіхіку на дві окремих псіхольоґії, що витворилися в ріжних обставинах їх історичного життя. Справа так далеко зайшла, що, не витягши її на світ, не можна спекатися усього того лиха, що вже од неї через неправдиве освітлення повстало і справляє душевний біль усім, хто здає собі справу тяжких наслідків нашого національного розєднання. Як не прикро вкладати пальці у свіжі рани, але беру на себе цей прикрий обовязок, бо — як казав поет — серце болить, а розказувати треба. Не претендую на щось сенсаційне, навіть на щось нове, — sine іrа et studio перекажу хід подій і постараюсь їх освітити з погляду наших національних інтересів.

II.

Всеукраїнська Національна Рада, по думці її ініціаторів, мала об'єднати українську громадянську думку по одному спільному національному фронтові, незалежно од ріжниці терріторіяльних інтересів та політичних напрямків. На таку, в загальних рисах, платформу, конкретизовану в статуті Всеукраїнської Національної Ради, погодилися і представники галицьких партій і вступили в склад В.Н.Р.

Серед політичних і громадянських ґруп, що входили в склад В.Н.Р., зразу ж ясно визначилася певна тактична консолідація з одного боку — між галицького секцією (в яку об'єдналися придністрянські ґрупи) і з другого — двома ґрупами: самостійників-соціялістів і Ліґи Віднови України, що формально належали до ґруп наддніпрянських, але складалися на половину з Наддніпрянців і Галичан. Було цілком очевидно, що обидві ті ґрупи консолідувалися з галицькою секцією головним чином на ґрунті свого спільного неґативного відношення до державного центра У.Н.Р., хоч що-до с.-с., то спеціяльно віденська їх ґрупа займала в цій точці позицію сепаратну від решти своїх членів, які входять в Раду Республіки У.Н.Р., беруть участь в уряді, а один з них, будучи тепер міністром внутр. справ, єсть тим самим по ідеї керовником внутрішньої політики уряду У.Н.Р. Як раз перед заснованням В.Н.Р. і в звязку з тим у віденській ґрупі с.-с. сталася внутрішна кріза, при чім два члени (із всього числа 5) вийшли з ґрупи, опубліковавши дуже тяжкі обвинувачення що-до участи членів тієї ґрупи в ріжних політичних авантюрах (на ці обвинувачення ґрупа не одповіла до цього часу); тоді ж решта членів, що осталися в ґрупі, запросили до участі в ній кількох Галичан, які разом з ними заповнили місця у В.Н.Р., що по статуту належали партії с.-с.

З цими двома по свойому складу напів-галицькими віденськими ґрупами галицька секція В.Н.Р. фактично провадила блок, піддержуючи їх у всіх випадках і користуючися їх піддержкою взаїмно. Коли, напр., у мандатній комісії і на плєнумі Ради піднялася справа про те, щоб дати місце тій, що одкололася, частині с.-с., то Галичане на жадання своїх союзників (решти с.-с.) перевагою своїх голосів не тільки того не допустили, забезпечивши тим участь у В.Н.Р. тільки певного напрямку віденської самостійницької ґрупи, але й не дали виключеній стороні слова для пояснення, відкидаючи тим саму можливість якої будь критики своїх спільників. Особливо заслуговує уваги факт піддержки Галичанами ґрупи с.-с. в справі, коли цій ґрупі інкрімінувалися переговори б. члена її О. Андрієвського з польським урядом в імени В.Н.Р. На засіданні першої сесії В.Н.Р. один з наддніпрянських членів Ради в імени цілої своєї партії склав про це формальну заяву, піддержану иншими наддніпрянськими ґрупами. Та заява не мала ніяких фактичних наслідків через те, що голосами головно Галичан і самостійників справу, замість розглядати її на пленумі Ради, вирішено передати її на остаточний розгляд презідії, в скад якої, в числі чотирьох чоловік входив Галичанин-правник. Не маю відомостей, чи справа та займала увагу презідіума, але факт певний, що з тої справи нічого не вийшло. В початку березоля один із членів ґрупи с.-с. пропонував посилку до Парижу делєґації в імени В.Н.Р., при чім в число делєґатів пропонував обрати між иншим ґен. Грекова, с.-с. Кривецького і Галичанина д-ра Перфецького. Заяву с.-с. на Виконавчому Комітеті поставлено з ухвали презідіума Ради, в тім числі члена презідіума Галичанина, взято ж ту справу під дискусію і врешті одкладено після уваг і осторогу боку наддніпрянських ґруп (с.-ф., с.-р., н. п.), до яких після прилучилися і члени Виконавчого Комітету Галичане.

