Звинувачення з боку США у постачанні зброї режиму Асада через українські порти – це лише перші ластівки того шаленого тиску, який чинитимуть на Україну з усіх боків сирійського конфлікту, в який фактично задіяні інтереси геополітичних гравців усього світу.
Громадянська війна в цій арабській республіці свідчить, що світ перебуває у процесі переформатування міжнародного балансу сили. Замість монополярного світу з провідною роллю США утверджується плюралістична модель міжнародних відносин, у якій під егідою ключових геополітичних гравців, членів Ради Безпеки ООН, формується низка реґіональних центрів сили. При цьому серед країн світу можна виокремити розвинені демократії та держави, які взяли твердий курс на демократизацію (це – табір, де домінують США), й країни, які в свою ідеологію покладають цінності, відмінні від демократичних. Останні шукають свої особливі шляхи розвитку, які можуть реалізуватися в рамках чи то великодержавного православ’я, чи то шиїтського ісламу, соціалізму чи «чучхе». Об’єднує їх неприйняття домінування у світі США й, ширше, Заходу. Таким чином, здавалось би, зовсім різні країни – Росія, Китай, Іран, Венесуела, КНДР, Куба – можуть узгоджувати інтереси й координувати зусилля, протидіючи ґлобальній гегемонії західного дискурсу.
Особливістю незалежної України є постійне балансування між Заходом і Сходом, заявленим курсом на демократизацію і євроінтеґрацію й де-факто євразійською політичною методологією (особливо після 2010 року). Завдяки своєму географічному розташуванню, етнокультурній і мовній роздвоєності Україна нині має шанси інтеґруватись як у західний «демократичний», так і у східний «недемократичний» табір (одну зі складових частин останнього збирає під своїм крилом Росія, по-різному називаючи його чи то «русскім міром», чи то «Митним Союзом»). В умовах переформатування геополітичної системи світу, яке вивів на поверхню сирійський конфлікт, теперішній крок України в кожному з напрямків може стати доленосним для неї – всидіти на двох стільцях, очевидно, вже не вдасться, й однозначний вибір на користь Заходу чи Сходу робити таки доведеться.
Оскільки саме ситуація у Сирії, де РФ, КНР та Іран спільно захищають режим Асада, ілюструє процес перерозподілу світових сфер впливу, то придивімося до неї пильніше.
Два роки тому Близький Схід із захватом зустрічав свободу і вітав демократію. Іскра, запалена торговцем фруктами Мухаммедом Буазізі, який на площі туніського міста Сіді-Бузід вчинив самоспалення, здавалося, стане могутнім полум’ям, що поглине корупцію, бідність, тортури й безробіття в арабському світі й вже невдовзі грядуть нові суспільства, в яких право заступить безправ’я, демократія – державне свавілля, а згодом і процвітання прийде на місце бідності та застою. Здавалося, станеться саме так, як пророкував туніський поет Абу аль-Касим аш-Шаббі (1909-1934):
Якщо народ встане з колін,
То й доля йому відповість,
І розвіється темрява ночі
Й розпадуться рабські кайдани.
Проте, хоч арабський народ «встав із колін», ситуація на Близькому Сході нині мало нагадує ту, про яку мріяв аш-Шаббі, звертаючись 80 років тому «Іля тугат аль-Алам» («До тиранів світу»). Натомість, маятник хитнувся від однієї форми несвободи до іншої. У Єгипті після короткого правління ісламістів до влади знову прийшли військові. У Тунісі світський характер держави нині під загрозою. Лівія розколена між племенами й окремими родами, а закон і конституцію в ній диктує автомат Калашникова. Проте найгірша ситуація в Сирії, де вже понад два роки триває громадянська війна. Саме Сирія є моделлю того, що, за найгіршим сценарієм, може спіткати й увесь арабський світ, адже у ній в концентрованому вигляді відбилися загальні тенденції еволюції Арабської Весни й країн, в яких у 2011-2012 роках пройшли масові протести проти багаторічних диктатур.
Ситуація в Сирії та загалом на Близькому Сході надзвичайно важлива й для України. Очевидно, що сирійський конфлікт вже давно перестав бути внутрішньою проблемою цієї країни й набрав ґлобальних рис. Оскільки у Сирії переплелися інтереси всіх великих держав світу, у протистоянні між президентом Асадом і опозицією водночас вирішується питання, хто даватиме тон світовому розвитку на найближчі кількадесят років.
Як і в часи «Холодної війни», світ знову поділений на два табори: з одного боку, США та їхні союзники, з іншого – Росія та Китай. Через геополітичне розташування України між «Заходом» і «Сходом» перед нею стоїть завдання визначитись, в якому з цих таборів вона прагне бути, адже чимдалі очевидніше, що всидіти на двох стільцях уже не вдасться.
Розглянемо основні рівні громадянської війни в Сирії та як цей конфлікт вплине на нашу країну.
