Аби не зациклюватися на війні, вартує повертатися до практик мирних часів. Не відриватися від реальности, проте повертати собі таку-сяку нормальність. Тому добре влаштовувати собі ароматерапію восени. І йдеться не про запашні свічки, як можна було би подумати у зв’язку із відключеннями електроенергії в деяких реґіонах через російські обстріли, аби, як то кажуть, поєднувати приємне та корисне. Йдеться про запахи міських околиць.
Завше здається, що пора запахів – це передовсім весна з усім її цвітінням, буянням та соками, що пульсують у рослинах, тваринах та людях. Тоді навіть ніби виникає несвідомо змагання, хто напахтить себе, а заодно й місто більше – дерева ароматом квіток чи чоловіки та жінки своїми парфумами.
Герой п’єси «Непорозуміння» Альбера Камю на питання «Що таке "осінь"?» відповідає: «Це друга весна, коли кожен листок – квітка». Тож не дивно, що осінь не менш ароматна. А може й навіть багатша на запахи, на ширину їхнього діапазону. Тому навесні й восени вибираюся на міські околиці, подалі від доріг і поближче до передмість, до двох горбів із протилежних сторін, що йменуються Садами і Садиками. Найкраще се робити в сутінках, стрічаючи й проводжаючи сонце, коли аромати найгостріші, незагазовані автівками, а вулиці не переповнені людьми, тож можна спинятись надовше й принюхуватися, вловлювати, як аромат розкривається. Заодно насолоджуватися розквітанням та згасанням дня, грою барв й поєднанням цього всього в одну запашну суміш осіннього дня.
Ці прогулянки стимулюють мозкову активність. Розпружують думки, що чіпляються одні за одні, але швидко змінюються, як і запахи, що долинають із садиб: пріле листя, аромат винограду, стиглі яблука, зогнилі груші, що лежать у траві й випромінюють солодкуватий дух. На вихідних ще нерідко можна натрапити на запах вогнища та шашликів. Хочеться затриматися поруч із особливо приємними пахощами, вловлювати нотки, заплющити очі й вгадувати, як виглядає той виноград, що за сорт яблук достигає в глибині саду, яке м'ясо смажиться, чим його приправляють і гілляччя якого дерева підкидають у ватру. Але потрібно йти, аби відчути й побачити під час виправи більше, заки ще зовсім не стемніло чи сонце не піднялося так високо, що вже нецікаво стає знимкувати. Аби набрати собі більше вражень на день чи перед сном.
Так і з думками, котрі не затримуються надовго, бо хочеш ніби помислити все і одразу. Лиш кажеш собі: як цікаво – треба буде якось гарно се обміркувати. Занотовуєш кілька слів на телефоні, але дуже швидко забуваєш про це, а коли віднаходиш ті записи через якийсь час, то вже не маєш уявлення, про що тобі йшлося, бо ці три чи чотири слова не дуже в’яжуться разом, ніби записані після пробудження зі сну. В ці воєнні часи якось ніц не хоче триматися купи й складатися в повноцінну картину, ніби потребує часу для осмислення. Потребує вдумливости, на котру немає сил і бракує уваги та дистанції, але навіть такими виправами не дуже вдається себе віддалити.
Із подібних роздумів поруч із якимсь подвір’ям, звідки долинає особливо солодкий аромат винограду, виводить різкий сморід паленого листя і лушпиння з городів. Бачиш, як дим здіймається над одним подвір’ям, тягнеться через поле, де з’єднується з черговим вогнищем. Ті сиві ниті розширюються, захоплюють все більше простору, заступають собою берези, що красуються в призахідному золоті, а заодно й перекривають вид на замок позаду них. Проти волі занурюєшся в той штин, бо обійти його неможливо. І от вже йдеш такий, ніби прокурений наскрізь із присмаком гару на язиці, як траплялося в останні шкільні роки, коли повертався додому з міської дискотеки, де диммашину замінювали собою димоднолітки, що смалили в приміщенні нещадно цигарки й самокрутки. А потім ще кілька днів одяг доводилося провітрювати на балконі, а ще краще – одразу прати.
Місто набуває різних відтінків синього, але горбами клубочаться й розтягуються сірі ниті клятого чаду, що не дає відчути запахів хризантем, айстр, ґеорґін, троянд, чорнобривців і решти осінніх квітів, що туляться до парканів вздовж дороги, схиляючи свої кошлаті голови, ніби в сподіванні, що наостанок, заки вони остаточно не відцвіли, заки не надійшли ще люті ранкові заморозки, хтось ще зможе надихатися й надихнутися їхніми ароматами.
Осінь – вона про розмаїття: текстур, барв, ароматів. А довбані палії – вони ніби русня, що загаджує все собою і продуктами своєї, так би мовити, життєдіяльности, а заодно смертоносности та смердоносности. Вони відволікають від думок й відчуттів, перетягуючи всю увагу та ненависть на себе. Відбирають сили й руйнують екологію. Хочуть, аби все було так, як у них, як завше велося, бо мусить бути смердові смердь.
09.11.2022