Так само рішучо і послідовно піддержувала галицька секція ґенерала Грекова, єдиного наддніпрянського представника Ліґи Віднови України (у В.Н.Р. входили два представники Ліґи, в тім числі один Галичанин). Лише після довгої передвиборчої боротьби, після кількоразових і кількагодинних нарад галицької секції удалося Наддніпрянцям вибороти, щоб ґенер. Грекова вибрано було не на голову, а на товариша голови презідіума В.Н.Р. З віденських галицьких кол виходила широка пропаґанда почесної опінії ґенер. Грекову в галицькій пресі, яка, крім згаданої позіції ґенер. Грекова що-до уряду У.Н.Р., мала ще й ту, вже цілком натуральну, основу, що він стояв ранійше на чолі галицької армії і дійсно в тім має певні заслуги. В галицькій пресі зазначалася кандидатура його, яко бажаного майбутнього провідника ("ґеніяльного вожда") української армії. Взагалі ґенер. Греков мав такий магичний авторитет у галицької секції, що звичайно пропозиції його дружно піддержувалися Галичанами і фактично переводилися завдяки блокові Галичан із самостійниками (такий блок мав певну перевагу голосів, бо иногородні наддніпрянські члени Ради не прибули на сесію, Галичане ж в місці осідку свого державного центру мали спроможність використати усі свої мандати). Так, коли ґен. Греков на початку першої ж сесії запропонував послати телєґрами до премєрів антантських держав, то пропозіція та пройшла проти голосів більшости наддніпрянських ґруп, і телєґраму було послано, як звичайно, за підписами презідіума.

Взагалі, як віденських самостійників, участь яких після виявилася в авантурному замахові, так особливо ґенер. Грекова, якого політичні пристрасти завели під впливи елєментів з авантурною репутацією, галицька преса, інспірована з Відня, представляла як "найчільнійших" людей Великої України.

III.

З наведених фактів бачимо, що у В.Н.Р. єдиним вірним союзником тих ґруп, що заявили себе відомою політичною авантурою, була сама галицька секція. Союзником безоглядно вірним, послідовним, союзником проти ґруп наддніпрянських, яких ті союзники спільними голосами переголосовували кождий раз, як наддніпр. ґрупи здіймали свій голос остороги. А та осторога давалася, бо були вже факти, що свідчили про авантурницькій характер акції галицьких союзників, — напр., факти, опубліковані тими членами с.-с., що одкололися од віденської ґрупи, та особливо факт самостійних і безвідповідальних переговорів О. Андрієвського в імени Ради, — факт, що вимагав перевірки, але був затамований переважно галицькими ж голосами, бо ж ті союзнику стояли на ґрунті так милому для галицького політика у Відні — на ґрунті однакового відношення до державного центра У.Н.Р.! Альянс на цьому ґрунті засліплював очі віденським Галичанам, що засліплені були ненавистю до наддніпрянського державного центра, особливо ж до особи Голови Директорії Петлюри. І дивлячись на все через призму лише тієї своєї ненависти, галицькі політики віденські довго б іще не бачили нічого, що творилося перед їх очима та їх батьківщині на шкоду, коли б Наддніпрянці документально їм не довели їх упертої, непереможної сліпоти та недалекоглядности. Член одної з наддніпрянських ґруп роздобув відомі документи і довів їх до відома галицьких членів Виконавчого Комітету В.Н.Р. Отаким чином ті документи "попали до рук" Галичанам, та "західно-українська теріторіяльна ґрупа довідалася про страшний політичний крок", — як про це з обєктивною точністю висловлюються Галичане.