Спостерігаючи за протистоянням сил Асада й повстанців, перше, що впадає в очі, – закономірність, яка спіткала всі країни Арабської Весни. Те, що на початку здавалося рухом за свободу та демократію, поступово забарвилось в ісламістські кольори. Ісламісти як основна опозиційна сила цілком перебрали ініціативу в боротьбі проти диктаторів. Поштовхом до Арабської Весни, зокрема, й у Сирії, дала ліберально налаштована й активна у соціальних мережах меншина, сповнена мрій про світський, демократичний і правовий Близький Схід. Здебільшого це молодь, вихована на західних цінностях, принесених передусім Інтернетом. Він же створив організаційні можливості для мобілізації протестних мас через соціальні мережі. Саме завдяки цій активній і рішучій, проте інституційно не оформленій соціальній групі Захід вітав Арабську Весну як близькосхідний аналог "оксамитових революцій" 1989-1991 років. Проте вже невдовзі стало ясно, що демократам плоди народних повстань не дістануться. Основною опозицією, яку світські диктаторські режими десятиліттями заганяли у підпілля, проте остаточно не подолали, були ісламісти. Вони спираються на маси бідного та соціально незахищеного населення, завжди сприйнятливого до радикальних ідеологій.
Саме вони заповнили вакуум влади, утворений після падіння Мубарака (як це сталось у Єгипті), чи на початках уклали тактичний союз з лібералами, планомірно витісняючи їх на марґінес у міру ескалації конфлікту (приклади – Лівія та Сирія). Нині у Сирії найбоєздатнішими підрозділами опозиції є радикальні ісламістські угрупування – загони «Аль-Каїди», «Фронту Аль-Нусра», «Ісламської держави Іраку та Сирії» тощо.
Які ж причини громадянської війни в Сирії та чому вона вийшла за рамки внутрішніх проблем цієї країні? Поштовхом став той самий набір соціально-економічних проблем, які були характерні для усіх суспільств Близького Сходу (окрім, хіба, багатих вуглеводнями монархій Перської затоки). Це – бідність, перенаселення, безробіття та корупція. Провину за ці лиха опозиція поклала на керівну еліту – клан Асадів і партію Арабського соціалістичного відродження «БААС». При цьому заможніше й прогресивніше населення великих міст – Дамаска та Алеппо – вбачало корінь усіх соціальних негараздів у відсутності свободи та політичних прав, а основна маса населення, передусім мешканці сільської місцевості, – у відступництві від законів шаріату. До того ж, кількома роками перед початком війни 60% території Сирії вразила безпрецедентна посуха, внаслідок якої загинуло 85% поголів’я великої рогатої худоби, а 800 тисяч людей втратили засоби до існування. Це зумовило небачену міґрацію зі сільської місцевості в міста (в одне лише Алеппо у 2011 році переселилося 200 тис. осіб). Як наслідок, рівень життя населення різко впав, ситуація в містах загострилася, що й підготувало ґрунт для початку протестів.
Особливістю Сирії, яка відрізняє її від решти арабських країн й живить основний вибуховий потенціал конфлікту, є наявність етнічних і релігійних поділів. Керівний клан Асадів належить до алавітів – послідовників окремого напрямку у шиїтському ісламі, що має риси християнства й арабських доісламських вірувань. У Сирії вони становлять близько 20% населення. Решту населення складають мусульмани-суніти, серед яких особливою групою є курди, які свою етнічну належність ставлять вище за релігійну. Окремо стоять християни, становлячи близько 10% населення. Ситуація в Сирії, таким чином, чимось нагадує ситуацію в колишній Югославії.
Як і Йосип Броз Тіто, батько та син Асади намагалися створити з розмаїтих релігійних і національних груп єдину сирійську ідентичність, проте за браком тривалих історичних традицій (незалежна Сирія постала на мапі світу лише 1945 року) і через соціально-економічні негаразди, окремішня етнічна та релігійна ідентичність і надалі для більшості населення домінує над громадянською свідомістю. У міру загострення протистояння його етнічні та релігійні причини щораз більше витісняли соціально-економічні та політичні (це пов’язано з загальною тенденцією «ісламізації» Арабської Весни, а також із актуалізацією задавнених історичних конфліктів). Радикально налаштовані суніти борються за побудову в Сирії халіфату та відкрито закликають до геноциду алавітів як «єретиків», виступаючи під гаслом «християн – у Ліван, алавітів – у могилу».
Крім того, у Сирії активізувалися й курди, які в умовах хаосу, воюючи як проти урядових військ, так і проти повстанців, сподіваються створити свою незалежну державу.
Небезпека сирійського конфлікту в тому, що етно-релігійний поділ у Сирії прямо пов’язаний з поділом у світовому ісламі та політичними інтересами регіональних потуг, які за його допомогою обґрунтовують свої амбіції регіонального домінування – Ірану та Саудівської Аравії. Іран – теократична країна, в якій домінує шиїтський іслам. Саудівська Аравія – традиційна абсолютна монархія, де державною релігією є ваххабізм – найконсервативніша течія в сунітському ісламі. Сторони конфлікту в Сирії, таким чином, спираються на підтримку, відповідно, Ірану (режим Асада) та Саудівської Аравії (повстанці), а конфлікт між ними може перерости в глобальне протистояння між шиїтами та сунітами. Недаремно, окрім Ірану, підтримку урядовим військам надає також впливова шиїтська організація «Хезболла», а на боці повстанців воюють численні представники сунітських терористичних організацій, таких, як «Аль-Каїда» чи «Фронт Аль-Нусра». Саме їх вишколені бійці – фанатики ісламського джихаду – формують кістяк антиурядових сил.
За реґіональними потугами стоять і ґлобальні – США, Китай і Росія. Саудівська Аравія й інші нафтові держави Перської затоки – Катар, ОАЕ, Кувейт – це, окрім Ізраїлю, головні союзники США на Близькому Сході, з якими американців в’яжуть численні торговельні угоди та спільний нафтовий бізнес. Допомагаючи сирійським повстанцям, США, таким чином, лобіюють інтереси своїх найближчих союзників, сподіваючись за їх допомогою домінувати в реґіоні й усіма можливими способами ослабити недружній Іран. В ударі по Сирії зацікавлене також могутнє американське військове лобі, яке у разі війни одразу отримає мільярдні контракти й зможе на практиці випробувати новітні військові технології.
Після хімічної атаки у передмісті Дамаска 21 серпня, що забрала понад тисячу життів, Сирія переступила «червону лінію», яку рік перед тим накреслив Барак Обама: застосування хімічної зброї потягне за собою неминуче військове втручання з боку США. Але цього так і не сталося. Причина – не тільки у протидії з боку Китаю та Росії, непопулярності силових акцій серед пересічних американців і світової спільноти та складній економічній ситуації всередині Америки. Очевидно, керівництво США усвідомлює, що після повалення режиму Б.Асада може наступити цілковитий хаос, а Сирія перетворитися на Сомалі-2, де панує анархія, терор, піратство та бандитизм і звідки постачатимуть зброю та бойовиків у інші «гарячі точки» й так геополітично вразливого Близького Сходу. Попри розбіжності своїх інтересів, жодна з ключових держав світу, мабуть, не зацікавлена у повній дестабілізації ситуації та ставить на «контрольований», а не на цілковитий хаос.
Режим Башара Асада, своєю чергою, опирається на Росію та Китай. Ще за радянських часів Хафез Асад, батько нинішнього президента, обрав соціалістичний курс розвитку з опорою на СРСР. Після розпаду Радянського Союзу його син зберіг давні зв’язки з Росією, і нині Росія розглядає режим Б.Асада як бастіон своїх інтересів у Східному Середземномор’ї (у Сирії, до речі, дислокована єдина російська закордонна військова база за межами СНД – база ремонту військових кораблів у Тартусі). Крім того, впродовж трьох останніх десятиліть на значного світового геополітичного гравця перетворився Китай, чия економічна експансія глибоко проникла у країни «третього світу», зокрема, й у Сирію. Захищаючи сирійський режим, Росія та Китай дають Америці знати, що не миритимуться з роллю США як світового геополітичного монополіста та відстоюватимуть свої інтереси у різних частинах земної кулі.
Таким чином, сирійський конфлікт має надзвичайно згубний геополітичний потенціал, адже у ньому напластувалась ціла низка реґіональних і ґлобальних інтересів, а релігія тісно переплелась з політикою, утворивши вибухову суміш. Ситуація в Сирії в загальних рисах характеризує тенденції всієї Арабської Весни. Окрім уже згаданої тенденції трансформації її початкового соціально-економічного характеру в релігійний, іншою характерною рисою є хаотизація. ЗМІ дедалі частіше повідомляють, що бойові дії в Сирії ведуться вже не лише між урядовими військами та повстанцями, але й поміж самих повстанців. Так, у місті Азаз нещодавно сталися масштабні сутички з застосуванням ракет і артилерії між «Вільною сирійською армією» та «Ісламською державою Іраку та Сирії». Причиною стала банальна побутова сварка між двома бойовиками.
Очевидно, що, коли б режим Асада впав, численні повстанські загони відразу взялися би ділити сфери впливу та територію. Й не виключено, що на місці однієї громадянської війни може початися наступна. Окрім Сирії, хаос (щоправда, менш кривавий) панує в Єгипті та Лівії. Майбутнє цих країн, як і всього Близького Сходу, залишається невизначеним, але чимдалі стає зрозумілішим, що, попри надії дворічної давності, демократії на Близькому Сході як не було, так і не буде.
11.10.2013