Поінформувавши галицьких членів Виконавчого Комітета про документи і їх походження, наддніпрянські ґрупи скликали спільну нараду, справу розібрали, осудили акцію Грекова—Макаренка—Кривецького, установили повну до тої акції непричасність наддніпрянських ґруп, крім тих елєментів, які фактично блокували з галицькою секцією і складом своїх партійних орґанізацій на половину були галицькими та до тактики яких у В.Н.Раді — тактики фактичної більшости — наддніпрянські ґрупи постійно були в опозіції. Про свою позіцію, що-до згаданої акції і до згаданих людей, Наддніпрянці повідомили галицьку секцію В.Н.Р. Ця ж остання не знайшла иншого виходу із того становища, що в йому по своій вині опинилася, як виступити із В.Н.Р., зруйнувати тим громадянську орґанізацію, над якою і сама ж трудилася, а відповідальність за те перекласти на наддніпрянські ґрупи.

Не буду спиратися тут на той комунікат галицької секції, який ще не видрукований (але, безперечно, буде друкований) і в якому подробно виписано гріхи всіх мертвих, живих і ненарождених Наддніпрянців; вже і в тому скороченому віденському комунікаті, який видруковано в галицьких ґазетах, читаємо, "що цей безприкладно-огидний підступ потряс політичними ґрупами галицького громадянства до того ступня, що не може бути вже ніякої, навіть псіхольоґичної основи для співпраці обох складових ґруп Ради". Для тієї ж галицької ґазети, що виявляє погляди керовників галицького державного центра, стало вже "тепер вповні ясно, чому провалилася Центральна Рада, чому гетьманат мав московсько-реакційну закраску, чому Директорія (а властиво її голова В. Винниченко) легкодушно виповіла війну Совітській Росії, чому запанував на Великій Україні хаос отаманщини, чому неможлива була повна злука обох Україн." Коли у львівської ґазети лиш тепер открилися очі на все те, то віденський урядовий "Український Прапор" вже давно те знав, хоч і застерігається, що "не хочемо і не будемо узагальнювати наших закидів ні на наддніпрянські партії, ні навіть на цілу партію С.-С.", але після тих авантур йому лише "з найбільшим жалєм приходиться ствердити, що отце вже пятий раз з ряду зустрічає нас в короткім часі зі сторони наших придніпрянських братів злосчасний акт замаху на наше святе і неповорушиме державне право". І з того приводу "Укр. Пр." констатує: "наші політичні шляхи з братами Придніпрянцями розходяться... Між двома вітками українського народу знов отвирається прірва, яку вже стільки разів копали між нами вороги і власні супостати. Ідея соборности стає знов тільки — горяче леліяною мрією."

ІV.

Не будемо виписувати инших ляментацій, що хоч формально застерігаються од узагальнювання, але справді авантури свого духового табору дуже узагальнюють на всю Придніпрянську Україну, яку Галичане тепер лиш побачили в справжньому світлі (зрозумівши навіть, чому вона так лехкодушно війну большевикам обявила!), з якою так розійшлися аж тепер власне у них шляхи, що не може бути вже ніякої, навіть псіхольоґичної, основи для співпраці. Отже виходить, що все те тяжке прокляття заслужили на себе таки всі Наддніпрянці, бо коли не узагальнювати справи, то як за трьох праведників, можна було помилувати ціле місто, то тим менше рації за трьох грішників карати не тільки цілу Раду, але й цілу Наддніпрянську Україну. А головна річ — на тих грішників, коли б за них довелося спорити, віденські Галичане мусіли б по правді мати значно більше права і претензій, як Наддніпрянська Україна. Справді ж, — коли з погляду терріторіяльного Придніпрянська Україна ще мала б на них бодай в половині претендувати, то з погляду духового — вони цілковита, недотикальна приналежність віденських галицьких політиків, — бо бачили очі, що куповали. А вони були куплені і своїх покупців підкупили одним чарівним гаслом — поборювання "уряду Петлюри". На такому сумнівному ґрунті зародилася взаїмна любов їх, провадилася способами досить таки нелояльними і довести могла до наслідків лише так само непевних. Не дурно одна польська часопись кпить собі тепер з галицьких політиків, кажучи, що вони роблять непотрібною польську пропаґанду, бо своєю здатністю та спритністю самі виконують функції тої пропаґанди. І справді: нерозважно і навіть просто нерозумно відмірюючи степінь своєї любови до одних в міру своєї спільної ненависти до других, віденські політики з Zitahof-y розвивали хіть до акції і саму можливість її як раз в тих елєментах, що серед політичних ґруп Великої України не мали ні співчуття до своєї руїницької ідеолоґії, ні просто реального ґрунту.

Отже відповідальність — моральну і формальну — за всі плоди своєї нещасної любови по всій справедливости мусять понести духовні батьки рсієї авантури — віденські Галичане — і тільки вони. Совістна ґрупа, свідома своєї відповідальности за свою ж помилку; "потряслася" б від почуття своєї неоправданої вини або, принаймній, од тяжкого стиду, що через свою зарозумілість не то що не мала очей бачити очевидне, але й закривала вуха, коли її перестерігали од такої непевної, сумнівної спілки. Але галицькі політики потряслися лише для того, щоб стрясти з себе свою вину і відповідальність, "не узагальнюючи", на всі наддніпрянські ґрупи. Це вже не донкішотерія, як чомусь той увесь інцідент характеризує одна галицька часопись, а правдивійше — донбазіліада, в якій яскраво виступають типові риси Дона Базіліо на віденському ґрунті. Цілком зрозуміло, комуж приємо признатися, що він пошився у невідповідну сітуацію. Тим менше в тім приємности мають галицькі політики у Відню, що далися завести себе на сухеньке серед білого дня та в самий простацький, "азійський" спосіб. Так пошитись, розуміється, прикро, ще прикрійше в тому признатись — при певній амбіції, в прикрій перспективі, що ця конфузна історія поділає смішними Zitahof-ських олімпійців десь там на просторах рідної Галичини. І от замість очей у Сірка позичити ці панове не тільки стрясають вину свою на наддніпрянського Макара, але ще й роблять це таким способом, що наслідки їх лихої тактики стають ферментом нової ворожнечі, ще більшого розєднання та темного почуття братньої помсти.

Так не годиться. Треба все ж додержувати, як казав російський поет, при всіх обставинах "оттѣнок благородства".

V.

Коли взяти всю справу без тих гучних котячих концертів, що аранжовано біля неї, а лише так, як вона відбулася в дійсности, то вона прибірає цілком инший характер — дрібного і немудрого вчинку. Справу провадила дрібна групка, що висіла десь у повітрі між двома теріторіями, а в дійсности нігде не мала грунту, бо наддніпрянські групи ставилися до неї отверто негативно, а галицькі піддержували її не з серіозних причин — лише за спільність політичних "симпатій". Отже, на чому вона могла опіратися і що могла реально важити? Беручи справу річево, по її фактичних і навіть можливих наслідках, це була авантура, в основі своїй невдатна, згори на провал засуджена і тільки певна звичка до кулуарних сенсацій могла показати муху дрібного замаху за слона серіозної політичнеої акції. І справді. Таємними шляхами проваджено гру, яку по суті не можна було прикрити, і з першого ж кроку вона мусіла виткнутися і стати явною — для всіх, навіть для їх політичних коханців. Базувався весь замах на такому хисткому грунті своєї фіктивної солідарности з В.Н.Р., що це негайно би мусило викритися — і що-до непричастности до справи з боку уповажнених чинників Ради і що-до незгідности її з самою платформою Ради. Без усяких підстав формальних, (бо від чийого імени міг говорити уповажений "директор", який ще перед тим устиг щасливо позбутися цього свого титула, і "д-р", що ніколи того титулу і не мав?), без усякого грунту реального (бо на чому могла опіратися та компанія, даючи широкі обіцянки і приймаючи на себе великі зобовязання?) — вся та справа з початку до кінця була оперетковим походом Мальбруга і не могла мати більш трагічних, як і у свого прототіпа, наслідків. І в момент, коли в галицькій секції з такими горячковими пристрастями дебатувався "безприкладно огидний підступ", було вже певно відомо, що вся справа пішла в повітря, не діждавшися навіть свого початку, бо документ і не був поданий на адресу і адресати акції просто не захотіли говорити з її ініціяторами, — очевидно, розваживши, що в таку пусту і безнадійну витівку нема чого вплутуватися.

Правдоподібно навіть, що ініціатори замаху на тому, що почали, не спиняться. Але це не позбавляє потреби, а навіть, навпаки, зобовязує додержати зимної крови що-до самої акції та здорового розуму — що-до "узагальнення" висновків. Особливо що-до зимної крови. Дамська нервозність в справах політичних не свідчить про певність у собі та в своїх силах; а між тим — перемагає той, у кого міцнійші нерви, а, значить, і дух тривкійший.

Перетворювати цей навіть не смішний, а просто пустий фарс в якусь національну драму чи навіть трагедію могли лише фахові режисери кулуарних сенсацій, якими завше були львівські парламентарі. І як вони "потрасаюче" отой драматичний твір свій інсценізували! От, наприклад, що пише львівський орґан партії галицького диктатора. "Ця група, — читаємо тут, — почала підлабузнюватися до Франції, отвираючи перед імпульзивними Французами можність видобуття французьких міліярдів після недалекого — на їх думку — упадку більшевиків. Французькі дипльомати, приманені такою перспективою, бажаючи все таки мати якогось "мурина" на всякий випадок — з огляду на вироблену жидівською пресою повну депопулярність Петлюри, згодилися побалакати з пп. Трековим, Андрієвським, Макаренком і Кривецьким, але під двома умовами... Після одержання французьких вказівок ґен. Греков і Андрієвський поспішилися поза плечима инших політичних ґруп, головно західно-українських, виконати французькі бажання. Отже у Варшаві, одержавши ще й відповідну допомогу, зложено відому вже декларацію". Подаючи ці надзвичайні ревеляції вже тоді, коли було добре відомо, що написана і скопійована у Відні "декларація" так і залишилася в кешені п. Андрієвського і що ні з п. Андрієвським, ні з ким иншим із його компанії і не подумали говорити не то імпульзивні "Французи", а й ніякі Готентоти, згаданий галицький орґан патетично вигукує далій: "Ось такий є фактичний стан справи... Удар, який нам завдано — це не тільки новий ніж в серце Українського Піємонту, але це також ніж в серце українського всенароднього ідеалу і української державности взагалі... Сьогодня — то треба виразно сказати — немає псіхольогичних основ для всеукраїнського громадянського обєднання". Одно слово — та сама аранжовка, що й у віденському "Прапорі"*) з його "неузагальнюючими" висновками. Фарс обертається в траґедію, дійсна траґедія — в фарс. Робота, як кажуть, — "чиста". А руки?

VI.

Та лехкість, з якою ліквідували В.Н.Раду галицькі елєменти, дуже характерна. Адже в той час, коли Галицька Національна Рада фактично не функціонує, нема другого колєктивного орґана галицької громадянської думки, істнуе самий лише адміністративний центр, уряд, і то — в формі диктатури, і як би там не поясняти фактичну суть її — ні в якому разі у формі негромадянській. При таких обставинах галицькі громадянські елєменти повинні б дуже цінити таку орґанізацію, що стає ґрунтом для праці громадянських сил, орґаном громадянської їх думки. І бачимо, що віденські Галичане з охотою взялися до орґанізування В.Н.Ради. Разом з тим закиди Галичан проти "отаманії" в державному центрі Великої України давали підстави думати, що в тім говорить у них той громадянський прінціп, що завше так характерно визначав не тільки інтеліґентні кола, але й широкі народні маси української Галичини. Правда, для нас, Наддніпрянців, фальшивим дісонансом прозвучали випади галицької преси що-до Ради Республіки, якесь смакування окремих нераціональних сторон її орґанізації, смакування того тертя між політичними ґрупами, що виявлялося в перші часи істнування Р.Р., а особливо вражало нас якесь злорадне почуття з приводу чуток про "ліквідацію петлюрівщини" — наддніпрянського центра, в тім числі Р.Р. І для найбільше зарозумілих політиків галицьких, що все ж таки мусять залишатися українськими громадянами, повинно б бути ясно, що Р.Р. це найперше українська громадянська установа, навіть мимо того свого парламентарного характера, який викликається найживійшими потребами і державними інтересами нашої батьківщини.

Ще більшим дисонансом для нас, Наддніпрянців, показалося рішення Галичан ліквідувати В.Н.Раду, — дісонансом їх певній громадянській репутації. З тих обставин, про які я росповів вище про інцідент Трекова—Макаренка—Кривецького і які, розуміється, добре відомі галицьким членам В.Н.Р., ясно видно, що той сепаратний вчинок дрібної ґрупи із трьох людей не можна поставити на карб цілій терріторіяльній орґанізації і "узагальнювати" його на всі наддніпрянські ґрупи, як це теоретично визнають і самі Галичане. Отже без антіціпації певної постанови галицькі члени В.Н.Р. не могли лоґічно прийти до думки про те, що В.Н.Р. треба припинити. Коли вповні було доведено цілковиту сепаратність "виступу трьох" (а наддніпрянські члени довели, це наочно та й самі ініціятори катеґорично заявляють, що вони роспочали акцію на власну руку), то які оставалися річеві основи для ліквідації В.Н.Р.? По всьому світі буває, що окремі члени у громадянських установах порушають їх дісціпліну, або заявляються вчинками, що йдуть наперекір напряму й цілям тої чи иншої установи; і ті установи виходять з того просто, виключивши тих членів із орґанізації. Ніякого иншого виходу по сенсу і суті справи і тут не могло бути. Щоб підвести якийсь сенс до протилежного висновку, треба було інсценізувати, справу до таких геркулесових стовпів неприродности, щоб — як значиться у віденському комунікаті до галицької часописі — "не могло бути вже ніякої, навіть психольоґічної, основи для співпраці обох складових ґруп Ради". Але для безсторонніх людей серед Галичан ті стовби було видко, та про те все сталося так, наче у цій справі всі галицькі члени В.Н.Ради виявили одну думку, одну волю.

VII.

Дуже поширена у Відні версія, що пани Макаренко і К-о в самій справі руйнації В.Н.Р. стали лише за жидівських "козлів отпущення", бо саму ту справу було передрішено ранійше і з мотивів зовсім инших.

Вже на перших пленарних засіданнях В.Н.Р. почала з боку галицьких членів її визначатися течія, що обстоювала перевагу в акції Ради провідної наддністрянської галицької лінії по-над лінію наддніпрянську. Члени Ради з терріторії Великої України, згідно з основами платформи В.Н.Р., на це зазначали, що в акції Ради не може бути переваги якоїсь одної терріторіяльної провідної лінії, бо однобічність напрямку в роботі В.Н.Р. повела би до тих самих тяжких наслідків, як у свій час у політично-державному життю України. Широкий обмін думок на першій сесії В.Н.Р. подавав надії, що погляди і домагання галицьких ґруп В.Н.Р. не були непримиримими, тим більш, що по основним питанням платформи В.Н.Р. осягнуто цілковите порозуміння. Але ж, коли це домагання не було задоволено, В.Н.Р. тим самим не тільки вже не відповідала планам провідників галицької політики, але й порушала ті пляни, вносячи прінціпіяльні корективи в ту тактику терріторіяльного характера, якою перейнята галицька політика, і направляючи саму ту політику по лінії рівнобіжних інтересів усіх частин України. Отже було зовсім сподіваним, що міродайні чинники галицьких урядових сфер неґативно поставляться, до роботи і навіть до самого факта істнування В.Н.Р. І ще за місяць до того, як став перед очима інцідент лихої памяти, по всіх віденських вулицях усі горобці цвірінькали, що з гори дано наказ вийти з Ради Галичанам і тим (після умов статута) її припинити. Технично це не трудно було виконати з огляду на те, що, при цілком зрозумілих еміґрантских обставинах, членами В.Н.Р. від галицької терріторії були майже виключно урядовці Диктатури, — як звичайно, лояльні до писаних чи неписаних наказів своєї влади. Отже, коли це так, то хронолоґічно справа стояла б инакше, як це тепер представляється: в такім разі галицькі міродайні кола попереду порішили припинити Раду і після того вже "потряслися" — з усіма висновками, а не навпаки. Дуже важно було б почути чи спростовання, чи потвердження цих чуток, що дуже росповсюджені. В усякому разі можливість такої директиви і її мотивів допускається надзвичайною лехкістю, з якою зруйновано громадянську всеукраїнську установу, що прибрала вже поважне значіння і що над нею — над її орґанізацією і орґанічною в ній роботою — не мало потрудилися і Галичане. Так лехко ідуть на руїну лише тоді, коли обєкт руїни визнається шкодливим, або в усякому разі невідповідним.

Я дозволив собі, проти свого звичаю, покликатися на чутки — з мотивів не злих в усякому разі, бо щиро переконаний, що коли б ті чутки були справедливі, то це було б не найгірше. Розуміється, то була б все таки прикра помилка, але — помилка лише окремих людей — поодиноких чи цілої ґрупи. Тоді, поховавши українську громадянську установу, не довелося б разом ховати українського громадянського інстінкта, громадянського прінціпа серед галицької еміґрації.

VIII.

Таке поступовання треба вважати помилкою великого практичного значіння, — розуміється, значіння негативного. Коли засновано було В.Н.Р., то разом з нею появилася на світ і галицька її секція. Віденські Галичане не можуть не признати, що ця остання орґанізація спеціально для них мала велике позітивне значіння — не тільки для крісталізації їх громадянської думки на еміґрації, але й більш практичне. Виявляючи думку і волю того громадянства на еміґрації, та орґанізація відогравала певну ролю, провадила певну лінію, навіть критичну щодо галицьких міродайних чинників і фактично примушувала ті чинники рахуватися з голосом громадянства. Це обіцювало установити певний контакт між установою безвідповідальної Диктатури і дійсними настроями громадської думки, що тепер роспорошені, але врешті могли бути зведені до спільної рівнобіжної течії, коли б для того був відповідний орґан. Тепер В.Н.Р. померла, — і присуд наглої її смерти виконали Галичане. Разом із В.Н.Р. загинуло і те недоношене її дитя — во чреві її — галицька секція. Міродайні урядові галицькі кола вже не мають трівожитися нічиїм докучливим голосом і будуть вже спокійно провадити свою відповідальну роботу. Але чи це вже так на користь буде тій відповідальній справі, яку вони провадять? Яка б не була ґеніальна вдача однієї особи з надзвичайними уповаженнями, але вже саме через надзвичайність тих уповажень потрібно громадських коректив до її праці, до її вчинків. Так, принаймній, завше було там, де здавали собі справу важности і відвічальности державного ділання. Диктатура добра в певний мент та на певний час, а коли диктатура переймає перманентний характер, тріває роки і стає побутовим явищем, то це вже свідчить про завмірання громадянського інстінкту та громадянської ініціативи і, навіть при найкращих субєктивних інтенціях відповідального чинника, загрожує такими несподіванками, яких ще Галичина не бачила при всіх наслідках своїх попередніх безоглядних вотумів довірря до коллєктивних своїх політичних репрезентацій. О-скільки тут справа стоїть ненормально що до громадянських настроїв, видно хоча би вже з того, що Галичане, які так плямлять наддніпрянську "отаманію", перед очима не вбачають своєї наддністрянської отаманії. Отой політичний дальтонизм, що викликає дві ріжні, аж протилежні, мірки зокрема для кожного беріга Збруча, вже сам по собі підозрілий і повинен би звернути увагу тих галицьких земляків наших, що не зарозумілися в нинішних моментах і курсах політики та думають про завтрашній день і про дальші перспективи.

Закид про наддніпрянську отаманію вже вибито. Рада Республіки стала авторитетним голосом Великої України, — правда, із незалежних причин — на еміґрації; скріпившися з середини, вона провадить орґаничну національну роботу по рівнобіжній лінії громадянських настроїв. А галицький державний віз і понині там, де він загруз у хвилю найбільшого нашого лихоліття. Тепер ми помінялися ролями з Галичанами, але з того приводу не злорадієм, а маємо, навпаки, гіркі почуття. Ми бачимо, що забувається про той час, коли справа наша з надзоряних країв еміґраційної абстракції перейде на ґрунт реальної дійсности, коли прийдеться провадити справжню, ділову, позитивну роботу і при тім — пожинати все те будяччя, що посіялося на нашому полі за часи еміґраційного лихоліття. В передбаченню цього громадянство галицьке, подібно як і наддніпрянське, не повинно одходити од громадянської роботи, а, навпаки, енерґично братися до неї і своїм громадянським впливом одсівати од чистого зерна національної справи все те будяччя, кукіль та мітлицю, що так густо сіються тепер на нашому полі. З того погляду, між иншим, потрібно, щоб наддніпрянська орґанізація таки істнувала в тому чи иншому виді, і тепер вже, розуміється, цілком сепаратно. Дуже інтересно буде бачити, чи істнуватиме галицька терріторіяльна орґанізація і чи в тому ж, чи в більш поширеному, чи скороченому числі складових галицьких орґанізацій; це покаже степень і характер громадянського впливу на дальшу працю галицького державного осередку.

Дотикаючись всіх цих питань, не збочую від тої справи, про яку власне почав мову, — справи наглої ліквідації В.Н.Р. Вихожу з того переконання, що коли б голос галицького громадянства не покривався самим адміністративним чинником, коли б той коллєктивний, розважливий голос відогравав певну ролю в справах галицької політики і коли б до того авторітетного голосу прйслухалася слухняна що-до своїх авторітетів Галичина, — то не було б того, що сталося: не було б ґрунту для сепаратних виступів серед громадянства і в пресі з боку ріжних політичних антрепренерів, не залунала б та какофонія, що луна од неї може і за десяток літ не розійдеться, а тим часом і в нинійшний момент спричиниться до таких подій, що будуть мати в основі факт нашого національного розєднання. Може кому це і потрібно, але чи для нашої справи користно?

____________

Такий, скажемо й ми, фактичний стан справи — "донкішотерії" чи "донбазіліяди", траґедії чи фарса, бурі у віденській ложці води чи глибокого заворушення в громадянських колах Галичини.

Забувши, що ми рідні брати, повелися ми так, наче у нас нема нічого спільного ні за нами, ні перед нами; наче ми не один народ, свідомий своєї єдности і спільности одної національної цілі, а наче дві окремі, навіть ворожі нації. І творимо це все на найбільшу радість своїм спільним ворогам на найбільшу шкоду нашій — все ж таки спільній — батьківщині.

Нашу оцінку цих фактів і подій подамо иншим разом.

А тепер дозволю собі лише повторити ту думку, що навів спочатку: "твердо вірю, що ті анормальні явища, проти котрих виступаю, не так глибоко закорінені, щоб добра воля громадянства не могла собі дати ради з ними. Певний я, що тільки певною інертністю нашої громади стоять вони — і впадуть з розбудженням її самодіяльности".

*) Між иншим цей офіціоз галицького уряду допускається врешті того, що інтенції недавних партнерів галицької акції у Відню вкладає в уста... парижському представникові У.Н.Р.; після ж всього, що виявило неправдивість цеї непристойної вигадки і що мусило й сліпих просвітити, він її все ж не спростовує, хоч мусить, очевидно, розуміти, що під нинішню хвилю вона набірає певний присмак наклепу.

[Воля, 14.05.1921]